Викрадач ангелiв

Сатанаїл змахнув крилами і, виписуючи великі кола, полинув у небо. І перш ніж настав вечір, він заступив сонце, і люди заплакали так голосно, що їх почули ангели. Він здіймався все вище й вище, і врешті-решт людські голоси проникли аж до престолу Господа Бога, що містився в найвищому скупченні зірок. Ангели повідомили, що Сатанаїл покрав зірки в найнижчих небесних шарах і що тепер він уже в дорозі до сонця.

Тоді Господь Бог покликав до себе Миху, відбатував чималий шмат сонячного променя й зробив із нього меч. Дав він Михові той сонячний меч і сталеве спорядження.

— Королю ангелів! — звелів він. — Убий дракона!

І ангели провели Миху до сонця. Там і почався його двобій із Сатанаїлом. Король драконів уже відхопив собі кусень сонячного диска. Поки вони билися, то весь час вертілись одне навколо одного у вихорі, а тоді попадали, як гирі, на землю. І падали вони довго-довго, а коли билися, то іскри з зірок розліталися на всі боки й усюди стояв зоряний пил. Здавалось, що до землі наближався рясний зоряний дощ. Попереду них і під ними летіли додолу чималі грудомахи зірок і, либонь, дуже скоро опинялися внизу. Аж тут Миха замахнувся мечем, і з панцира Сатанаїла відкололися великі шматки. А діставшися землі, він убив дракона.

То була неповторна мить, бо ж уперше сталося так, що один із найвірніших ангелів ступив на землю. Він забрав у Сатанаїла золото сонця й закопав його в розколині скель.

А оскільки Миха так гарно бився, Господь Бог додав до його імени закінчення — їл. І тим часом як Михаїл отримав від Господа Бога — їл, того самого дня Сатанаїл те — їл утратив.

Михаїл побачив, що на землі ще й досі водилося повно драконів, накликав найхоробріших чоловіків і поторкав їх усіх сонячним мечем. Він назвав їх лицарями святого Михаїла. Відтоді на землі не переводяться лицарі святого Михаїла, а це, власне, означає, що коли є багато драконів, то є багато й тих лицарів.

Фабіан слухав пасторову розповідь, затаївши дух. Скільки прекрасних, захопливих слів: небеса, зоряні скупчення, дракони, панцирі, сонячні мечі.

— Я ще ніколи не чув такої красивої легенди, — сказав він.

Пастор Лінд засміявся.

— Атож, — мовив він. — Вона красива. Але чи дізнався ти щось більше про ангелів?

— Можливо, трішки, — відповів Фабіан.

Йому на гадку спали слова Фелікса про ангела Асмодеуса: «Він хотів усім володіти, абсолютно сам!» До таких самих слів удався у своїй розповіді й пастор. Але Фабіан усе ще не міг зважитися розказати йому про Фелікса.

Він відчув, що його знов неабияк похилило на сон, і він ледве стримався, щоб не позіхнути.

— Напевно, треба піти й трохи поспати, — сказав він. — Ви часом не знаєте, яка буде завтра погода?

— На жаль, мабуть, не краща, як тепер, — стомлено відповів пастор Лінд. — Така погода неспроста. Але ти це, певно, теж знаєш. — Він підбадьорливо всміхнувся Фабіанові й поплескав його по плечу. — Дякую за шоколад і за те, що вислухав легенду старого чоловіка. Якби ми мали терпіння й правильно використовували час, то, звісно, з усім упоралися б. І тоді нам не було б чого боятися. Страх відбирає нашу силу. Пам’ятай це.

Фабіан побажав пасторові добраніч, тихенько зійшов сходами нагору й повернувся на матрац, який він ділив із Понтусом. Товариш лежав, розкинувшись упоперек матраца, і Фабіан добряче пововтузився, аби відсунути його так, щоб було де й собі лягти. Понтус крізь сон ображено застогнав і щось буркнув, але не прокинувся. Фабіан заліз у спальний мішок і вмент заснув.

Другого дня погода не дуже поліпшилась. У кепському настрої вони всі разом посідали до столу снідати, що в них лишилося. Перехопивши те-се, м’ясник витер губи й підвівся.

— Ми з Дісом спробуємо навідатись додому й принести якоїсь їжі. Може, приведемо й своїх. Але нехай більш ніхто не виходить надвір. Занадто ризиковано.

Франс і решта товариства мовчки кивнули головами. М’ясник і пекар вдягнулись і обережно відсунули засув. Вітер рвучко швиргонув двері, й чоловіки трохи подалися назад. Тоді м’ясник Бук зібрався з духом.

— Ходімо, — сказав він і схопив пекаря за руку. — Міцно тримайся за мене, і все буде гаразд. А ви, люди добрі, зачиніть за нами двері.

І, насунувши на голови каптури, вони вийшли назустріч бурі. Найперше, що зробив вітер, так це попхнув їх сходами донизу, і вони, підтримуючи один одного, перейшли на другий бік дороги. Фабіан і його друзі стояли біля вікна й не зводили з них очей. Раптом Понтус злякано скрикнув. Коли м’ясник і пекар зникли за рогом, зненацька з тіні перед будинком випірнула якась чорна постать і побігла слідом за чоловіками.

— Бачите, що робиться? — фальцетом закричав Понтус. — Мій батько! Нам треба його попередити!

— Заспокойся, — розважливо сказав Райн. — Він же з моїм батьком, а ти бачив, як мій батько розправився з Маґелем і Таґом. Зараз нам не лишається нічого іншого, як чекати й дивитися.

Понтус, здавалось, не заспокоївся, але таки піддався на умовляння пограти в карти разом із Франсом та вчителем Плате. Вони прилаштувались на кухні, а Віта й органіст Птахоспів тим часом мили посуд.

Пастор, ні на що не звертаючи уваги, сидів біля груби й читав.

День минав, а Діс і Бук усе не поверталися. Обличчя в Понтуса й Райна дедалі блідли, хлопці снували сюди-туди по кімнаті, як стривожені білі ведмеді. Віта їх підбадьорювала, розділяючи між ними рештки фруктів і шоколаду, та варила каву дорослим. Вочевидь, тільки кави й було вдосталь. Усі, окрім Креспа, сиділи на ослоні в кухні й бавили час за грою в карти та відгадуванням загадок, щоб відігнати від себе думки про те, що сталося з м’ясником і пекарем.

Фабіана послали віднести Креспові чашку кави.

Бурґомістр сидів сам як палець у вітальні. Фабіан із таким брязком поставив біля нього на столі чашку, що розхлюпав каву. В його душі клекотав гнів на бурґомістра, бо він думав, що багато чого сталося з вини того чоловіка. Кресп звів на хлопця очі, й у тому погляді було стільки суму й самотности, що Фабіан жахнувся. І тут він зважився поставити питання руба:

— Що ви шукали в церкві в неділю ввечері?

Кресп затремтів, як у лихоманці.

— Звідки ти знаєш… — почав він, але потім покірно зітхнув. — То це, виходить, був ти, — сказав він. — Я зрозумів, що там хтось є, як тільки опинився в пастці. — Він кинув косий погляд на Фабіана. — Ти знаєш більше за молитву «Отче наш», Фабіане Рінґере, нащадку лицаря Вовка й спадкоємцю Вовчого Замку.

Він замовк. А потім зважився розповісти все. Одного дня він позичив у пастора стародавні міські хроніки, і звідти випав невеличкий звиток пергаменту, сплющений від довгого лежання упродовж кількох сот років. Коли Кресп його розправив, то побачив на ньому чудернацький вірш, із якого він нічогісінько не второпав. Згодом він показав його Фенвікові, і той страшенно схвилювався. Як тільки Кресп поцікавився, чи знає Фенвік, що то таке, той відповів так на його думку, там, мовляв, ідеться про якусь карту скарбів у формі загадки.

— Звідки йому було відомо, що той скарб у церкві? — спитав Фабіан, хоч і знав відповідь.

Оксамитовий Лицар усвідомлював, що то було не абищо. Очевидно, він сприйняв його за подарунок долі! Тепер у нього з’являлась прекрасна можливість захопити угоду з ангелами, а разом із тим і шанс її знищити.

— Думаю, просто здогадався, — відповів Кресп. — У кожнім разі Фенвік сказав, що він не мав часу обшукувати церкву, тож переклав цю частку роботи на мене. Я намагався знайти місце сховку того скарбу, оскільки він запевнив, що це пішло б на користь містові. Там щось написано про якийсь зелений камінь. У всій церкві немає ніякого зеленого каменя!

Зненацька в Фабіановій голові пролунав голос янгола Рафаїла: «Пам’ятай про зелений промінь!» У загадковому вірші лицаря Вовка теж щось згадано про якийсь промінь. Це ще більше все заплутувало. Що то в біса за промінь? Де він є й коли його можна побачити? От як тільки вщухне буря, вони відразу побіжать до церкви!