Матильда

— Ви всі, сподіваюся, принесли з собою олівці, — сказала вона.

— Так, міс Гані, — відповіли учні хором.

— Добре. Сьогодні починається ваш найперший шкільний день. Попереду — одинадцять довгих років навчання. Причому шість із них ви проведете тут, у школі «Кранчем Голл», директоркою якої, як ви знаєте, є пані Транчбул. Я розкажу вам дещо про пані Транчбул, це буде корисно послухати. Вона вимагає дотримуватися в школі суворої дисципліни, і я вам раджу якомога чемніше поводитися в її присутності. Ніколи з нею не сперечайтеся. Ніколи їй не грубіяньте. Завжди виконуйте все, що вона скаже. Якщо ви не знайдете з нею спільної мови, то вона розітре вас на порошок, наче морквинку в кухонному міксері. Тобі, Лавандо, тоді так весело не буде. Перестань усміхатися. Запам’ятайте, що пані Транчбул дуже суворо ставиться до порушників шкільного порядку. Ви це зрозуміли?

— Так, міс Гані, — процвірінькало вісімнадцять тоненьких голосочків.

— А я, — вела далі міс Гані, — допоможу вам, поки ви в моєму класі, якомога більше всього навчитися. І потім вам буде значно легше. Скажімо, я сподіваюся, що до кінця цього тижня ви всі вивчите назубок, скільки буде двічі по два, тричі по два і так далі. А за рік, я сподіваюся, ви знатимете всю таблицю множення від двох до дванадцяти. Це вам надзвичайно допоможе. А чи хтось із вас уже знає, як множити цифри на два?

Матильда підняла руку. Вона була єдина. Міс Гані уважно глянула на крихітну темноволосу дівчинку з круглим серйозним лицем, що сиділа в другому ряду.

— Прекрасно, — сказала вона. — Прошу встати й перелічити, скільки зможеш.

Матильда встала й почала множити на два. Коли дійшла до того, що дванадцять разів по два буде двадцять чотири, то не зупинилася. Торохкотіла й далі, що тринадцять разів по два — це двадцять шість, чотирнадцять разів по два — двадцять вісім, п’ятнадцять разів по два — тридцять, шістнадцять разів...

— Стій! — урвала її міс Гані, що трохи приголомшено слухала цей бездоганний переказ таблиці множення. — І доки ти так можеш множити?

— Доки? — перепитала Матильда. — Я й сама не знаю, міс Гані. Мабуть, довго.

Міс Гані якийсь час перетравлювала ці дивовижні слова.

— Тобто, — нарешті сказала вона, — ти можеш сказати, скільки буде двадцять вісім разів по два?

— Так, міс Гані.

— І скільки ж?

— П’ятдесят шість, міс Гані.

— А якщо взяти набагато складніше, наприклад, чотириста вісімдесят сім разів по два? Зумієш помножити?

— Мабуть, так, — відповіла Матильда.

— Справді?

— Справді, міс Гані.

— То скільки ж буде чотириста вісімдесят сім разів по два?

— Дев’ятсот сімдесят чотири, — миттю відповіла Матильда. Вона це сказала тихенько й чемно, без найменшої ознаки хизування.

Міс Гані вражено дивилася на Матильду, але коли заговорила, її голос не видавав збентеження.

— Це просто дивовижно, — похвалила вона. — Але множити на два, зрозуміло, значно легше, ніж на більші цифри. Таблиця множення складається з дванадцяти рівнів. Ти які-небудь знаєш?

— Начебто знаю, міс Гані.

— А які, Матильдо? До чого ти вже дійшла?

— Я... я не зовсім розумію, — завагалася Матильда. — Не розумію, що ви маєте на увазі.

— Я маю на увазі те, чи вмієш ти множити, скажімо, на три?

— Так, міс Гані.

— А на чотири?

— Так, міс Гані.

— То скільки ж ти рівнів уже опанувала, Матильдо? Усі аж до дванадцятого?

— Так, міс Гані.

— Скільки буде дванадцять разів по сім?

— Вісімдесят чотири, — відповіла Матильда. Міс Гані замовкла й відхилилася на спинку стільця, на якому сиділа за простим столом перед усім класом. Розмова її приголомшила, проте вона намагалася цього не видати. Їй ще не доводилося зустрічати жодного п’ятирічного, та що там, навіть десятирічного учня, який множив би цифри з такою легкістю.

— Сподіваюся, ви все чуєте, — звернулася вона до класу. — Матильді дуже пощастило. Вона має чудових батьків, які вже навчили її таблиці множення. Матильдо, тебе навчила мама?

— Ні, міс Гані, не мама.

— Тоді в тебе, мабуть, прекрасний батько. Він, очевидно, блискучий педагог.

— Ні, міс Гані, — спокійно заперечила Матильда. — Батько мене не навчав.

— То що, ти самостійно навчилася?

— Та я й сама не знаю, — чесно зізналася Матильда. — Просто мені зовсім не важко перемножувати цифри.

Міс Гані набрала повні груди повітря й поволі його видихнула. Вона ще раз глянула на цю маленьку яснооку дівчинку, що з таким розсудливим і серйозним виглядом стояла за партою.

— Кажеш, тобі не важко перемножувати цифри, — мовила міс Гані. — А ти не могла б трохи пояснити?

— Ой, ні, — зніяковіла Матильда. — Я й сама напевно не знаю.

Міс Гані зачекала. У класі панувала тиша, всі прислухалися.

— Наприклад, — спитала міс Гані, — якби я попросила тебе помножити чотирнадцять на дев’ятнадцять... Ні, це складно...

— Двісті шістдесят шість, — прошелестіла Матильда.

Міс Гані глянула на неї. Тоді взяла олівець і швидко перемножила цифри на аркушику паперу.

— Скільки ти сказала? — перепитала, піднявши голову.

— Двісті шістдесят шість, — повторила Матильда.

Міс Гані поклала олівець на стіл, зняла окуляри й почала протирати скельця шматочком тканини. Учні сиділи тихо, дивилися на неї й чекали, що буде далі. Матильда все ще стояла біля парти.

— А скажи, Матильдо, — попросила міс Гані, й далі протираючи окуляри, — можеш точніше пояснити, що відбувається в твоїй голові, коли ти отримуєш результати множення. Ти явно мусила до цього якось дійти, але таке враження, що відповідь ти отримуєш майже миттю. Ось візьмімо ті цифри, які ти щойно перемножила — чотирнадцять на дев’ятнадцять.

— Я... я... я просто набрала в голові чотирнадцять і помножила на дев’ятнадцять, — знизала плечима Матильда. — Я навіть не знаю, як це ще пояснити. Я завжди казала собі — якщо маленький кишеньковий калькулятор на це здатен, то я що — гірша?

— І справді, — погодилася міс Гані. — Людський мозок — це дивовижна річ.

— Мені здається, він набагато кращий за якусь там грудку металу, — додала Матильда. — Тобто за калькулятор.

— Щира твоя правда, — підтримала її міс Гані. — До того ж у нашій школі кишенькові калькулятори все одно заборонені.

Міс Гані мало не тремтіла від хвилювання.

Вона не сумнівалася, що зустріла дівчинку з надзвичайними математичними здібностями, і в її голові пролітали такі слова, як «геніальна дитина» і «вундеркінд». Вона знала, що подібні дива вряди-годи трапляються на світі, але тільки раз чи двічі на сто років. Зрештою, Моцартові було лише п’ять років, коли він почав писати твори для фортепіано, і бачите, що з нього вийшло.

— Це несправедливо, — обурилася Лаванда. — Чому вона так може, а ми ні?

— Не журися, Лавандо, ти скоро її наздоженеш, — збрехала крізь зуби міс Гані.

Міс Гані не могла втриматися від спокуси ще подосліджувати мозок цієї дивовижної дитини. Вона знала, що треба звернути хоч якусь увагу на решту учнів, але була така схвильована, що не могла перейти до звичного ходу уроку.

— Залишімо на якийсь час цифри, — сказала вона, вдаючи, що звертається до всього класу, — й побачимо, чи хтось уже навчився читати слова по буквах.

Угору злетіли три руки. Вони належали Лаванді, хлопчикові на ім’я Найджел та Матильді.

— Найджеле, як пишеться слово «кіт»? Найджел сказав. Міс Гані вирішила тепер запитати те, про що зазвичай і не мріяла питати в класі на першому ж уроці.

— Мені цікаво, — запитала вона, — чи хтось із вас трьох, хто знає, з яких літер складається слово «кіт», навчився вже читати цілі рядочки слів, поєднаних у речення?

— Я навчився, — відповів Найджел.

— І я, — додала Лаванда.

Міс Гані підійшла до дошки й написала білою крейдою речення: «Я вже починаю вчитися, як читати довгі речення». Вона навмисне зробила речення складним — знала, що дуже-дуже мало п’ятирічних дітей могли б його подужати.