Матильда

— Ще раз, — попросив син. — За скільки ти її продав?

— За дев’ятсот дев’яносто дев’ять фунтів і п’ятдесят пенсів, — повторив батько. — І це, до речі, ще один мій дотепний фокус, щоб надурити клієнта. Ніколи не називай велику круглу суму. Завжди проси трошечки менше. Ніколи не кажи тисяча фунтів. Кажи завжди дев’ятсот дев’яносто дев’ять п’ятдесят. Звучить набагато менше, хоч це й не так. Розумно, правда?

— Дуже, — погодився син. — Ти просто геній, тату.

— Машина номер чотири коштувала вісімдесят шість фунтів — справжня руїна, а продалася за шістсот дев’яносто дев’ять фунтів п’ятдесят.

— Не так швидко, — попросив син, записуючи цифри. — Є. Записав.

— Машина номер п’ять коштувала шістсот тридцять сім фунтів, а взяв я за неї тисячу шістсот сорок дев’ять п’ятдесят. Записав усі ці цифри, сину?

— Так, татку, — відповів син, нахилившись над блокнотом з цифрами.

— Дуже добре, — сказав батько. — Тепер полічи, скільки я заробив на кожній з п’яти машин, і підсумуй прибуток. Тоді скажеш, скільки всього грошей заробив сьогодні твій геніальний батько.

— Треба багато рахувати, — зітхнув хлопець.

— Авжеж, багато, — відповів батько. — Але коли займаєшся великим бізнесом, як я, мусиш знати арифметику як свої п’ять пальців. У мене в голові справжній комп’ютер. Я все це підрахував менше, ніж за десять хвилин.

— Тобто ти, тату, порахував це в голові? — вирячив очі син.

— Ну, не зовсім, — уточнив батько. — Ніхто б цього не зміг. Але в мене на це не пішло багато часу. Коли закінчиш, скажи, скільки я заробив, на твою думку, сьогодні. Остаточна сума в мене тут записана, і я тобі скажу, чи ти не помилився.

Матильда неголосно сказала:

— Тату, разом ти заробив сьогодні рівно чотири тисячі триста три фунти й п’ятдесят пенсів.

— Не заважай, — огризнувся батько. — Ми з твоїм братом ведемо фінансові справи.

— Але ж тату...

— Цить, — урвав її батько. — Не треба тут угадувати з розумним виглядом.

— Подивись на свою відповідь, тату, — спокійно сказала Матильда. — Якщо ти не помилився, то там має бути чотири тисячі триста три фунти і п’ятдесят пенсів. Ти таку суму отримав, тату?

Батько зиркнув на папірець у руці. І аж закляк. Йому заціпило. Запала мовчанка. Тоді він звелів:

— Скажи ще раз.

— Чотири тисячі триста три фунти п’ятдесят, — повторила Матильда.

Знову запала тиша. Батькове обличчя почало багровіти.

— Я впевнена, що це правильно, — сказала Матильда.

— Ти... ти мала брехуха! — закричав зненацька батько, тицяючи на неї пальцем. — Ти подивилася в мій папірець! Підглянула, що там написано!

— Татку, я ж на другому краю кімнати, — заперечила Матильда. — Як я могла щось побачити?

— Не замилюй мені очі! — гаркнув батько. — Звичайно, ти підглянула! Мусила підглянути! Ніхто в світі не зміг би отак одразу дати правильну відповідь, тим паче якесь дівчисько! Ти брехуха, дівчино, ось хто ти така! Брехуха й обманщиця!

Тут зайшла мати з великою тацею, на якій лежали чотири порції вечері. Цього разу це була риба з чіпсами, яку місіс Вормвуд, повертаючись додому з бінґо, купила в крамничці, де продають рибу з чіпсами. Гра в бінґо, мабуть, так її виснажувала фізично й емоційно, що в неї ніколи не залишалося енергії на те, щоб готувати вечерю самій. Отож, якщо це не була телевечеря в упаковці, то вони вечеряли рибою з чіпсами.

— Гаррі, чого це ти такий червоний? — спитала мати, ставлячи тацю на кавовий столик.

— Твоя дочка брехуха й обманщиця, — відповів батько, беручи тарілку з рибою і ставлячи на коліна. — Умикай тєлік і не треба зайвих балачок.

У Матильдиній голові не було ані крихти сумніву, що за цю останню гидку сцену її батько заслужив суворе покарання; і доки вона сиділа, нехтуючи телевізором, і їла жахливу смажену рибу зі смаженими чіпсами, її мозок розробляв усілякі можливі варіанти. Коли настав час лягати спати, вона вже все вирішила.

На другий день дівчинка прокинулася з самісінького ранку, пішла у ванну й замкнула за собою двері. Як ми вже знаємо, місіс Вормвуд була фарбованою блондинкою, і її яскраве біляве волосся своїм сріблястим блиском нагадувало трико циркача-канатоходця. Двічі на рік вона ретельно фарбувала волосся в перукарні, але між тим майже щомісяця місіс Вормвуд його освіжала, промиваючи в умивальнику рідиною під назвою «НАДМІЦНА ФАРБА ДЛЯ БЛОНДИНОК». Це допомагало їй маскувати гиденьке руде коріння волосинок, що постійно відростали. Пляшечка з «НАДМІЦНОЮ ФАРБОЮ ДЛЯ БЛОНДИНОК» стояла в шафці у ванній кімнаті, а під назвою на етикетці було написано: «Обережно — перекис водню. Ховати від дітей». Матильда багато разів захоплено це перечитувала.

Матильдин батько мав пишну чорну чуприну з проділом посередині — і неймовірно нею пишався.

— Якісне міцне волосся, — полюбляв він казати, — означає, що під ним ховається якісний міцний мозок.

— Як у Шекспіра, — якось додала Матильда.

— У кого?

— У Шекспіра, татку.

— Він був башковитий?

— Дуже, татку.

— І мав густе волосся?

— Він був лисий, татку. На що батько огризнувся:

— Не можеш сказати щось розумне, то краще помовч.

Так чи так, але містер Вормвуд додавав, на його думку, блиску й міцності волоссю, втираючи в нього щоранку чималі дози лосьйону під назвою: «ТОНІЗУЮЧИЙ ЗАСІБ ДЛЯ ВОЛОССЯ З ФІАЛКОВОЇ ОЛІЇ». Пляшечка з цією смердючою фіолетовою сумішшю завжди стояла у ванній на полиці над умивальником поряд із зубними щітками, і щодня після гоління тривало енергійне масування голови цією «ФІАЛКОВОЮ ОЛІЄЮ». Такий масаж волосся й голови завжди супроводжувався голосним мужнім гарчанням, важким диханням і вигуками:

— А-а-а, от добре! Оце воно! Втираємо в саме коріння!

Усе це Матильда виразно чула в своїй кімнаті по той бік коридору.

І ось, рано-ранесенько, у ванній, Матильда відкрутила кришечку батькової «ФІАЛКОВОЇ ОЛІЇ» й вилила три чверті її вмісту в раковину. А тоді долила пляшечку маминою «НАДМІЦНОЮ ФАРБОЮ ДЛЯ БЛОНДИНОК». Вона завбачливо залишила в пляшці достатню кількість батькового оригінального тонізуючого засобу, тож коли добряче її потрусила, то вміст набрав відповідного фіолетового кольору. Тоді Матильда знову поставила посудину на поличку над умивальником, не забувши заховати мамину пляшечку назад у шафку. Поки що все йшло добре.

На сніданку Матильда тихенько сиділа у їдальні за столом, ласуючи кукурудзяними пластівцями. Її брат сидів навпроти неї спиною до дверей, поглинаючи кусні хліба, намащені товстим шаром арахісового масла та полуничного варення. Мати за рогом у кухні, де її не було видно, готувала сніданок для містера Вормвуда, що завжди складався з двох підсмажених яєць на підсмаженій грінці з трьома свинячими сосисками, трьома шматочками бекону й кількома підсмаженими помідорами.

Цієї миті в їдальню галасливо ввалився містер Вормвуд. Він не міг спокійно зайти в жодне приміщення, особливо під час сніданку. Він завжди прагнув, щоб його поява привертала до себе увагу, і тому створював шалений галас і гуркіт. Здавалося, що чути, як він каже:

— Це я! Ось я прийшов, видатний чоловік, господар цього будинку, годувальник сім’ї, той, завдяки якому ви всі так добре живете! Погляньте на мене й виявіть свою повагу!

Цього разу він увірвався, поплескав сина по спині й вигукнув:

— Хлопчику, батько відчуває, що сьогодні в гаражі його чекає ще один чудесний і успішний день! Я маю кілька красуньок, які збираюся ще вранці впарити ідіотам. Де мій сніданок?

— Несу, мій скарбе, — гукнула з кухні місіс Вормвуд.

Матильда низенько нахилилася над пластівцями. Вона не наважувалася підвести голову.