Викрадач ангелiв
Викрадач ангелiв читать книгу онлайн
Повість норвезької письменниці Еви-Марії Люнд «Викрадач ангелів» — розгорнута алегорія сучасної духовної кризи, втілена в напруженому детективно-фантастичному сюжеті. Що, здавалось би, може статися в тихому маленькому містечку за якихось сім днів? Ба, може статися катастрофа, яка загрожує знищенням не тільки одного міста, а й усього людства. Адже до влади над світом рветься лиховісна сила, яка зомбує, підпорядковує собі людську свідомість і веде засліплених на край прірви. І їй таки вдалися б усі її лихі наміри, якби не втрутився малий дотепник ангел Фелікс та його відчайдушні друзі.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Обернувшись, вони побачили Віту, що сиділа за кухонним столом і не зводила з них погляду. Було видно, що вона плакала. Потім підвелася, втерла сльози й ударила кулаком по столу.
— Де ви були? — спитала вона, і хоч їй і відлягло від серця, та її очі палали гнівом. — Як ви могли додуматися піти надвір у таку негоду, не сказавши й слова? Я ще ніколи в житті не була так налякана!
Вона схопила Фабіана за барки й труснула. Потім пригорнула до своїх грудей.
— Ти ж змок до рубця, — шепнула вона крізь сльози й сміх. — А звідки це в тебе на лобі ґуля? Таж ви промокли наскрізь, геть усі! Ану роздягайтеся!
Вона допомогла їм познімати плащі й чоботи, пішла взяти рушники й сказати дорослим, що діти вернулися.
Раптом у кухню навалило повно люду. Всі кинулись їх сварити, обіймати й розпитувати. Фабіан і його друзі розповідали й водночас закутувалися в рушники. Віта роздивлялась на Фабіановому лобі ґулю, а він тим часом розповідав, звідки вона в нього взялася.
Франс, м’ясник Бук і пекар снували між кухнею та вітальнею, підкладали в грубу дрова й готували їсти.
Коли всі пообідали, Франс сказав:
— Тепер, мабуть, пора все пояснити докладно. — Він кашлянув і глянув на Фабіана. — Так от, Фабіане, нам, дорослим, відомо, що сталося після зібрання в молитовному домі, але далі ми заплуталися. Що, власне, ви робили позавчора? І де тинялися сьогодні? І якщо є ще щось, що нам годилося б знати, то я можу побіцяти вам за розповідь винагороду.
Фабіан зашарівся, не підводячись зі свого місця й міркуючи над тим, як усе пояснити і не вплутати Фелікса. Він глянув на своїх друзів, а тоді зиркнув на бурґомістра Креспа, щоб побачити, як той реагує. На його подив, Кресп, здавалося, так само, як і всі, зацікавлено чекав розповіді. Хлопець вирішив говорити якомога коротше.
— Учора нас звільнили від уроків, і ми пішли на Вовчий Замок, хоч, власне, й без дозволу. Нам кортіло подивитися руїни й краєвид. Коли ми стояли на горі, то помітили, що в передмісті щось відбувається. Ми спустилися вниз і трохи постежили. Решту ви знаєте. — Помовчавши хвильку, він повів далі: — А сьогодні ми «позичили» в Креспа ключі й пробралися в його будинок, щоб побачити, чи можна там щось знайти.
Кресп здригнувся й примружив очі.
— Нечуване нахабство… — почав він. — Які злодюги! Та ще й зломщики!
Пастор підняв руку.
— Та ну, Креспе, годі, — сказав він. — Спершу послухаємо Фабіанову розповідь.
Кресп замовк, але насупився і щось забурмотів собі під ніс.
Розповівши про відчинені двері й суцільний безлад у будинку писаря, Фабіан урешті-решт засунув руку за пазуху й вийняв ізвідти провощений пакет.
Тепер Креспові очі полізли рогом.
— Ми знайшли це під дошкою в підлозі, — сказав Фабіан. — Але ми його не роздивились, бо хтось розбив черепицею у вітальні Креспа шибку й намагався влізти всередину.
Потім він розповів про втечу завулками зі стічними канавами, дітей, що були вбрані в дощовики, та бійку з Турдом.
Пастор схопив провощений пакет і обережно вийняв із нього звиток пергаменту. Він розгорнув його, поклав на стіл і розправив. Пастор якусь хвилю-другу вивчав пожовклий аркуш. Потім кивнув головою.
— Це дерево роду, — сказав він. — Воно починається з лицаря Вовка і жінки на ім’я Віта, продовжується Ульфом Берґгаммером, сином Вовка, і закінчується двоюрідними братом і сестрою — Ульфом Ульфсенном та Вітою Берґгаммер, донькою Ульфа, 1636 року, коли Берґгаммери зникли з міста.
Потім він звів очі вгору і вп’явся ними у Віту, що зблідла, мов смерть.
— Ти щось іще про це знаєш? — спитав він.
На подив присутніх Віта кивнула головою.
— Я теж маю родове дерево, — стиха відповіла вона, обернувшись до Креспа. — Я добре тебе розумію, — мовила вона. — Дуже важко бути єдиним спадкоємцем знатного роду. Повір мені, я знаю, що кажу.
Віта підійшла до буфета, відкрила його й вийняла звідти красиву дерев’яну скриньку. Фабіан її упізнав, бо вона завжди там стояла.
— Це все, що лишилося мені від моїх батьків, яких я ніколи не знала, — почала вона. — Я виросла в домі бездітного дядька. Після його смерти я ретельно все це роздивилася, але нічого не зрозуміла. Потім я вийшла заміж, народила дитину й зажила щасливим життям, — вона лагідно всміхнулась Франсові й Фабіану. — Я не відчувала великої потреби в тому, щоб більше дізнатися про своє походження. Одначе, коли ми з Франсом одружувались, то я не знала, що повернулася до міста своїх предків. — Вона трохи помовчала, не зводячи з Креспа очей. — Я і є остання з Берґгаммерів, кого ти не міг знайти.
На обличчі Креспа з’явився переляк.
— Віта, дочка Ульфа, була моя прамати, тож дерево мого роду починається з неї, — завершила Віта свою розповідь.
— Виходить, у нашому місті й досі живуть нащадки лицаря Вовка, — шпарко сказав пастор. — Я знав, що повинна була знайтися така лінія роду ще тоді, як прочитав першу хроніку, де розпочиналася розповідь про знаменитого Мартіна Берґгаммера. Там було написано, що після смерти Вовка він одружився з якоюсь Вітою і визнав її та Вовкове дитя за своє.
— Я не знала, що то сягає в таку давнину, — сказала Віта. — Але, може, щось пояснить ось це.
Вона відкрила скриньку, вийняла з неї крихітну шкіряну торбинку й щось витрусила з неї на долоню.
Фабіанові забило дух. У простягненій материній долоні сяяв прекрасний золотий перстень із вигравіюваними одна на одній літерами В і В!
— Він упродовж років передавався у Вітиній родині від покоління до покоління, — сказала Віта. — Всі, хто мав ім’я Віта, отримували цей перстень на хрестини.
Кресп одвів погляд від персня до дерева роду.
— Напевно, це його шукав у мене вдома Фенвік, — сказав він. — А я гадки не мав, що в мене є дерево роду. Як воно там опинилося?
— Мабуть, ми цього ніколи не дізнаємося, — відповів пастор. — Головне те, що воно знайшлося.
Кресп стукнув кулаком по столу.
— Але чому ти ніколи не казала, з якого ти роду? — спитав він Віту.
— Я тільки тепер дізналася про свою причетність до лицаря Вовка, — спокійно відповіла Віта. — А оскільки я росла сиротою, мені здавалося неможливим зізнатися в своїй приналежності до роду знаменитих Берґгаммерів. Та й що б це змінило? Родини однак уже не було. Коли ми з Франсом одружилися, я попросила його нічого нікому не розповідати.
Франс підняв руку.
— Мені хотілося б знати одну річ — що все-таки цей Фенвік винюхує в наших краях? — він обернувся до Креспа. — Ви можете нам відповісти, бурґомістре?
Кресп немовби занепокоївся, зняв окуляри й потер очі.
— Я думаю, він щось шукає в храмі, — відповів він. — Щось таке, що дасть йому владу й багатство.
— Якщо це правда, — сказав Франс, — то треба щось робити з нащадками рицаря Вовка та родини Берґгаммерів. Їх двоє — моя дружина й син. — Він глянув на Фабіана, тоді на Віту. — Ми повинні їх захистити.
Фабіан відчув на собі погляди друзів і зніяковіло втупився в підлогу. Він і словом не прохопився їм про зустріч із лицарем Вовком на горі й про перстень, який йому дістався. Може, вони йому й повірили б, але Фабіан радше волів би тримати це в таємниці.
Важко було навіть сказати, чи багато чого їм би самим хотілося розповісти з того, що вони знали. Правда була настільки неймовірна й так не вкладалася у світ дорослих, що її, можливо, ніхто б і не сприйняв. І що станеться, якщо вони не знайдуть угоди з ангелами до дня літнього сонцевороту і Вовчі Гори опиняться без опіки? Невже Оксамитовий Лицар прагнув так само, як і Фенріс, володіти містом?
Франс нервово заметався сюди-туди по вітальні.
— Мене непокоять ці постаті в плащах, про які ви розповідаєте, — сказав він. — Що вони все-таки роблять надворі в негоду? Викрадають усіх, хто зважується вийти на вулицю?
— А мене непокоїть іще одна річ, — мовила Віта. — Зараз у нашій хаті, як ніколи, дуже багато людей. Їжі не вистачить надовго, а якщо буря й далі не вщухне, нам треба буде більше стеаринових свічок. Завтра доведеться когось відрядити по запаси — чи негода, чи погода.