Матильда

— Слухаю, міс Гані, — буркнула вона. — Що тобі треба? Ти якась схвильована й збентежена. Що сталося? Може, ті малі негідники стріляли по тобі паперовими кульками?

— Ні, пані директорко. Нічого подібного.

— А що ж тоді? Кажи скоріше. Я маю повно роботи. — Говорячи це, вона простягла руку й налила собі склянку води з глечика, що завжди стояв у неї на столі.

— У моєму класі є дівчинка на ім’я Матильда Вормвуд... — почала міс Гані.

— Це дочка того чоловіка, що володіє в нашому селі автосалоном «Мотори Вормвуда», — гаркнула пані Транчбул. Вона майже ніколи не розмовляла нормальним голосом. Завжди або гаркала, або кричала. — Чудова людина цей Вормвуд, — вела вона далі. — Щойно вчора була в нього. Він мені продав машину. Майже новеньку. Проїхала всього десять тисяч миль. Перед цим належала старій пані, що сідала за кермо хіба що раз на рік. І дешево, майже задурно. Так, мені цей Вормвуд подобається. Справжня опора нашої громади. Але він казав, що його дочка — погана дівчинка. Казав не зводити з неї очей. Казав, що як у школі станеться якась халепа, то це, поза сумнівом, утне не хто інший, як його дочка. Я ще не бачила тієї малої розбишаки, але як побачу, то вона це добре запам’ятає. Батько назвав її бридкою бородавкою.

— Ой ні, пані директорко, не може такого бути! — вигукнула міс Гані.

— Ще й як може бути, міс Гані! Я не маю сумніву, що це вона підклала мені вранці під стіл смердючу хлопавку. Та тут смерділо, як у каналізації! Авжеж, то була вона! Їй це так не минеться, запам’ятаєш мої слова! Яка вона з себе? Мабуть, схожа на гидкого хробака. За свою довгу вчительську кар’єру, міс Гані, я зрозуміла, що погані дівчата набагато небезпечніші створіння, ніж погані хлопці. Крім того, їх значно важче впіймати на гарячому. Впіймати капосне дівчисько не легше, ніж зловити муху. Ти її щосили лясь, а тієї мерзоти вже немає. Бридкі брудні створіння, ті малі дівчиська. Добре, що я така не була.

— Але ж ви мусили колись бути маленькою дівчинкою, пані директорко. Обов’язково мусили.

— Принаймні це тривало недовго, — гаркнула, вишкірившись, пані Транчбул. — Я дуже швидко стала дорослою.

Вона геть звихнулася, подумала міс Гані. Очманіла, наче блоха. Міс Гані рішуче стала перед директоркою. Тепер вона не знітиться.

— Мушу вам сказати, пані директорко, — сказала вона, — що ви цілком помиляєтеся, ніби це Матильда підклала вам під стіл смердючу хлопавку.

— Я ніколи не помиляюся, міс Гані!

— Та ні, пані директорко, дитина зранку прийшла до школи й одразу пішла в клас...

— Не сперечайся зі мною! Та мала негідниця Матильда, чи як там її звати, засмерділа хлопавкою мій кабінет! У цьому немає сумніву! Дякую, що ти мені це підказала.

— Але ж я нічого не підказувала, пані директорко.

— А хто ж, як не ти? То що тобі треба, міс Гані? Чого марнуєш мій час?

— Пані директорко, я прийшла вам розповісти про Матильду. Це щось неймовірне. Можна, я вам розкажу, що оце щойно було в класі?

— Мабуть, підпалила тобі спідницю й обсмалила панталони! — пирхнула пані Транчбул.

— Ні-ні! — вигукнула міс Гані. — Матильда — просто геній.

Від цього слова обличчя пані Транчбул стало фіолетове, а тіло розбухло, мов у жаби-ропухи.

— Геній! — зарепетувала вона. — Та що це за нісенітниці ти верзеш, мадам? Та ти здуріла! Та її батько сам мені сказав, що вона бандитка!

— Її батько помиляється, пані директорко.

— Яка дурість, міс Гані! Ти бачила малу почвару якісь півгодини, а батько її знає все життя!

Проте міс Гані була сповнена рішучості довести своє й тому почала описувати ті дивовижі, що їх виробляла з арифметикою Матильда.

— Ну, то й що з того, що вона визубрила напам’ять таблицю множення? — гаркнула пані Транчбул. — Людино добра, та ж вона від цього ще не стає генієм! Вона стає папугою!

— Пані директорко, вона вже вміє читати!

— Я теж умію, — буркнула пані Транчбул.

— На мою думку, — сказала міс Гані, — Матильду треба забрати з мого класу й негайно перевести в старший клас для одинадцятирічних учнів.

— Ага! — пирхнула пані Транчбул. — То ти вже хочеш її позбутися? Не можеш дати з нею ради? Хочеш її скинути на плечі нещасній пані Плімсол зі старшого класу, щоб те дівчисько перевернуло в неї все догори ногами?

— Ні-ні! — вигукнула міс Гані. — Я зовсім про це не думала!

— Ще й як думала! — закричала пані Транчбул. — Я наскрізь бачу, що ти замислила, мадам! І відповім на це — «ні»! Матильда залишиться, де й була, а ти повинна стежити за її поведінкою.

— Пані директорко, прошу вас...

— Ні слова більше! — зарепетувала пані Транчбул. — Та й узагалі, в моїй школі існує правило, що всі діти перебувають у своїх вікових групах незалежно від своїх здібностей. Пресвяті небеса, такому не бувати, щоб якась мала п’ятирічна розбишака сиділа в одному класі зі старшими дівчатами й хлопцями. Та це нечувано!

Міс Гані безпомічно стояла перед цією неотесаною велеткою. Вона ще багато чого мала сказати, але розуміла, що все дарма. Тож тихо промовила:

— Що ж, нехай. Це вам вирішувати, пані директорко.

— Отож бо! — заревіла пані Транчбул. — І не забувай, мадам, що ми тут маємо справу з малим гадюченям, яке підклало мені під стіл смердючу хлопавку...

— Пані директорко, то не вона!

— Авжеж, вона, — гримнула пані Транчбул. — І ось що я тобі скажу. Як би я хотіла, щоб мені й досі дозволялося вперіщити добряче різкою чи ременем, як у давні добрі часи! Я б так тоді відшмагала Матильду по задку, що вона з місяць не могла б сісти!

Міс Гані розвернулася й вийшла з кабінету пригнічена, проте визнавати поразку вчителька не збиралася. «Я мушу щось зробити для цієї дитини, — подумала вона. — Не знаю, що саме, але врешті-решт придумаю, як їй допомогти».

Коли міс Гані вийшла з директорського кабінету, майже всі діти були надворі. Насамперед вона підійшла до деяких учителів, що викладали в старших класах, і позичила в них різних підручників — з алгебри, геометрії, французької мови, англійської літератури та інших. Потім знайшла Матильду й запросила її до свого класу.

— Тобі немає сенсу, — сказала вчителька, — сидіти тут і нічого не робити, поки я навчатиму решту учнів найпростішої таблиці множення і читання таких слів, як «кіт», «мама» чи «рама». Тому на кожному уроці я тобі даватиму читати якийсь із цих підручників. Наприкінці уроку підходь до мене з запитаннями, якщо вони виникатимуть, і я тобі відповідатиму. Що ти на це скажеш?

— Дякую вам, міс Гані, — зраділа Матильда. — Це просто чудово.

— Я впевнена, — вела далі міс Гані, — що згодом нам вдасться перевести тебе в старший клас, але поки що пані директорка вимагає, щоб ти залишалася тут.

— Дуже добре, міс Гані, — погодилася Матильда. — Страшенно вам дякую за книжки.

«Яка чудова дитина, — подумала міс Гані. — Хоч би що казав про неї батько, мені вона здається дуже спокійною й лагідною. І анітрохи не задирає носа, попри всю свою геніальність. Мабуть, вона й сама її не усвідомлює».

Отож коли учні знову зібралися в класі, Матильда сіла за свою парту й почала читати підручник з геометрії, що їй дала міс Гані. Учителька постійно позирала на неї краєм ока й побачила, що незабаром дитина цілком поринула в книжку. За цілий урок вона ні разу навіть голови не підняла.

Міс Гані тим часом вирішила, що мусить якнайшвидше побалакати тишком-нишком з Матильдиними батьками. Вона просто не бажала кидати цю справу напризволяще. Бо це було якесь безглуздя. Їй не вірилось, що батьки анітрохи не усвідомлюють надзвичайних талантів своєї дочки. Адже містер Вормвуд був успішним торгівцем автомобілями, тож учителька припускала, що він і сам доволі розумна людина. Між іншим, батьки ніколи не схильні недооцінювати здібностей своїх дітей. Якраз навпаки. Іноді вчителям майже неможливо переконати гордого тата чи маму, що їхнє любе чадо тупе, мов колода. Міс Гані не сумнівалася, що їй не важко буде переконати містера і місіс Вормвудів, що Матильда — дівчинка унікальна. Набагато важче буде стримати їхній надмірний ентузіазм.