Матильда

Матильда з Лавандою були у захваті. Для них було цілком очевидно, що вони познайомилися зі справжнім майстром своєї справи. Це була людина, що не тільки перетворила знущання на найдосконаліше мистецтво, а й готова була ризикувати життям і здоров’ям заради свого покликання. Дівчатка зачудовано дивилися на цю богиню, і навіть фурункул на її носі зненацька перетворився з фізичної вади на символ відваги.

— А як же вона того разу тебе зловила? — затамувала від подиву дух Лаванда.

— Вона не зловила, — заперечила Гортензія. — Та я все одно опинилася на день у «карцері».

— Чому? — здивувалися вони водночас.

— Транчбулка, — пояснила Гортензія, — має жахливу звичку вгадувати. Коли вона не знає, хто порушник, то карає навмання, і що найгірше — часто вгадує. Цього разу підозра відразу впала на мене через ту пригоду зі світлою патокою, і хоч я знала, що в неї немає жодних доказів, мої виправдання були даремні. Я постійно кричала: «Ну як я могла це зробити, пані Транчбул? Я ж і не знала, що ви зберігаєте в школі запасні спортивні штани! Я ж навіть не знаю, що то за порошок-сверблячка! Я про нього й не чула!» Але брехня мені не помогла, хоч як майстерно я все це зіграла. Транчбулка просто схопила мене за вухо й мерщій поволокла до «карцера», штурхнула мене туди й замкнула дверцята. Це вже вдруге я провела там цілісінький день. Жахливе катування. Коли я звідти вибралася, то була вся сколота й порізана.

— Це як війна, — з благоговійним острахом вимовила Матильда.

— Та точно як війна, — вигукнула Гортензія. — Зі страшенними втратами. Ми — це хрестоносці, шляхетна армія, що б’ється не на життя, а на смерть мало не голіруч, а Транчбулка — цариця темряви, огидна змія, вогняна драконка, що має величезний арсенал зброї. Життя важке. Ми всі намагаємося підтримати одне одного.

— Можеш розраховувати на нас, — сказала Лаванда, виструнчившись на всю височінь своїх невеличких дев’яноста п’яти сантиметрів.

— Ні, не можу, — заперечила Гортензія. — Ви ще малеча. Хоча хто його знає. Може, й ви колись станете в пригоді для якоїсь таємної операції.

— Розкажи нам ще трохи про неї, — попросила Матильда. — Будь ласка.

— Я не повинна вас залякувати, бо ви ще й тижня тут не пробули, — завагалася Гортензія.

— Не залякаєш, — заперечила Лаванда. — Ми хоч і малі горішки, але міцні.

— Тоді слухайте, — погодилася Гортензія. — Ото вчора Транчбулка впіймала одного хлопця, Джуліуса Ротвінкла, коли він на уроці Святого Письма їв асорті, і вона його просто схопила за руку й викинула у відчинене вікно. Наш клас на другому поверсі, тож ми бачили, як Джуліус Ротвінкл пролетів понад квітником, як НЛО, а тоді гупнувся на грядку з салатом. А Транчбулка обернулася до нас і сказала: «Тепер кожен, хто їстиме в класі, вилетить крізь вікно».

— То цей Джуліус Ротвінкл, мабуть, поламав собі кістки? — запитала Лаванда.

— Та небагато, — відповіла Гортензія. — Не забувайте, що Транчбул колись виступала за Великобританію на Олімпійських іграх, метала молот, тому вона страшенно пишається своєю правою рукою.

— Як це, «метала молот»? — здивувалася Лаванда.

— Молот, — пояснила Гортензія, — це насправді таке велике ядро на кінці довжелезного дроту, і той чи та, хто його метає, розкручує це ядро з усієї сили над головою, а тоді пускає. Треба бути страшенно дужим. Транчбул метає все, що їй трапляється під руку, тим паче дітей, щоб не втрачати спортивної форми.

— Боженьку милий, — зойкнула Лаванда.

— Колись я підслухала її розмову про те, — вела далі Гортензія, — що вага великого хлопця приблизно дорівнює вазі молота на Олімпійських іграх, тож такі хлопці чудово підходять для тренувань.

Цієї миті сталося щось дивне. На шкільному майданчику, де щойно галасували й верещали веселі дітлахи, раптом запала могильна тиша.

— Атас, — прошепотіла Гортензія.

Матильда з Лавандою озирнулися й побачили велетенську постать пані Транчбул, що загрозливо крокувала повз юрбу учнів. Діти сахалися, щоб пропустити директорку, а її хода заасфальтованим майданчиком викликала в уяві образ Мойсея, перед яким розступаються води Червоного моря. Вона була у підперезаному поясом балахоні та зелених бриджах. М’язи на литках випиналися під панчохами, наче ґрейпфрути.

— Аманда Тріп! — гаркнула вона. — Ти-ти, Амандо Тріп, іди сюди!

— Ой, що зараз буде! — прошепотіла Гортензія.

— А що? — теж пошепки запитала Лаванда.

— Та ідіотка Аманда, — пояснила Гортензія, — відпустила собі на канікулах волосся. Воно й так було довге, а мати ще й заплела їй коси. Зробили велику дурість.

— Чому дурість? — здивувалася Матильда.

— Чого-чого, а кісок Транчбулка терпіти не може, — відповіла Гортензія.

Матильда з Лавандою бачили, як монстр у зелених бриджах насувався на дівчинку років десяти, на плечах якої лежали дві заплетені золотисті кісочки з синіми атласними бантами, і все це було дуже гарно. Дівчинка з кісочками, Аманда Тріп, стояла непорушно й спостерігала за наближенням велетки, а на обличчі її застиг вираз людини, що cтоїть на малесенькому полі, по якому до неї щодуху мчить розлючений бугай. Дівчинка заклякла з виряченими очима й тремтіла, знаючи, що для неї настає смертний час.

Пані Транчбул уже наблизилась до жертви й нависла над нею.

— Щоб завтра, як прийдеш до школи, цих бридких кісок не було! — гаркнула вона. — Відріж і викинь у смітник, зрозуміла?

Заціпеніла від жаху Аманда зацокотіла зубами:

— Моїй м-м-мамусі вони подобаються. Вона їх мені з-з-заплітає щоранку.

— Твоя мамуся дурепа! — заревіла пані Транчбул. Вона наставила на голову дитини свого завбільшки як палиця ковбаси пальця й крикнула:

— Ти схожа на щура, в якого з голови стирчить хвіст!

— М-м-мама каже, що я симпатична, пані Т-т-транчбул, — затинаючись, пробурмотіла Аманда, тремтячи, мов желе бланманже.

— Мені глибоко начхати, що каже твоя мама! — зарепетувала Транчбул, а тоді кинулася на Аманду, схопила правою долонею її за коси й підняла над землею. Почала розкручувати над головою, все швидше й швидше, Аманда верещала, наче її ріжуть, а Транчбул горлала:

— Я тобі покажу кіски, мале щуреня!

— Згадала про Олімпіаду, — пробурмотіла Гортензія. — Вона зараз набирає швидкості, як звикла це робити з молотом. Можу закластися, що вона її метне.

Аж ось Транчбул відхилилася трохи назад під вагою розкрученої дівчинки, а тоді й сама почала обертатися на кінчиках пальців, тож невдовзі Аманда Тріп крутилася так стрімко, що перетворилася на невиразну смугу. Зненацька Транчбул потужно рикнула й випустила з рук коси, а Аманда полетіла, мов ракета, понад дротяним парканом шкільного майданчика високо в небо.

— Оце метнула! — крикнув хтось на майданчику, а Матильда, немов загіпнотизована цим божевільним видовищем, дивилася, як Аманда Тріп, описавши в повітрі довгу й елегантну параболу, приземлилася ген аж на футбольному полі. Вона впала на траву, тричі підстрибнула й нарешті завмерла. Тоді, як не дивно, сіла. Була трохи приголомшена, і це не дивно, але минула одна-дві хвилини, й ось вона вже знову звелася на ноги й подріботіла назад до школи.

Транчбул стояла, струшуючи з долонь порох.

— Непогано, — сказала вона, — якщо врахувати, що я тренуюся лише вряди-годи. Зовсім непогано.

І почвалала геть.

— Хвора на голову, — сказала Гортензія.

— Чому ж не скаржаться батьки? — здивувалася Матильда.

— А твої поскаржаться? — відповіла запитанням Гортензія. — Я знаю, що мої ні. Вона ставиться до батьків так само, як і до дітей — теж залякала їх до смерті. Ну, ще побачимось.

І теж пішла.

— І як їй минається отаке? — сказала Матильді Лаванда. — Та ж діти йдуть додому й розповідають про все батькам. Я знаю, що мій батько здійняв би страшенну бучу, якби я йому сказала, що директорка схопила мене за волосся й кинула аж за паркан.