Викрадач ангелiв
Викрадач ангелiв читать книгу онлайн
Повість норвезької письменниці Еви-Марії Люнд «Викрадач ангелів» — розгорнута алегорія сучасної духовної кризи, втілена в напруженому детективно-фантастичному сюжеті. Що, здавалось би, може статися в тихому маленькому містечку за якихось сім днів? Ба, може статися катастрофа, яка загрожує знищенням не тільки одного міста, а й усього людства. Адже до влади над світом рветься лиховісна сила, яка зомбує, підпорядковує собі людську свідомість і веде засліплених на край прірви. І їй таки вдалися б усі її лихі наміри, якби не втрутився малий дотепник ангел Фелікс та його відчайдушні друзі.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Райн витирав спітнілого лоба.
— Мало не вскочили в халепу, — захекано мовив він, чухаючи потилицю.
Фабіан розповів, що вони з Розою підслухали.
— Виходить, вони теж негідники, — похмуро сказав Понтус.
— Якби так, то вони мене не відпустили б, — нагадав Райн.
— Маєш слушність, Райне, — сказав Фабіан. — Здається, що Оксамитовий Лицар, цебто Фенвік, хоче зайти надто далеко й знищити церкву, щоб знайти угоду! Напевно, він найняв цих людей, як то звичайно буває, і вони навіть не усвідомлюють, у що їх уплутали.
Ставало все темніше й темніше. Зненацька небо розпанахала сліпуча блискавка, й відразу ж за нею загрюкали перекати грому. А тоді линуло як із відра. Фабіан зроду б не повірив, що в небі так багато води.
За якусь мить дороги й вулиці перетворились на маленькі річки, й стічні канави стали переливатися через край.
— Нам треба сховатися в будинок! — крикнув Фабіан. — Мерщій!
У місті вже саме збиралися замикати крамниці. Продавці квапилися занести всередину все, що стояло надворі, й зачиняли віконниці. Мокрі, як хлющі, люди, попіднімавши коміри й розкривши парасолі, бігли вулицями додому. Крім дощу, тепер ще знявся й вітер. Він підхоплював сміття, що валялося тут і там, і підіймав його в безладній круговерті вгору. Дощ шмагав по обличчях, і діти дуже швидко промокли наскрізь.
— Підемо до мене, — крикнув Фабіан крізь вітер, що збивав із ніг. — Це найближче.
Вони швиденько перетнули церковний майдан і побігли на протилежний бік у маленький завулок, вимощений бруківкою. Завернувши за ріг, вони налетіли на якогось дядька в чорному вбранні, що, пропливаючи бруківкою, навзнак гепнув у величезну калюжу. Коли знов спалахнула блискавка, вони побачили, що то був Кресп.
Бурґомістр мав доволі жалюгідний вигляд. Його сиве волосся пацьорками звисало на лоба, у нього були банькаті сині очі, а окуляри гойдались на одному вусі. До того ж він увесь був мокрий як кіт, і те, що він сидів у брудній калюжі, не викликало до нього жоднісінької поваги. Фабіан і Понтус підвели його, поправили окуляри й так заходилися обтрушувати, що бризки з нього полетіли навсібіч. Їхнє старання в таку зливу виявилось марним, проте намір був добрий. Кресп у розпачі витріщив на них очі й роззявив рота, аби щось сказати, але якщо й сказав, то все те заглушив несамовитий розлогий грім.
— Ходімте з нами! — крикнув Фабіан крізь дощ і вітер і схопив бурґомістра за руку. — Я живу неподалік.
Хлопці стали обабіч Креспа й спробували бігти, але помітили, що той стогнав і дуже накульгував. Фабіан послав Розу й Понтуса попередити Франса й Віту. Потім вони з Райном узяли бурґомістра під руки й майже потягнули його за собою.
Урешті-решт вони дісталися до сходів дзвонаревого будинку. Вхідні двері відчинились, і Франс занепокоєно спустився їм назустріч. Він підхопив Креспа здоровою рукою і допоміг йому зайти в будинок. Там уже стояла Віта з великими волохатими рушниками. Спровадивши дітей нагору до Фабіанової кімнати перевдягатися в сухе, вона підійшла до бурґомістра й співчутливо його обняла; а він тремтів так, що аж зуб на зуб не попадав.
Понтус стояв у дитячій кімнаті, що була на горішньому поверсі, перед купою Фабіанового вбрання, яке той накидав на ліжко. Приміряючи на себе то одну вдяганку, то другу, він дивився, чи вона йому личить.
— Що за дивний одяг! — спантеличено сказав він, коли Фабіан і Райн зайшли до кімнати. — Усе це личить тобі. А мені геть нічого не личить. Я не люблю таких кольорів, таких штанів і таких футболок. Хіба що ця синя піжама. Може, вона підійде.
Він скинув із себе мохнатого рушника, яким був обгорнувся, і вдягнувся в темно-синю піжаму в місяцях і зірочках.
— Ну от, — сказав Фабіан, не знаючи гаразд, ображатись йому чи ні. — Сподіваюсь, і для Райна щось знайдеться.
Райн був такий огрядний і кремезний, що не вліз ні в що з Фабіаного одягу. Фабіан шмигнув у передпокій і зайшов до спальні батьків. Там перед дзеркалом, вбрана в його сорочку й штани, стояла Роза. Той одяг був на неї трохи завеликий, але вигляд у неї був хоч куди.
Фабіан узяв із батькової шафи картату фланелеву сорочку, пару звичайних штанів і ремінь. Напевно, Райнові це підійде, просто доведеться підкотити рукава й холоші. Хлопець здригнувся і раптом відчув, що й сам він змок і промерз. Треба глянути, в що йому самому перевдягнутися.
— Зійди до матері й батька і випий чогось тепленького, — сказав він Розі. — А ми перевдягнемося й теж спустимось.
У дитячій кімнаті Райн, як і Понтус, зняв із себе весь мокрий одяг і перебрався в сухе. Тоді хлопці спустилися на перший поверх.
У одній із кишень мокрих штанів Фабіан знайшов срібну шпору Оксамитового Лицаря. Він переклав її в кишеню сухих штанів. Ні з того ні з сього він відчув, що вона йому дуже скоро згодиться.
Потім Фабіан згадав про звиток пергаменту з загадкою. Він вийняв його і перечитав ще раз. Загадка була для нього й досі незрозуміла.
І тільки він збирався вішати сушити штани, на підлогу з дзенькотом упав ще якийсь блискучий предмет і закрутився дзиґою. Фабіан став навколішки й схопив його в руки. То був золотий перстень лицаря Вовка. Що йому з ним робити? Він почав надівати його на палець, та відразу й передумав. На нього посипалось би хтозна-скільки запитань, на які він ще не мав відповіді. Хлопець висунув шухляду письмового стола й сховав перстень у коробку з шурупами й гайками.
А біля неї поклав паргаментний звиток. Принаймні тепер він знав, де вони лежатимуть.
Зненацька до нього долинуло тихесеньке шепотіння, і думки, що крутилися в його голові, умент розвіялися.
— Фабіане… — почувся слабенький голосок, начебто десь іздалеку. — Фабіане…
Фелікс! На радощах Фабіан аж стрепенувся.
— Феліксе Фіксе! — стиха крикнув він. — Де ти? Якщо ти невидимий, то покажися!
— Фабіане… — почулося знов, швидше як зітхання. — Я… не тут.
— Що ти кажеш? — Фабіан трохи злякався.
Де Фелікс? Невже його хтось скривдив?
— … у церкві… — вів далі слабенький голосок —…треба стежити за… Асмодеусом…
— Я йду! — рішуче сказав Фабіан. — І візьму з собою наших.
— Ні! — почувся голос, тепер трохи гучніший. — Нікуди не виходь! Лиходії надворі. Я впораюся. Лишайся вдома, покіль минеться гроза, але напередодні неділі прийди до церкви, інакше все пропаде! Чуєш мене, не виходь зараз надвір!
— О’кей, гаразд, — відповів Фабіан, охоплений розпачем, що не може допомогти приятелеві. — А що нам тут робити?
— Пам’ятай, чого ти навчився. Добувай знання там, де вони є, — долинув Феліксів голос. — Я згодом знов озвуся!
І все змовкло. Фабіан тільки й чув, як гула буря й торохтів по шибках і по даху дощ. Його серце як не вистрибувало з грудей. Фелікс був сам у церкві, й він мав проблеми. Що стряслося? Невже він бився з Асмодеусом? Якби Фабіанова воля, то він би вибіг надвір і, попри ту грозу, за мить уже був би в церкві. Але поки що він повинен набратися терпцю.
Спустившись у вітальню, він побачив повно людей. Там були Франс і Віта, а ще Райн, Роза й Понтус. Але на його подив там були і всі батьки ватаги чотирьох: м’ясник Бук, пекар Діс і вчитель Плате. А крім них ще й пастор Лінд та органіст Птахоспів. Кресп, укритий пледом, сидів розвалившися в кріслі.
— Ми зібралися тут, коли розгулялась гроза, — сказав синові Франс. — Бук, Діс і я домовилися зустрітися ще вчора, а Розин батько зайшов довідатися, чи в нас його дочка. Пастор Лінд і органіст хотіли почути новини, бо ви обіцяли до них зайти, а не зайшли.
Діти зніяковіли й почервоніли як раки. Ба! Вони забулися про батьків!
— Як же ми напереживалися, — вів далі Франс. — До того ж і гадки не мали, де ви поділися, а півміста мов крізь землю провалилося!
Фабіан не зводив збентеженого погляду з батька, і його думки весь час шукали якоїсь зачіпки, з якої можна було б почати пояснення. Багато про що треба сказати, але так само багато про що не можна було прохопитися й словом.