Струм i мережi. Довгий шлях в лабiринтi. Позичена смерть

Вечорами вона разом зі своїми чарівними, схожими на маленьких німф служницями влаштовувала на мар­муровому майданчику перед моєю альтанкою феєричні вистави з чудернацькими танцями. Спершу меле бенте­жила надмірна еротика, що неприховано підкреслювалася пластикою їхніх гнучких тіл. Але тільки спершу. З кож­ним днем ці вистави захоплювали мене щодалі більше, і я вже вдень починав думати про вечір, коли отримаю чергову порцію чи то ангельського, чи то диявольського видовища…

Час спливав. Мов краплини у струмені, секунди зли­валися у хвилини, струмочки хвилин утворювали потоки годин, днів — і линули могутньою рікою часу до океану вічності. Майже фізично я відчував цю течію часу на собі. Але вона вже не вирувала на життєвих порогах, не вибухала, не пінилась, а була спокійною, плавною… Та­кою ж спокійною була течія заколисаних думок і почут­тів, які непомітно запливали жирком ситості й комфорту. Дні і ночі злилися в один безперервний різнобарвний ілюзіон, розкішний до безглуздя, бездумний і безладний. На мені знов був зручний халат, а комбінезон валявся під кущем, кинутий і забутий, як недопалок сигарети. Іноді, коли мій погляд натикався на нього, сором звору­шував душу, але скоро зникав, поглинений лінивим спо­коєм, губився у млосних чарах саду, в чудернацьких тан­цях маленьких німф, у глибоких і темних очах Ізольди.

Одного разу вона взяла мене за руку і під склепін­ням сплетених гілок, повз прозорі водограї і квітники, повз ажурні альтанки по легких висячих містках над замуленими зеленкуватими потоками повела за собою. Переч; моїми очима постав небаченої краси палац з довер­шеною плавністю форм з білого і рожевого мармуру, по­дібний до величезної диво-квітки.

— Що це? — з захопленням поцікавився я.

— Рубіновий палац, — пояснила Ізольда. — Відтепер це твій дім.

Якийсь болючий спогад напружено затріпотів у пам’я­ті… Збентежено я відвів очі. Щось заважало мені пере­ступити поріг цього казкового творіння невідомих зодчих.

— Але ж… Я звик уже до своєї альтанки…

— Виявляється, чоловіки теж бувають сентименталь­ними, — глузливо озвалася Ізольда. — Ну, нехай. Госпо­дар може чинити, як йому забажається… Але що це зно­ву з тобою? Ти втомився?

Як завше, вона напрочуд швидко вловила зміну мого настрою, незрозумілу навіть мені самому.

— Так… втомився. Хочу побути на самоті. Маю таке передчуття, що відзавтра почнеться нове життя.

— І життя це буде чудовим, — чарівливо посміхнула­ся вона. — Добраніч!

Вона здаля послала мені поцілунок і зникла. Наче у гарячці добрів я до своєї альтанки і знесилено впав у гамак.

Через якусь мить сон стулив мені повіки…

…Похмура рівнина, подекуди — пагорби. Низьке за­хмарене небо. Через одноманітну сірість пейзажу чорною блискавкою прокреслюється старовинний катафалк, за­пряжений четвіркою вороних коней. Загорнувшись у плащ, горбиться похмурий візник.

За катафалком ідуть двоє — високий чоловік у формі льотчика і тендітна золотоволоса дівчина… Серце моє бо­лісно стискається.

— Це картина, всього лише картина, — заспокоюю се­бе. — Якийсь божевільний художник вихлюпнув на по­лотно одне із своїх марень…

І раптом я опиняюся там, у картині, поряд з похму­рою процесією. Чую цокання копит, рипіння коліс, роз­мірену важку ходу Льотчика і чиєсь стримане схлипу­вання…

Льотчик обертається і спрямовує просто на мене не­видющі очі. Незрозумілий жах огортає мене.

— Кого це хоронять? — питаю якомога голосніше, щоб позбавитися цього жаху.

— Тебе, — глухо промовляє він, підходить до катафал­ка й піднімає віко труни. — Від жаху холоне в грудях — я бачу себе.

— Ні, ні, — хриплю, відмахуючись від страхітливого видовища, — я живий, живий! Ось я, хіба ти не бачиш?

— Тебе немає, — говорить Льотчик і відвертається.

— Ні! — вигукую я і кидаюсь до Ізольди, моєї Ізольди…

— Дівчинко моя… Це ж я перед тобою. Ну, скажи, що я живий, обніми мене, поцілуй! Я так довго чекав на тебе!

Ізольда дивиться на мене, і в її небесних очах — тіль­ки горе і смертельна втома.

— Це він чекав на мене. Тепер він мертвий. А тебе немає. Ти — фантом, фікція. Відійди. Ти не повинен за­важати нам.

Охоплений жахом і відчаєм кидаюсь до візника, шар­паю його:

— Ну, хоч ти скажи їм… Скажи, що я живий!

І зі смертельним переляком відступаю назад, бо віз­ник обертається до мене обличчям, і каламутний болотя­ний погляд вивертає мені душу: Синій, Синій!

Він регоче, насуваючись на мене, і простягає до мене руки…

Скрикнувши, прокидаюсь. Серце шалено стугонить у грудях, з переривчастим судомним хрипінням з легень виривається повітря.

— Сон! Це тільки сон. Нічого страшного не трапи­лось. Я живий. Я живу. З глибин свідомості спливає: “Живеш?” — “Так, живу”. — “А може, існуєш?” Про­кляття!..

Вивалююсь з гамака і ледь не падаю на кам’яні пли­ти. Ноги чомусь не тримають. Хитаючись, виходжу з аль­танки. Зорі глумливо підморгують з небесної чорноти. Дерева оточують мене ворожою й неприступною стіною. Знесилено притуляюся до колони.

Пастка. Я е пастці. Яке безглуздя… Все безглузде. “З неба впала зоря — і померкла. Назавжди”. Але яка страшна нісенітниця: Ізольда, Льотчик… і Синій. Спокій­нісінько проводжають мене в останню путь. Це таки біль­ше вражає, аніж триптих на стіні. Шкода, що я не ху­дожник… Але геть від цієї колони! Треба рухатись… Хоч би навколо альтанки… Яка задуха… Дикі звірі, буває, перегризають схоплені капканом кінцівки і тікають… Мо­же, й мені щось перегризти?

Це добре. Навіть дуже добре. Виявляється, я ще не зовсім втратив почуття гумору. Яке ж хороше почуття… А це що? Ого, натрапив у темряві на власний комбіне­зон. Треба поглянути, що там у кишенях… Гумор — це непогано. Але є ще одне чудове почуття. Мабуть, це зов­сім не боляче. На якусь мить воля мусить пересилити інстинкт самозбереження — і все. Яке містке, всеоб’ємлююче слово — все. Все — і нічого. О, нарешті знайшов!.. Оригінальний парадокс. Або банальний, так точніше. Все життя складається з банальних парадоксів. А з чого скла­дається смерть? Власне, смерть — це один із парадоксів життя. Мабуть, найбанальніший. Або навпаки. Життя — це парадокс смерті. Безглуздий, непотрібний парадокс. Так, непотрібний. І навіщо згадувати — немає дурнішо­го заняття, ніж викликати спогади. Льотчика немає — він загинув, і уламки його літака давно вже занесло піском… Ізольда пішла, втекла… От тільки чому, чому? Адже все було так чудово… Стоп! Я ж заборонив собі згадувати… Але приємно відчувати в руці смертельний метал. Під­нести руку — і все… Навіщо жити, якщо не можна ви­братись із цього страшного лабіринту, якщо немає про­відної зорі. Я не піддослідна миша…

Ізольда-друга — це безвихідь. А з безвиході лише один вихід. Досить ілюзій! Нічого не залишилось. Душа — це кладовище загублених почуттів… Усе. Дуло біля скроні. Останнє невеличке зусилля… Тільки… Лоо! Цього не мож­на витравити з пам’яті, розпеченим залізом не випали­ти… “Доки живий я, жодна ворожа нога не топтатиме твоєї землі, жодне чуже дихання не забруднить твого ці­лющого повітря!” Поки я живий! А потім?

Досить! Опускаю руку. Сильна, надійна в мене рука. І друга така ж. Вони ще багато можуть зробити, ці руки. Та н для кулі треба підшукати більш гідний об’єкт, ніж власна скроня. А їх ще чимало, цих об’єктів… Ну і ну! Мало не зробив непоправної дурниці…

Геть цей клятий халат! От так!.. Комбінезон — на се­бе! Любий, рідний комбінезон. І вірний люгер — як він ще потрібен мені! Капкан — нісенітниця! Немає ніякої пастки!

Кидаюся уперед, на темну стіну дерев, що стережуть мене, і вона розступається, і я біжу, продираючись крізь переплетення стовбурів, незважаючи на гілки, що стьо­бають по обличчю, й на колючки, що впиваються в тіло. Хижий сад випустив свої пазурі, але він уже не зупи­нить мене — біг мій стрімкий і невтримний.

Сад раптом кінчається. Вліво й вправо тягнеться сіра смуга автостради, за нею простягається залита місячним світлом пустеля. Похмурий смутний пейзаж змушує сти­снутись серце.