Джованi Трапатонi

— Ах ти ж гад! — зневажливо прошепотіла вона до нього, штовхнувши його в плече. — А чому?! Чому ти одразу не розказав мені все, що почув?! Чому ти досі мовчав, гад ти такий?! — і вона знову штовхнула його в плече.

— А чому?! Чому я мав одразу це розповідати?! — налякано пробубонів ворон та обачливо відсунувся подалі.

— Як це чому? — розгубившись від такої нахабної підступності, перепитала Лада та, нахилившись до ворона, долонею ляснула його по дзьобу. — І ти ще питаєш, чому?!

— У нещасті — кожен сам за себе. Якби я одразу тобі все розказав, ти би кинулася рятувати свою бабцю. А мене і мою Маріам кинула б напризволяще, — Джовані напружив лапки і завбачливо проковзав себе по снігу на безпечну відстань.

— Ах, ось воно значить як… Значить, кожен сам за себе? — ледь стримуючись, перепитала вона, розгойдуючи у руці валізу. — А нащо ж ти, зараза така, до мене прибіг? Коли кожен сам за себе…

— Приповз, — виправив її Джовані, — і взагалі, ти мене неправильно зрозуміла, — перелякано забубонів Трапатоні, знову проковзавши від неї подалі. — Ладо, стривай, тваринок, тобто пташок бити не можна… Це негуманно!

— Ах, негуманно?! — крикнула вона, пожбуривши у Джовані валізу.

Трапатоні, ледь ухилившись, незграбно махнув крилами та спробував набрати висоту. Але марно. Перебинтоване крило не давало змоги піднятись у повітря вище, ніж на метр. Тож він, летячи над самою землею, відчайдушно намагався ухилитись від Ладиної розгойданої валізи.

— Ладо, стривай! Хворих не чіпають! Поранених не б’ють! — захекано тараторив він, ледве ухиляючись від помахів валізи.

— Філософ ти гидотний! Сорока боязлива! — ображено вигукувала Лада, стрибаючи по кучугурах за Джовані. — Гад! Зараза ти летюча!

— SOS!.. SOS! Пташка — друг людини! Людина — вінець природи! Наймилосердніше створіння! Ладо, зупинися! Поранених не б’ють — це знають навіть діти!

— Правильно, — відчайдушно заволала Лада, роздратована з такої мізерної філософії, — мерзотників не б’ють — їх убивають!

— Ну все, — виголосив Джовані, — триматися немає більше сили! Єдине, Ладо… Я маю виголосити своє останнє побажання! Кожен перед смертю має право на останнє побажання! Навіть таке нікчемне пташеня, як я! Останнє побажання — це святе! Ладусю, чуєш мене, ні?! Перед тим, як ти позбавиш гидотного мерзотника життя… Залиш йому принаймні право на передсмертне побажання!

— Кажи! — вже спокійніше вигукнула Лада, не припиняючи спроб його наздогнати.

— Коли… — жалібно занив Джовані. — Коли ти врешті мене приб’єш… Благаю тебе, врятуй мою Маріам! — голосно гукнув він та з розмаху лупнувся усеньким тілом об лобове скло велетенського джипу, який невідь-звідки виник на його шляху.

— Добре, обіцяю… — механічно відповіла Лада, розгублено зупинившись перед самісінькими колесами позашляховика.

— Все, кінець… — промайнула у Лади в голові думка. — Родман помітив, як я вибиралась із палацу, й одразу доклав батькові про мою втечу.

Раптом передні двері Джипу відчинилися і з машини визирнуло здивоване обличчя баби Гані.

— Господи, Ладусю, онученько, та по тобі «Ґрінпіс» плаче.

— Ба… — зненацька заплакавши, знесилено прошепотіла Лада.

Вона похапцем підбігла до неї та стрибнула їй на руки. І вони разом гепнулись у замет.

— Ти жива… Слава Богу!

— Ну-ну, — лагідно посміхнувшись, прошепотіла баба Ганя, обтираючи теплими долонями із онуччиного лиця сніг. — Не варто плакати, Ладусю…

— Я… Я так злякалася за тебе… — затинаючись від сліз, мовила вона. — Я… Я тебе… Я тебе дуже люблю… Дуже-дуже, — повторила вона вдруге та, притиснувшись до бабусиних грудей, заплакала ще сильніше.

— Ну-ну, сонечко… Все буде добре, ось побачиш, — тихесенько прошепотіла їй на вушко баба Ганя.

Тільце Джовані нечутно сповзло по склу вниз…

Розділ четвертий

У машині було тепло. Лада зняла шапку, розв’язала шарфик та розстібнула куртку. Вона задумливо дивилась, як легко їх машина долає снігові замети, механічно крутила в руках помпон своєї плетеної шапки та неспішно розповідала бабці про всі сьогоднішні події та пригоди. Так уже сталося, що за сьогоднішній ранок з нею відбулося всілякої дивини стільки, скільки не траплялося за всі попередні дванадцять років. Вона розповіла про все: і про дивного пораненого ворона; і про жахливого імператора ДДТ; і про те, як він обернув усе царство воронів у чорний колір; і про те, що був загублений чарівний ґудзик, за допомогою якого ДДТ кожні триста років продовжує своє життя; і про нестерпні ґудзикові викупи, які щомісяця має сплачувати кожен ворон; і про чарівну вірменську принцесу та її трагічну долю. Про неправдоподібну, хворобливу підступність її власного батька, про дурнуватого Родмана і про дивного садівника Ши Бо, та про його ще більш дивну лопату…

Баба Ганя впевнено вела машину, уважно слухаючи свою любу онуку. Вона здивовано поглядала то на захоплену розповіддю Ладу, то на мовчазного Трапатоні, що лежав на задньому сидінні.

Джовані, напівлежачи, старанно вдавав із себе непритомного ворона. Іноді він обережно ледь розплющував повіки, аби потайки розгледіти бабу Ганю… Дивну бабу Ганю, яка так упевнено керувала такою велетенською машиною. Джовані щосили намагався зібрати докупи свої думки. Але вони, не слухаючись, розлітались в усі боки й не давали можливості зосередитись на головному питанні: як порятувати Маріам…

— Ти мені віриш, ба? — серйозно запитала Лада, довівши свою розповідь до кінця. — Тільки чесно кажи… Ти віриш в усе те, що я тобі розповіла?

— Звичайно, вірю.

— І у ворона, який вміє говорити, теж віриш? — не зводячи очей з бабці, знову запитала дівчинка.

Баба Ганя різко загальмувала та уважно подивилась на онуку.

— Якщо вже так стало питання, — пошепки мовила вона, — то я тобі зараз таке розкажу, що тобі такого ніхто і ніколи не розкаже. Значить, так… — зручніше вмостившись на сидінні, ще тихіше прошепотіла баба Ганя. — Я тобі ніколи про це не розповідала, бо боялася, що ти подумаєш, буцімто я не зовсім того… Мені, звичайно, кортіло тобі все розповісти, але страх, що моя улюблена онука подумає, наче в її бабці «куку зайшло на муню», був сильніший. Отже, все по черзі. Ти знаєш моїх подружок Дану та Лану?

— Ну звісно, знаю… Вони — твої приятельки з товариства «Усі, кому за 70»… Ти ж мене знайомила із ними…

— Менше з тим, — зосереджено мовила баба Ганя. — Так от, це трапилось позаминулого літа. Тоді, якщо ти пам’ятаєш, у серпні мав бути зорепад, який добряче було видно майже по всій Європі… Тож ми з Даною та Ланою виперлись на дах, аби уважно роздивитися це диво. Так от, сидимо, чекаємо на зорепад… І раптом чуємо — якісь дивні, хриплуваті голоси. Ми прислухалися. Розмовляли десь зовсім поруч. За тембром — двоє чоловіків. Уся їхня балачка крутилася навколо десяти легіонів якогось ДДТ. Дивна абревіатура, правда?

— Правда. Але ба, молю тебе, не спиняйся — кажи швидше!

— Отже, ці три літери одразу вкарбувалися мені у пам’ять. Один хриплуватий голос казав другому про те, що шлях до Європи через Карпати перекритий десятьма легіонами ДДТ.

«Горане, — стурбовано хрипів голос, — ти поранений… Ти втратив занадто багато крові. Ми не зможемо здолати Карпати. Усі шляхи на південь також перекриті. Єдина можливість вирватися звідсіля — це йти на північ. Горане, нам треба спробувати прорватися до Російського Сибіру…»

«Ні, Бо Ши, — відповів Горан, — до Сибіру я не долечу. Лети сам, я спробую прорватись до Карпат».

«Горане, я самого тебе не залишу. Твоя рана небезпечна. Ти навіть зі Львова не зможеш вибратися сам… О, а це зрештою, цікава думка — залишитись у Львові. І перечекати… Чуєш, Горане, може, спробуємо сховатися у Львові — під самим носом ДДТ?»

«Але ж, Бо Ши, ми зовсім не знаємо цього міста».

І тут, уяви собі… — сердито вигукнула баба Ганя та спересердя ляснула долонею себе по лобі, — в найцікавіший момент Дана починає лізти за димар!

— За який димар?