Заметiль

Адміністратор говорила і говорила, і кожне її слово вбивало у землю.

Олена стисла обома руками скроні. Зневага і презирство не додають людині здоров’я. Щоб це зрозуміти, треба відчути їх на власній шкурі.

(Уроки, уроки, уроки… І не можна прогуляти жодного з них. І скласти екстерном теж не можна.

Життя, прожите екстерном, втрачає сенс.)

— Ви зрозуміли? — вчительським тоном запитала адміністраторша.

— Звичайно. Я розумна, хоча на перший погляд цього можна і не зауважити.

Адміністраторша позеленіла.

(Вчать вас, вчать, Олено Григорівно, а ви… Але ж як приємно взяти хоча б невеличкий реванш.)

— Прибиральниці не потрібно багато розуму, — скривила губи леді за бар’єром. — Якщо… повторюю, якщо вас приймуть, у вашому розпорядженні будуть два поверхи і п’ятнадцять кабінетів, так що вам буде не до балачок. Працюватимете у дві зміни. Перша зміна — з восьмої до третьої, друга — з третьої до восьмої.

Олена мовчки постояла біля перегородки секунд зо тридцять. Поки до неї дійшло.

— Кажете, два поверхи? — мимоволі зазначила вона найважливіше.

— І п’ятнадцять кабінетів.

Олена озирнулась. Камінь, дзеркала, килими, позолота, вазонки. Усе на найвищому рівні.

Чи могла вона подумати, вступаючи до університету, що колись у її розпорядженні будуть аж два поверхи і п’ятнадцять кабінетів?

(Ти несешся униз з карколомною швидкістю. Вітаю.)

— Коли я можу почати?

— Не так швидко. Спочатку вам треба пройти співбесіду у директора, а він зараз зайнятий. Приходьте після обіду. Він звільниться десь о п’ятій.

— До п’ятої я помру…

— Що?!!

— Я почекаю директора тут.

— Ні-ні, ви… я… згадала, що ми вже пообіцяли цю роботу іншій людині…

— Я сяду тут і почекаю директора. Просто сяду і почекаю.

— Вимітайтесь, бо я покличу охорону.

Олена усміхнулась. Нарешті. З яким задоволенням вона пошле свою ввічливість до дідька.

Як довго вона цього чекала.

— Обережніше, дитинко. Ви ж не знаєте ні хто я, ні навіщо я сюди прийшла. Ви з першого погляду визначили, що на мене не варто ставити, але те, що я так кепсько виглядаю, ще ні про що не говорить.

Адміністратор повільно піднялась з-за перегородки. Коли земля кожного ранку несеться тобі назустріч, мимоволі навчишся від неї відбиватись. Олена продовжила.

— Я можу бути коханкою вашого директора або його позашлюбною дочкою, звідки вам знати? Ніколи не говоріть до незнайомців «вимітайтесь». Декому це може не сподобатись. А дехто взагалі може образитись. Не слід ображати незнайомих людей, хіба вас цьому не вчили?

Можна було, звичайно, сказати: вибачте, я просто не маю куди йти, а навіть якщо й піду, то повернутись вже не зможу, бо не матиму сили. Можна все це сказати, але навіщо.

Олена сіла у темно-синій фотель з високою спинкою і дозволила собі розкіш розслабитись. За хвилину її викинуть геть, то чому б не використати цю хвилину сповна?

Адміністратор подивилась їй за спину.

— Ви вже тут, Сергію…

— Сергію, — не повертаючи голови, сказала Олена таким тоном, яким давно не дозволяла собі ні з ким розмовляти. — Спробуйте зробити мені гарячу і міцну каву. І спробуйте не розлити її, коли нестимете сюди. Сподіваюсь, що для охоронця це не занадто складна справа.

Оперативно працюють тутешні охоронці, нічого не скажеш: не встигли їх покликати, а вони вже тут.

Адміністратор аж підскочила:

— Що… що ви собі дозволяєте?

Вона не здогадувалась, що Олена зараз могла дозволити собі все. Коли ви стрімко падаєте в прірву, вас ніщо не може налякати, окрім самої прірви. А цей хвилинний перепочинок? Мине і забудеться.

Дівчина нервово усміхалась.

— Я перепрошую, Сергію Романовичу, зараз прийде охорона і…

— Нема потреби, Ларисо. Ви — Олена? Та сама Олена. Я впізнав вас за голосом. Я вже перестав сподіватись, що ви коли-небудь до нас завітаєте.

Є хвилини у житті, коли провалитися під землю — найкращий вихід.

Олена повільно обернулась. Ні, цього чоловіка вона ніколи в житті не бачила. Але голос… голос вона теж впізнала.

— Старший над телефонною трубкою і за сумісництвом охоронець радий вітати вас у нашому трішки божевільному домі. Я попереджав вас, що ми не подаємо кави, але цей випадок особливий. Прошу до мого кабінету. Ларисо, мене ні для кого нема.

Адміністратор від здивування ніяк не могла закрити рота.

Олена ще раз подивилась на незнайомця. Світлі очі, сиве волосся, світло-сірий светер з вилогами…

Вона пам’ятала, як у хвилину відчаю зателефонувала саме сюди. І наговорила стільки безглуздого та непотрібного, що самій дивно, як вона після цього всього сюди прийшла.

Просто їй здалося, що на другому кінці дроту не дуже повірили у її теревені.

— Гм… ви не схожі на директора медичного центру.

— А ви не схожі на тих, хто пише скарги. То що, мир?

Олена повільно підвелась з крісла, сподіваючись, що не впаде на підлогу у найбільш не відповідний для цього момент,

(Ніби бувають відповідні моменти для падіння.)

і обурено промовила:

— Ви навмисне замовили цю заметіль, щоб до вас було важче добратись?

Директор розсміявся.

— Якби я знав, що ви прийдете, я б домовився про сонце…

Він провів її до свого кабінету, всадив у зручне крісло і включив електрочайник. А тоді підійшов до акваріума і почав годувати… жабок?

Вона посміхнулась. Вперше за багато днів.

Чотири місяці після кінця світу.

Олена плакала. У неї нічого не виходило. Вкотре.

«Чіткі, фізіологічно вироблені рухи у суглобах зумовлюють плавність, гармонійність, синхронність і симетричність нормальної ходи,» — писали в одному мудрому підручнику.

Олена вчилася ходити на милицях і весь час, поки вчилася, думала, що обов’язково відшукає цей підручник і спалить.

Тепер вона вже знала, що обрала не найкращий спосіб померти. Обклеїти б усі стовпи закликами: «Самогубці! Ніколи не кидайтеся з вікон — в одному випадку із ста вас обов’язково врятують! Найефективніший спосіб вбити себе — ввести собі калій у вену. Попече, зате який ефект!»

— А що ви хотіли? — казав Нестор Остапович, радісно спостерігаючи за її невмілими спробами. Він взагалі останнім часом весь сяяв, коли бачив «хвору Мариняк». — Після таких переломів, та ще й ускладнених зміщенням, можна взагалі не встати на ноги. Це диво, що ви зможете пересуватись самостійно. Не скоро, але зможете.

— Не говоріть мені про дива. Той, хто за них відповідальний, міг би подумати, чи потрібні людям дива, за які треба платити так дорого.

— Цікавий вислів. Але ж ви, певно, бачили тих, хто ладен заплатити в сто раз більше за десяту частку такого дива.

— Тоді чому Він для них його не зробить?

— Диво на замовлення? Я б не відмовився від таких послуг.

Олена жбурнула милиці і важко опустилась на ліжко.

— Тоді чому я? Чому мені така честь?

— Може, ви теж когось колись врятуєте від неминучої смерті.

— А ви тоді що будете робити?

Лікар розсміявся, але враз спохмурнів.

— Що це за жінка, яка до вас приходить мало не щодня?

— Вона, здається, працює у вас у лікарні санітаркою, почула про мене і… думаю, у неї була якась особиста трагедія, може, навіть з дитиною, а що?

— Мені здається, що вона погано на вас впливає. У вас опускаються руки, з’являються якісь нездорові тенденції усе кинути і лежати та дивитися у вікно.

— Ви помиляєтесь. Вона просто піклується про мене, як про свою дитину. Що в цьому поганого?

— Опіка теж буває різною. Деколи нею можна задушити людину.

— Я впораюсь.

— Не сумніваюсь.

— Відколи це ви в мені не сумніваєтесь?

— Я ніколи не берусь за сумнівні випадки… — він потер перенісся під дужкою окулярів і продовжив уже серйозно: — Якщо б ви погодились на подальші операції… Можна було б домовитись з Мюнхенським реабілітаційним центром, у них чудові результати…