Джованi Трапатонi

— Та ти що?! — ображено пирхнув ворон. — Та Джовані Трапатоні найперший у Європі здає всі ґудзики у повному обсязі! Я навіть маю дві відзначки від замканцелярії! — і він, вправно діставши з-під крила дві поламані виделки, хвалькувато продемонстрував їх Ладі. — Знаєш, що це таке?

— Як що? Дві поламані виделки.

— Що-що?! — ледь не заплакав від образи Джовані. — Як ти назвала мої відзначки?

— А це що, відзначки?! — посміхнувшись, запитанням на запитання відповіла вона.

— Так, все! — зневажливо буркнув їй Трапатоні. — Якщо не розбираєшся у відзначках… Якщо не розбираєшся — то так і скажи! І нема чого хіхікати! Тут плакати треба, а не хіхікати! Така доросла дівчина, а нічогісінько не тямиш у відзначках! А я… А я їй, дурень, ще почесний значок хотів показати. Але тепер — дзуськи, не покажу тобі свій почесний значок!

— Джовані, вибач, я не хотіла тебе образити. Чесне слово.

— Не Джовані! Не Джовані, а Джовані Трапатоні! Я ж тебе не називаю Ла?! Я тебе кличу повним ім’ям Лада, правильно?!

— Правильно.

— Ну, от і ти повністю називай моє ім’я! А то я теж буди кликати тебе образливо — Ла…

— Але ж Трапатоні — це прізвище, — спробувала вона ніжно йому пояснити.

— Я от не можу докумекати, — дратувався ворон, — от чого ти весь час сперечаєшся?! Ну невже ж тобі важко звати мене так, як я тебе прошу? Невже це важко, га?!

— Ні, це зовсім не важко.

— Ну, тим більше, що тобі це не важко! То зроби мені, будь ласка, таку приємність — клич мене повним ім’ям Джовані Трапатоні! Тобі все одно, а мені приємно.

— Добре, — всміхнулася його безпосередності Лада. — Джовані Трапатоні, по-моєму, твоя розповідь спинилася на найцікавішому?

— Моя розповідь спинилася на найжахливішому, — трагічно зітхнувши, виправив її Джовані Трапатоні. — Якщо я до сьогоднішнього балу не внесу за Маріам викуп у розмірі ста тисяч ґудзиків — її стратять.

— Як стратять?! За що? У чому її провина?

— Канцелярія ДДТ викрила Маріам у підступному обмані, — Джовані зненацька заплакав. — Розумієш, Маріам належить до царського роду вірменських воронів. У неї в крові закладена повага до її багатостраждального маленького народу. Коли вона бачила, що її піддані вже не можуть нести жахливий тягар данини, накладеної ДДТ, її серце обливалося кров’ю. Поміркуй сама, звідки вірменські ворони можуть діставати щомісяця по три тисячі ґудзиків? Адже Вірменія — це малесенька країна. Там, певно, і воронів більше, ніж людей. Тож звідки вони візьмуть таку купу ґудзиків?

— Я розумію. Це просто неможливо.

— І Маріам це розуміла, — вів далі Трапатоні. — Вона розуміла, що якщо не вигадає якогось чудернацького неймовірного ходу, то за короткий час увесь її народ буде знищено. Тож вона полетіла високо в гори й усамітнилась, аби в тиші та спокої знайти нарешті рятівне рішення. І вона його таки знайшла.

— A-а, я здогадуюсь, — перебила Джовані Лада, — певно, вона вирішила підняти свій народ на війну?

— Не сміши мене, — чомусь ображено пробурчав Трапатоні. — Яка війна?! Ти просто не уявляєш собі шаленої могутності ДДТ! Кинути такий маленький народ у війну — це просто знищити його. Ти тільки уяви: якби навіть таке сталося, то на кожного вірменського ворона припадало б по мільйону воїнів імператора ДДТ! На одного — мільйон! Ти можеш собі таке уявити?! До того ж ти зовсім не береш до уваги жахливі магічні здібності ДДТ. Цьому потворному чаклунові, щоб ти знала, підвладне не тільки вороняче царство, але й безліч звичайних людей!

— Людей?! — недовірливо перепитала Лада.

— Так, людей. І не простих людей, а переважно тих, яких постійно показують по ваших телевізорах.

— Ні-ні, Джовані, я переконана, що ти занадто перебільшуєш. Або просто фантазуєш, — посміхнувшись, мовила вона.

— Все, я зрозумів, — теж чомусь посміхнувшись, відповів Трапатоні. — Ти хочеш від мене почути те, що звикла чути. А я кажу тобі так, як воно є. Через це тобі й здається, що я фантазую й перебільшую.

— Ну, знаєш, ти, звичайно, вибач, але якось у мене в голові все це не в’яжеться… Спочатку ти говориш якісь дурниці про відзначки, потім одразу про глибокі чуттєві, філософські речі. Все це суперечить одне одному.

— Усе в’яжеться, — спокійно мовив Джовані. — Я намагаюся говорити з тобою щиро. А щирість не завжди гладенька. Вона різна: іноді кострубата, іноді смішна, часом різка, а то й зовсім сумна. Просто… Просто в мене немає вибору. За якусь мить я помру і, на жаль, уже не зможу сам порятувати Маріам. Мені важливо, вкрай важливо пояснити тобі все. Усю серйозність становища. Я знаю, що в мене вже немає жодних шансів. І я розумію, що тепер тільки ти, зовсім випадкова дівчинка, можеш допомогти мені. Тому я намагаюся бути щирим. Хоча, напевно, моя щирість і виглядає смішною. Але це, зрештою, вже не важливо. Важливо тільки те, що ти, якщо схочеш, зможеш врятувати мою Маріам. Благаю тебе, молю, викупи мою Маріам у ДДТ!

— Джовані, я даю тобі слово, що зроблю все можливе і неможливе, аби врятувати цю вірменську принцесу Маріам, — серйозно мовила Лада. — Але ти не доказав до кінця, у чому провина цієї принцеси? Чому її мають стратити? У чому полягає її злочин?

— Її злочин лишень у тому, що вона хотіла врятувати свій маленький народ від знищення. Усвідомлюючи, що жоден вірменський ворон не зможе здавати до канцелярії ДДТ по три тисячі ґудзиків щомісяця, вона домовилась із китайським воронячим володарем. Згідно з цією таємною угодою, китайські ворони мали побудувати у своїх горах фабрику з виготовлення ґудзиків. На цій фабриці вони мали виробляти новенькі ґудзики та продавати їх у необхідній кількості вірменській принцесі, яка, своєю чергою, розраховувалася б цими новенькими ґудзиками за весь вірменський народ.

— Слухай, Джовані, та це просто супервигадка! Ця Маріам надзвичайна розумниця! Але в чому ж усе-таки її злочин?

— Яка ж ти некмітлива! — обурився Трапатоні. — Невже ти не розумієш, що одразу ж знайшлася купа підлабузників, які залюбки виказали ДДТ, як саме ошукує його Маріам?! Невже ти не знаєш, що підлабузників у наш час більше, ніж пилюки у ваших людських містах?!

— Ні-ні, усе, що стосується підлабузників та їхніх мізерних вчинків, мені відомо. Я не можу зрозуміти, в чому завинила Маріам? Адже вона, наскільки я зрозуміла, вчасно розраховувалась ґудзиками за весь свій народ?

— Але ж ґудзики! Ґудзики були несправжніми! — Джовані вже остаточно урвався терпець від Ладиних наївних запитань. — Новий, щойно вироблений ґудзик не може вважатися справжнім! Адже чудово зрозуміло, що серед нових ґудзиків аж ніяк не може знайтися той потрібний справжній ґудзик, за допомогою якого ДДТ колись чаклував своє перенародження! Тільки відірваний, знайдений або викрадений ґудзик може вважатися справжнім! Хіба це не зрозуміло?!

— Зрозуміло. Але в такому разі навіщо ти збираєшся купувати нові ґудзики?

— Фух, як ти мене втомила… На будь-яке правило є виняток, це по-перше. А по-друге, у мене немає вибору. Тому я просто виваляю усі ґудзики у пилюці.

— А де це ти на Різдво, коли все засипано снігом, знайдеш пилюку?

— Треба знати місця, дівчинко, — стомлено відповів Джовані.

Лада навіть не встигла нічого мовити, як у двері її дитячої кімнати зненацька голосно постукали і почувся стурбований голос садівника Ши Бо:

— Панночко, відчиніть! Це я — Ши Бо, панночко!

Лада кинулася до дверей і швидко відчинила.

— Господи, пане Ши Бо, що сталася? — запускаючи до кімнати садівника, розгублено запитала вона.

— Ні-ні, нічого. Не турбуйтеся, панночко, все чудово, — садівник поправив на голові жовту хусточку. — Просто… Просто забарився. А мені страшенно не хотілося, аби ви мене так довго чекали.

І саме тоді, коли пан Ши Бо збирався приязно всміхнутись, як то він завжди робив, розмовляючи з кимсь, саме в цю мить у двері знову хтось постукав.

— Хто там? — Лада прислухалася до якогось дивного сопіння за дверима.

— Це я, панночко, Родман, — пробасив дворецький.