Струм i мережi. Довгий шлях в лабiринтi. Позичена смерть

— Це ти врятувала мене?

Вона мовчки киває, продовжуючи посміхатися, і диви­ться мені просто в вічі.

— Хто ти? — я вперто борюся з запамороченням, з самим собою і витрачаю на це занадто багато сил.

— Ізольда.

Удар… Світ потемнів і захитався в очах… Багряний туман у свідомості…

— Що з тобою?

Туман рідшає, розповзаючись кривавим візерунком. Навколо все, як і раніше: сад, альтанка, красуня, що на­звалася Ізольдою… Чому в неї те ж саме ім’я? Прига­дується триптих… Це — вона, безсумнівно, вона. Друга. Ізольда-друга. Незбагненна, болісна таємниця. І трип­тих — ключ до неї. Але ж як знайти двері, які можна відімкнути цим ключем?

— Що з тобою? — з хвилюванням перепитує вона.

Як це не дивно, але пережите потрясіння повертає ме­ні ясність свідомості, заспокоює почуття; так, збурив­шись, затихає океан після раптового шквалу.

— Вибач. Мабуть, я ще не зовсім отямився після пу­стелі.

— Мені здалося, що тебе вразило моє ім’я…

— Не лише ім’я. Ти дуже схожа на іншу. Її також звати Ізольдою. Тільки волосся в неї золоте, як дозріла пшениця, і очі блакитні, як травневе небо… Ти не знаєш її?

— Ні. Вона красивіша за мене?

— Вона… Вона зовсім інша.

— Зовсім інша… і дуже схожа?

— Я не можу цього пояснити. Але це так.

— Дивно… Шкода, що я не знаю її, — у неї в очах клубочиться незадоволення.

— Це більш ніж дивно. Одного разу, на самому по­чатку мого шляху, я натрапив на три картини. Навіть якщо брати кожну окремо, вони є найвидатнішими вит­ворами мистецтва. Але разом вони становлять геніальний триптих — шедевр, глибинну сутність якого навряд чи можна розпізнати. Художник зобразив чоловіка і двох жінок… І тут почалися дива. Спочатку я впізнав у тому чоловікові себе, навіть попри деякі розбіжності в зов­нішності. А згодом зустрів її… і тебе, наче якісь великі чари оживили вас і ви зійшли з полотна.

— І хіба ти невдоволений з цього? Зустріти двох справжніх, а не намальованих красунь… Та тобі будь-який мужчина позаздрить!

— Ти жартуєш, а мені не до жартів. Зустріч з Ізольдою принесла мені щастя, але воно виявилося коротким, як спалах блискавки… А коли вона зникла, це було гір­ше за смерть.

— Мабуть, ти дуже покохав її…

— А хіба можна покохати не дуже?

— Мені важко судити. Я ще нікого не кохала. Може, ти будеш перший, — Ізольда розсміялася.

— Не треба таких жартів… — пробурмотів я, відводя­чи погляд. І відчув, як щоки запалали, і готовий був про­валитися крізь землю.

Ізольда розреготалася ще сильніше.

— А чому “не треба”? — продовжувала вона, смію­чись. — Я бачу, що ти сильний, сміливий, незалежний. Мені подобаються такі мужчини, і я не жартую.

— Я ціную в людях інші якості, — сказав я.

— Мабуть, розум. Ви, чоловіки, дуже любите похва­лятися перед нами своєю уявною інтелектуальною пере­вагою!

— Ні, найбільше я ціную доброту.

Брови Ізольди спантеличено здійнялися вгору.

— Дивно…

— Чому?

— Мені завжди здавалося, що головне в мужчині — сила. Слабкий мужчина — нонсенс. Помилка природи.

“Ось воно як! — подумав я. — З останнім тверджен­ням до певної міри можна погодитися, хоча й різкувато мовлено. Але якщо слабкий мужчина — помилка приро­ди, то незмірно більшою — і неприпустимою помилкою! — є людина зла. Не має значення: чоловік то чи жінка. Ін­ша річ, що доброта повинна гармоніювати з силою. Доб­ро мусить бути сильним, а сила — доброю. У житті, на жаль, буває інакше. Але якщо доброта слабка — це сум­но, до сліз образливо і викликає мимовільну жалість, то зла сила — це вже страшно…”

Я згадав Синього і, певно, помітно змінився на облич­чі, бо Ізольда злякано відсахнулася.

— Ти подумав про щось лихе…

— Так, більшого паскудства навіть уявити немож­ливо.

— Ти казав про доброту, а обличчя твоє спотворила злоба.

— Не злоба — ненависть. Треба дуже сильно ненави­діти зло, щоб перемогти його. І не якесь там абстрактне зло, зло взагалі. Абстракції придатні для математики. Але навіть найбільш узагальнене зло мусить мати своє конкретне втілення, бо ненависть — надзвичайно кон­кретне почуття.

Ізольда сліпуче посміхнулася.

— Облишмо цю марудну тему. Добро, зло, ненависть… Жінки створені не для глибокодумних філософських ро­зумувань. Адже в житті так багато приємного! Почнемо з найпростішого й найнеобхіднішого — їжі.

У мене аж слина покотилася. Вона засміялася.

— Зачекай, я зараз…

Я дивився їй вслід, поки вона не зникла за поворо­том, і в душі моїй робилося чортзна-що…

Людина — істота мисляча, і це головне, що відрізняє її від хвостатих предків. А крім того — це істота, обда­рована почуттями, але як часто вони затьмарюють ро­зум! Ой, як кортіло мені на певний час перетворитися на аналітичну машину, холодну й бездоганно логічну, не податливу емоційній корозії, миттєво оцінюючу будь-яку ситуацію і приймаючу безпомилкові рішення! Як потрі­бен мені зараз отакий відсторонено-холодний, логічно без­доганний і безпомилковий аналіз ситуації, та й всього дотепер пройденого шляху! Адже щось криється за цим усім. Щось дуже велике, значиме, важливе… Я відчуваю це, але не можу вхопитися за те головне, що дасть ме­ні розуміння суті, і полуда спаде з очей, зірвана урага­ном осягнення істини… Але думки метушаться, наштов­хуючись одна на одну, як броунівські частки, навіть ще безладніше, бо найбільший хаос — хаос людських емо­цій. І намагатися виловити в ньому розшукуване голов­не — справа майже безнадійна. Отож лишається поки що прийняти правила гри й уподібнитися горезвісному сліпому, що за деревами лісу не бачить.

— Отакої, — захопившись власними роздумами, про­бурмотів я вголос. — Взятися до гри, не знаючи анічо­гісінько про її правила… Схоже на безнадійні спроби зловити в темній кімнаті чорного кота, знаючи напевно, Що його там немає…

Я уявив собі ці пошуки й мимоволі посміхнувся. Доб­ре, хоч почуття гумору інколи рятує.

Але тут я угледів Ізольду, і посмішка злетіла з об­личчя. Мимоволі пригадався один епізод, і тепер він по­став уже в іншому освітленні…

Вона миттю вловила зміну в моєму настрої.

— Щось трапилось? — вона запитально подивилася на мене й поставила принесену тацю на маленький сто­лик.

Я якусь мить вагався.

— Я не сказав тобі про одну важливу річ. Справа в тому, що мені одного разу вже довелося побачити тебе.

— Он воно що? — Ізольда безтурботно посміхнула­ся. — І де ж це?

— На східцях “Континенталю”.

— Це цілком вірогідно, — вона знизала плечем. — Я часто буваю в “Континенталі”. Там непогано можна від­почити. Ти навіть не уявляєш, як тут сумно одній! Ча­сом заскиглити від нудьги хочеться! А там хоч людей побачити можна… Ти осуджуєш мене за це?

— Я бачив тебе разом із Синім,— тихо кажу їй.

Ізольда швидко поглянула на мене і підкреслено бай­дужим тоном промовила:

— Не знаю, про кого це ти. Там у мене завжди ба­гато залицяльників. Я ж не винна, що вони упадають біля мене.

— Згадай, — починаю наполягати, — це дуже важливо. Ти приїхала з ним у лімузині чорного кольору. Він ви­сокий, худий, був одягнений у синій костюм… І пика в нього теж синя, гидка…

Ізольда схилила голову, заплющила очі й наморщила лоба, мовби щось пригадуючи.

— Здається, щось таке було… Підвозив мене кілька днів тому.

— А звідки ти його знаєш?

— Довелося познайомитись. Тепер до смерті не за­буду. А ти як з ним познайомилася?

— Ну… я його мало знаю. Було у нас ще кілька зустрічей… таких же побіжних і без жодних зобов’язань. По всьому видно, що він дуже багатий. Складає вражен­ня людини сильної, розумної, владної. І в той же час надзвичайно делікатної і ввічливої.

— Невже?.. У мене про нього склалася дещо інша думка. Де він живе?

— Живе?

— Ну… де його домівка?

— Не знаю, — вона стенула плечима.

— Шкода.

Я знічев’я задивився на малинову заграву на заході і не відривав від неї погляду, доки на тлі темно-виш­невої хмари не привиділася гидка пика Синього. Він ви­шкірився і нахабно підморгнув мені. Я поспіхом відвів очі, відчуваючи сильний головний біль, неначе гарячий обруч зчавив череп і затискував його все тугіше і тугі­ше. Апетит пропав, і я ледве впхав у себе трохи їжі, зовсім не відчуваючи її смаку. Ізольда, напрочуд швид­ко вгадавши моє підсвідоме бажання, сказала: