Викрадач ангелiв

Райн витирав спітнілого лоба.

— Мало не вскочили в халепу, — захекано мовив він, чухаючи потилицю.

Фабіан розповів, що вони з Розою підслухали.

— Виходить, вони теж негідники, — похмуро сказав Понтус.

— Якби так, то вони мене не відпустили б, — нагадав Райн.

— Маєш слушність, Райне, — сказав Фабіан. — Здається, що Оксамитовий Лицар, цебто Фенвік, хоче зайти надто далеко й знищити церкву, щоб знайти угоду! Напевно, він найняв цих людей, як то звичайно буває, і вони навіть не усвідомлюють, у що їх уплутали.

Ставало все темніше й темніше. Зненацька небо розпанахала сліпуча блискавка, й відразу ж за нею загрюкали перекати грому. А тоді линуло як із відра. Фабіан зроду б не повірив, що в небі так багато води.

За якусь мить дороги й вулиці перетворились на маленькі річки, й стічні канави стали переливатися через край.

— Нам треба сховатися в будинок! — крикнув Фабіан. — Мерщій!

У місті вже саме збиралися замикати крамниці. Продавці квапилися занести всередину все, що стояло надворі, й зачиняли віконниці. Мокрі, як хлющі, люди, попіднімавши коміри й розкривши парасолі, бігли вулицями додому. Крім дощу, тепер ще знявся й вітер. Він підхоплював сміття, що валялося тут і там, і підіймав його в безладній круговерті вгору. Дощ шмагав по обличчях, і діти дуже швидко промокли наскрізь.

— Підемо до мене, — крикнув Фабіан крізь вітер, що збивав із ніг. — Це найближче.

Вони швиденько перетнули церковний майдан і побігли на протилежний бік у маленький завулок, вимощений бруківкою. Завернувши за ріг, вони налетіли на якогось дядька в чорному вбранні, що, пропливаючи бруківкою, навзнак гепнув у величезну калюжу. Коли знов спалахнула блискавка, вони побачили, що то був Кресп.

Бурґомістр мав доволі жалюгідний вигляд. Його сиве волосся пацьорками звисало на лоба, у нього були банькаті сині очі, а окуляри гойдались на одному вусі. До того ж він увесь був мокрий як кіт, і те, що він сидів у брудній калюжі, не викликало до нього жоднісінької поваги. Фабіан і Понтус підвели його, поправили окуляри й так заходилися обтрушувати, що бризки з нього полетіли навсібіч. Їхнє старання в таку зливу виявилось марним, проте намір був добрий. Кресп у розпачі витріщив на них очі й роззявив рота, аби щось сказати, але якщо й сказав, то все те заглушив несамовитий розлогий грім.

— Ходімте з нами! — крикнув Фабіан крізь дощ і вітер і схопив бурґомістра за руку. — Я живу неподалік.

Хлопці стали обабіч Креспа й спробували бігти, але помітили, що той стогнав і дуже накульгував. Фабіан послав Розу й Понтуса попередити Франса й Віту. Потім вони з Райном узяли бурґомістра під руки й майже потягнули його за собою.

Урешті-решт вони дісталися до сходів дзвонаревого будинку. Вхідні двері відчинились, і Франс занепокоєно спустився їм назустріч. Він підхопив Креспа здоровою рукою і допоміг йому зайти в будинок. Там уже стояла Віта з великими волохатими рушниками. Спровадивши дітей нагору до Фабіанової кімнати перевдягатися в сухе, вона підійшла до бурґомістра й співчутливо його обняла; а він тремтів так, що аж зуб на зуб не попадав.

Понтус стояв у дитячій кімнаті, що була на горішньому поверсі, перед купою Фабіанового вбрання, яке той накидав на ліжко. Приміряючи на себе то одну вдяганку, то другу, він дивився, чи вона йому личить.

— Що за дивний одяг! — спантеличено сказав він, коли Фабіан і Райн зайшли до кімнати. — Усе це личить тобі. А мені геть нічого не личить. Я не люблю таких кольорів, таких штанів і таких футболок. Хіба що ця синя піжама. Може, вона підійде.

Він скинув із себе мохнатого рушника, яким був обгорнувся, і вдягнувся в темно-синю піжаму в місяцях і зірочках.

— Ну от, — сказав Фабіан, не знаючи гаразд, ображатись йому чи ні. — Сподіваюсь, і для Райна щось знайдеться.

Райн був такий огрядний і кремезний, що не вліз ні в що з Фабіаного одягу. Фабіан шмигнув у передпокій і зайшов до спальні батьків. Там перед дзеркалом, вбрана в його сорочку й штани, стояла Роза. Той одяг був на неї трохи завеликий, але вигляд у неї був хоч куди.

Фабіан узяв із батькової шафи картату фланелеву сорочку, пару звичайних штанів і ремінь. Напевно, Райнові це підійде, просто доведеться підкотити рукава й холоші. Хлопець здригнувся і раптом відчув, що й сам він змок і промерз. Треба глянути, в що йому самому перевдягнутися.

— Зійди до матері й батька і випий чогось тепленького, — сказав він Розі. — А ми перевдягнемося й теж спустимось.

У дитячій кімнаті Райн, як і Понтус, зняв із себе весь мокрий одяг і перебрався в сухе. Тоді хлопці спустилися на перший поверх.

У одній із кишень мокрих штанів Фабіан знайшов срібну шпору Оксамитового Лицаря. Він переклав її в кишеню сухих штанів. Ні з того ні з сього він відчув, що вона йому дуже скоро згодиться.

Потім Фабіан згадав про звиток пергаменту з загадкою. Він вийняв його і перечитав ще раз. Загадка була для нього й досі незрозуміла.

І тільки він збирався вішати сушити штани, на підлогу з дзенькотом упав ще якийсь блискучий предмет і закрутився дзиґою. Фабіан став навколішки й схопив його в руки. То був золотий перстень лицаря Вовка. Що йому з ним робити? Він почав надівати його на палець, та відразу й передумав. На нього посипалось би хтозна-скільки запитань, на які він ще не мав відповіді. Хлопець висунув шухляду письмового стола й сховав перстень у коробку з шурупами й гайками.

А біля неї поклав паргаментний звиток. Принаймні тепер він знав, де вони лежатимуть.

Зненацька до нього долинуло тихесеньке шепотіння, і думки, що крутилися в його голові, умент розвіялися.

— Фабіане… — почувся слабенький голосок, начебто десь іздалеку. — Фабіане…

Фелікс! На радощах Фабіан аж стрепенувся.

— Феліксе Фіксе! — стиха крикнув він. — Де ти? Якщо ти невидимий, то покажися!

— Фабіане… — почулося знов, швидше як зітхання. — Я… не тут.

— Що ти кажеш? — Фабіан трохи злякався.

Де Фелікс? Невже його хтось скривдив?

— … у церкві… — вів далі слабенький голосок —…треба стежити за… Асмодеусом…

— Я йду! — рішуче сказав Фабіан. — І візьму з собою наших.

— Ні! — почувся голос, тепер трохи гучніший. — Нікуди не виходь! Лиходії надворі. Я впораюся. Лишайся вдома, покіль минеться гроза, але напередодні неділі прийди до церкви, інакше все пропаде! Чуєш мене, не виходь зараз надвір!

— О’кей, гаразд, — відповів Фабіан, охоплений розпачем, що не може допомогти приятелеві. — А що нам тут робити?

— Пам’ятай, чого ти навчився. Добувай знання там, де вони є, — долинув Феліксів голос. — Я згодом знов озвуся!

І все змовкло. Фабіан тільки й чув, як гула буря й торохтів по шибках і по даху дощ. Його серце як не вистрибувало з грудей. Фелікс був сам у церкві, й він мав проблеми. Що стряслося? Невже він бився з Асмодеусом? Якби Фабіанова воля, то він би вибіг надвір і, попри ту грозу, за мить уже був би в церкві. Але поки що він повинен набратися терпцю.

Спустившись у вітальню, він побачив повно людей. Там були Франс і Віта, а ще Райн, Роза й Понтус. Але на його подив там були і всі батьки ватаги чотирьох: м’ясник Бук, пекар Діс і вчитель Плате. А крім них ще й пастор Лінд та органіст Птахоспів. Кресп, укритий пледом, сидів розвалившися в кріслі.

— Ми зібралися тут, коли розгулялась гроза, — сказав синові Франс. — Бук, Діс і я домовилися зустрітися ще вчора, а Розин батько зайшов довідатися, чи в нас його дочка. Пастор Лінд і органіст хотіли почути новини, бо ви обіцяли до них зайти, а не зайшли.

Діти зніяковіли й почервоніли як раки. Ба! Вони забулися про батьків!

— Як же ми напереживалися, — вів далі Франс. — До того ж і гадки не мали, де ви поділися, а півміста мов крізь землю провалилося!

Фабіан не зводив збентеженого погляду з батька, і його думки весь час шукали якоїсь зачіпки, з якої можна було б почати пояснення. Багато про що треба сказати, але так само багато про що не можна було прохопитися й словом.