Заметiль

Прибульці називали їх воронами. Вони ходили зграйками за своїм чоловіком, закутані з ніг до голови у чорне, і лише очі уміло стріляли вусебіч, обіцяючи, припрошуючи, заманюючи. Навіть у море вони заходили в паранджі. З дванадцяти років дівчат ховали під цим чорним покриттям, причому часто з-під нього було видно джинси. Часи змінювались. Планета Ємен залишалась незмінною.

Привітні усміхнені люди, у кожного з яких на поясі є ніж, і сувора цензура на всіх телеканалах, у пресі та в Інтернеті, супермаркети поруч із славнозвісними східними ринками, дітиська, що біжать за тобою і горланять, вимагаючи милостиню, і поважні старці біля мечетей, яким подають легко і з задоволенням, бо так каже Коран, ортодоксальні євреї з пейсами і заглибленістю у свою релігію та християнська община, де збираються прибульці з різних країв землі радше для того, щоб поспілкуватися між собою, аніж з Богом, ненависть до собак і хмара народу біля лікарняних ліжок навіть у реанімації: уся родина мусить відвідати хворого, а де найкраще прилаштуватися, як не на підлозі довкола ліжка родича.

Час від часу вартові проходяться палатами і виганяють сторонніх.

Час від часу хочеться вити до незнайомих зірок над Аравійським півостровом.

Час від часу закрадається підступна думка: а що, якщо справді лишитися тут назавжди? Вивчити мову, повірити в Аллаха, пробачити цьому сонцю, полюбити це море, загубитись, втратитись, розчинитись серед піску і каменю зовсім іншої, непізнаної, чужорідної планети…

Тільки що ж тоді робити з мрією про сніг?

— Добре, ти купиш нову квартиру, зробиш суперремонт, придбаєш меблі, техніку і те де — це все добре. Але що далі? Чим ти збираєшся дома займатися? У тебе є якась мрія?

— Є. Побачити сніг — і вмерти.

…Та ось він приїхав і зрозумів, що не розрахував своїх сил. До снігу ще залишалось щонайменше місяць. А жити не хотілось вже.

Рідна земля простягалась під крилом літака, а він почував себе тут чужинцем, який летить невідомо куди і невідомо звідки, і ніхто його не чекає так само, як ніхто його не проводжав, тільки планета Ємен махнула на прощання рукою, прикрашеною візерунками із хни.

Запізнілий жаль несподівано сильно стис серце. Якби можна було повернути літак назад, він би так і зробив. Але для цього треба бути щонайменше терористом, а він занадто втомлений навіть щоб розплющити очі.

За сім років до кінця світу.

Він чатував на неї сім днів… Кружляючи довкола ставку з лебедями і мерзнучи на лавці обабіч центральної алеї. Кожного дня — до опівночі. У парку, який за щось невзлюбив його. Чатував на дівчину, яка любила сніг.

І ось через сім днів вона з’явилась. Але не сама. Серйозна компанія дівчат і хлопців. Мабуть, однокласники.

Він попростував слідом за ними. Через десять хвилин від компанії відокремились троє хлопців і почекали, поки він підійде ближче. Діти не люблять товстунів. Він до цього звик.

— Хто такий, грубасе, і що тобі треба?

Дівчата зупинились і з цікавістю позирали в його бік. Вона робила вигляд, що не звертає на нього уваги. А він добряче змерз, тому на довгі розмови налаштований не був.

— Богдан. Мені потрібна ота дівчина з довгим волоссям.

— Хіба на дві хвилини, Бодю, бо ми спішимо.

— Ви не зрозуміли. Вона мені потрібна на все життя.

— Ого! Ти часом не з Кульпарківської втік? Ми тебе здається там бачили.

— А ви там часто буваєте?

— Ага. Ловимо у парку різних придурків і здаємо по гривні за штуку… Та про що ти з ним говориш? Врізати пару раз… Чекай, це завжди встигнеш. То ти придурок, грубасе?

— Я буду говорити з нею, а не з вами.

— Ні фіга собі?! Ей, дівчата, ви його знаєте?.. Кажуть, що не знають. Короче, ти попав, придурок… Ви можете йти, ми вас доженем!

Цього разу, коли вона обернулась, її погляд затримався на ньому довше. Проте парк так само швидко забрав її у нього, як і сім днів тому. Може він був заздрісний, цей старий засніжений парк?

Але хлопці бити не вміли. Вдаряли, не цілячись, озираючись, кваплячись. Відчувалося, що їм було трохи незручно, трохи лячно, а трохи дивно від того, що вони роблять. Видно було, що їх ніхто цьому не вчив.

Якби вони проконсультувались у фахівців, то дізналися б, що такі справи треба робити не в сутінках, а при ясному світлі, щоб добре розгледіти усі страждання жертви, і не в парку, де зимно, сиро і хто-будь вештається, а в теплій затишній кімнаті, де ніхто тобі не перешкодить.

Узагалі-mo треба було захищатись, але він ніколи цього не робив. Навіщо? Переживе. А сьогодні тим паче. Бо сьогодні він хотів, щоб його струсонули, отямили, вивели з лихоманки, в якій він горить ось уже сім днів. Щоб вибили з його голови усі зайві мрії, бо вони можуть ненароком відтіснити оту, головну, мрію усього його життя: дочекатися, коли навесні приїде його сім’я і забере його звідси назавжди. Тож навіщо йому мешканка цього міста, якщо він не думає в цьому місті жити?..

Коли Богдан знову опинився на голій холодній землі,

(хоча Бога й нема, його вигадали невдахи, щоб пояснити причини своїх невдач)

то зрозумів, що нічого в хлопців не вийшло.

Відтепер для нього ніщо не мало значення. Крім неї.

Одного разу, сміючись, хлопці привели до нього медсестру-арабку з оперблоку і запропонували взяти її за дружину. Дівчина, з усього видно, проти не була. Але Богдан ляпнув: «Як же я одружуся з нею, коли ніколи не бачив її обличчя?»

Вони здивовано перезирнулися. Бачити лице своєї дружини можна тільки після одруження. Хоча Богдан підозрював, що сучасна молодь не так завзято дотримується заповітів прадідів.

Ота сестричка з оперблоку знайшла все-таки вихід: кремпуючись і ніяковіючи, вона принесла йому свій паспорт, а на світлині у паспорті, що б там не казали прадіди, людина мусить бути без паранджі.

Богдан подякував і віддав паспорт. Добре, що їхні жінки носять паранджу. Прадіди знали, що робили.

Але не всі витримують. Болгарин Богомил, його сусід по кімнаті і теж медбрат, раптом почав говорити про те, що всі вони беруть участь у великому і хитрому експерименті, що їх всіх зібрали тут, щоб перевірити дію якихось нових препаратів, і що треба втікати, поки не пізно. А так як госпіталь був схожий на велике українське село, де всі знали все про всіх і будь-який інцидент ставав за хвилю відомим у найвіддаленіших закутках, то через деякий час болгарин Богомил більше в них не працював. Зібрав речі і поїхав додому.

А на прощання йому, Богданові, сказав: «Думаєш, я нічого не бачу? Тобі тут подобається. Тобі подобається, що вони як діти, бавляться і не можуть набавитися зброєю, подобається жорстокість цієї природи, навіть ця пекельна виснажлива робота подобається. Ти ніби свідомо себе випробовуєш… для чогось. Мені здається, ще трохи — і ти пристанеш під знамена тутешніх терористів. Як у тебе запалються очі, коли привозять когось з ножем чи кулею в боці!

А насправді це не може подобатись. Смерть, кров, бруд, убогість, привозна вода, спека… Я мирна людина і я скучив за домом. За деревами, за травою, за річкою. Можливо, я розірвав контракт не найкращим способом, тож ти вигадай свій спосіб, вигадай, але не залишайся тут надовше, ніж треба.»

Болгарин поїхав, а планета Ємен вдала, що не помітила цього. Операції йшли за операціями, перев’язки за перев’язками, дорослим і дітям, вдень і вночі…

Якось один небідний араб запросив його до себе додому і необачно показав свою колекцію старовинної зброї. Мешкав він у західній частині Сани, у так званому Садовому місті, в особняку сімнадцятого століття з чудовим садом, оточеним високою стіною, але для Богдана все перестало існувати, як тільки він торкнувся старовинної шаблі… Він не слухав, звідки ця шабля, скільки їй років… Задоволення від цього дотику було чимось подібне до задоволення від підколювання вени.