Джованi Трапатонi

— Правильно, — погодився Родман.

— Прекрасно, — задоволено посміхнувся пан Гай і, розвернувшись до дружини, переможно запитав:

— Ну, що ти на це скажеш, моя люба?

— Це неперевершено, Максе, — сумно відповіла пані Барбара. — Просто неперевершено. Особливо вражають твої припущення щодо стояння на «шухері». Певно, якби я не знала тебе стільки років, мені було би складно повірити в усе, що я бачу і чую. Але нехай буде так. Зрештою, кожна людина має свої недоліки. Тож, зважаючи на всі твої чесноти, любий, я спробую з розумінням ставитись до твоєї хворобливої ненависті до моєї матері.

— Чесно кажучи, люба, я мало що зрозумів з твоєї довгої промови. Але я сподіваюся, що загалом ти хотіла сказати мені щось приємне. Так, люба?

— Так, любий, — стримано відповіла пані Барбара та одразу перейшла до того, що її найбільше хвилювало: — Максе, вибач, але, можливо, ти спробуєш більш гуманно поставитись до прохання нашої доньки…

— Не спробую, — невдоволено перебив її чоловік.

— Ну, ти можеш зрозуміти…

— Не можу!

— Але, можливо…

— Неможливо! — знову перебив він дружину.

— Ну, принаймні, нехай дитина ще тиждень побуде вдома, — скоромовкою проказала пані Барбара, аби її не обірвали на півслові.

— Ні. Вона має негайно повертатись у Лондон. Все, це питання знято, — роздратовано відрізав пан Гай та, ніби щось згадавши, знову підійшов до Родмана. — Вона була сама?

— Хто вона? — не зрозумівши, перепитав Родман.

— Натренована ворона, — рознервувався пан Гай. — Натренована ворона, яка відривала мої ґудзики, була сама чи ні?!

— Сама, — впевнено відповів Родман. — Одна, але скажена.

— Що ти з нею зробив?

— Господарю, вона отримала по заслузі. Спочатку, звичайно, я хотів впіймати її та посадити в клітку. Але потім вирішив не ризикувати.

— Господи! — вигукнула пані Барбара. — То це було не видіння? Я бачила… Буквально десять хвилин тому бачила на нашому підвіконні ворону з пораненим крилом, а в очах… В очах у неї були сльози, — ледь чутно договорила вона й сама заплакала.

— Господине, вам привиділось, — спокійно забасив Родман. — Я змащую свої дротикові стріли отрутою кураре. Крапелька цієї отрути за лічені секунди здатна вбити стадо велетенських африканських слонів. То що вже казати про якусь облізлу ворону?

— Ні-ні, тільки не це… — прошепотів ворон, почувши безжалісну правду про отруту кураре, якою була вимащена дротикова стріла, що стирчала з його пораненого крила. — Ні-ні, мені не можна помирати! Я не маю права померти… — хрипів він, щосили намагаючись видерти стрілу зі свого крила. — Джовані, ти не маєш права! Якщо ти загинеш, хто врятує Маріам? — знесилено вигукнув ворон та, змахнувши крилами, відчайдушно кинувся вгору. Зробивши три незграбні помахи, він піднявся над палацом. Але раптом його крила обм’якли, і він каменюкою полетів до землі.

— О ні, Максе, я не можу цього чути! — закричала пані Барбара. — Накажи цьому безжалісному бовдуру забратися геть! Нехай цей убивця негайно залишить не тільки цю залу, але й наш маєток! Ти чуєш мене, Максе?!

— Чую, — спокійно відповів пан Гай і, розвернувшись, рушив до кришталевих дверей Дзеркальної зали. — Родмане, ходімо — проведеш мене.

— Слухаюсь, господарю.

— Запам’ятай собі, Родмане, ніколи не варто говорити жінкам усієї правди. Жінки живуть у вигаданому ними казковому світі. На жаль чи на щастя, цей казковий світ не має жодного відношення до реального світу, в якому живуть чоловіки.

— Я запам’ятаю це, господарю, — пробубонів Родман. І перед тим, як зачинити за собою двері, він протиснув голову до зали та винувато пробасив:

— Господине, я ж того… не того… Тобто не знав того, що ви не того…

— Родмане, йди вже, лиши мене саму, — стомлено промовила пані Барбара та відійшла до вікна.

Двері зачинилися.

За вікном усе було запорошено снігом. Уздовж паркової алеї ще й досі горіли ліхтарі. Біля кованих воріт порався прудкий садівник — китаєць Ши Бо. Він вправно розкидав лопатою на два боки кучугури наметеного за ніч снігу, встигаючи навіть пританцьовувати. З палацу вийшов пан Гай. Він неквапливо пройшов до свого величезного чорного авто, припаркованого біля самого палацу. Родман відчинив дверцята. Пан Гай сів до машини, яка уже за мить зникла за парканом запорошеного снігом маєтку.

Ліхтарі у парку згасли.

Розділ другий

Хтось несамовито грюкав у вікно дитячої кімнати. Лада прокинулась і заспано протерла очі, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Вона розгублено провела поглядом по кімнаті, прислухаючись, звідкіля долинає наполегливий стук. Було зрозуміло, що грюкають у вікно. Але ж за вікном аж ніяк нікого не може бути, адже спальня міститься на третьому поверсі палацу. Хто би стукав у шибу на третьому поверсі і яким чином? Вискочивши з ліжка, Лада підбігла до вікна й одразу ж побачила причину цього дивного гуркоту. На підвіконні, лапками догори, лежав чорний поранений ворон. Лежачи на спині, він відчайдушно колошматив кігтиками по шибці. Лада швиденько відчинила вікно й обережно, намагаючись не зачепити стрілу, що стирчала з пробитого крила, узяла ворона до рук і занесла його до кімнати.

— Дівчинко, — знесилено прохрипів ворон, — ти найкраще, найдобріше створіння у світі! Тільки така гарна дівчинка, як ти, може врятувати мою Маріам…

— Ти… Ти вмієш говорити? — здивовано прошепотіла Лада.

— Із секунди на секунду я помру. Благаю тебе, о найдобріша, врятуй мою Маріам! — наче крізь сон, бубонів знесилений ворон. — Зрозумій, о наймудріша, що, крім мене, Маріам ніхто не зможе викупити в ДДТ… Якщо я не викуплю Маріам до сьогоднішнього балу — її стратять! А я… Я помираю… Благаю, молю тебе, найдобріша дівчинко, врятуй мою Маріам.

— Добре-добре, не хвилюйтеся. Я зроблю все, що зможу, — мовила Лада. — Тільки скажіть, що? Що саме я маю зробити, аби врятувати вашу Маріам?

— Ти маєш скарбничку, добра дівчинко? — з надією в голосі запитав ворон.

— Яку скарбничку? — не зрозуміла Лада.

— Та звичайну. Звичайну скарбничку, в яку діти збирають гроші.

— Ні, скарбнички я не маю, — спантеличено прошепотіла вона.

— Чесно-чесно? — недовірливо перепитав ворон.

— Чесно-чесно…

— А гроші, гроші в тебе є?

— Гроші є… — вже радісніше мовила Лада.

— Скільки, скільки ти маєш грошей, добра дівчинко? — ворон пристав на одне здорове крило й з цікавістю подивився на Ладу.

— Я не знаю, але приблизно десь біля тисячі. Якщо вам треба точну суму, то я можу швиденько перерахувати.

— Це неправда, — зневажливо примруживши око, ображено прошепотів ворон.

— Що неправда? — розгубилася Лада.

— Така дівчинка, як ти, не може мати за кишенькові гроші таку мізерну суму.

— Тисяча — це зовсім не мізерна сума, — спробувала пояснити вона, але ворон одразу її перебив:

— Дівчинка, що живе у справжнісінькому палаці! Дівчинка, тато якої має в гардеробі п’ять тисяч костюмів та сім тисяч сорочок, повинна мати хоча би вісімдесят вісім тисяч триста сорок три гривні кишенькових грошей.

— А чому саме вісімдесят вісім тисяч триста сорок три гривні? — геть збентежившись, перепитала Лада.

— Та тому, що саме стільки грошей потрібно, аби купити вісімдесят вісім тисяч триста сорок три ґудзики! — обурившись Ладиній некмітливості, пояснив ворон. — Кожен ґудзик коштує одну гривню. А мені, аби викупити Маріам, треба ще вісімдесят вісім тисяч триста сорок три ґудзики. Ну, тепер зрозуміла?

— Починаю розуміти, — оговтавшись, відповіла вона. — Маріам, певно, ваша наречена?

— Ні-ні, ну що ти! Як можна?! Маріам зі справжнього царського роду, а я так собі… Ой, я не те хотів сказати! — перелякано виправився ворон, і спересердя на самого себе тричі вдарив себе по дзьобу здоровим крилом. — Звичайно, що я не так собі. І навіть більше! Я походжу з дуже відомого княжого роду Трапатоні! Мій прапрадідусь, князь Трапатоні — засновник найславетнішої воронячої династії в усій Італії! А я… Я його щасливий нащадок — Джовані Трапатоні! — трохи хвалькувато, задерши дзьобика догори, виголосив він. Але, зненацька втративши свідомість, гепнувся на стіл.