Заметiль

— На тата надії мало: він напевно ще не вернувся з вечірки. Творчі люди ведуть переважно нічний спосіб життя. Що ж, мушу зробити тобі каву, якщо вже чайник закипів.

— Обережно!

— Ох, не можна вам, Олено Григорівно, після зміни з киплячими чайниками мати справу. Ти врятував мені життя. Я недаремно не хотіла тебе впускати.

— А ти носиш мої сережки.

— Не будь наївним. Мені просто подобаються смарагди. До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.

— Я прийшов по тебе. Йдемо звідси. Я потім тобі все розповім.

— Забери руки! І забирайся сам. Я не слухатиму твою маячню. Я дивуюсь, що хотіла вийти за тебе заміж. Добре, що ти тоді втік без слова пояснень, дуже тобі дякую… Що ти робиш?!

Він схопив її за рамена і силою всадив у крісло. Її брови зметнулись угору. Ніколи і ні з ким він собі такого не дозволяв. Завжди спокійний, тихий, слухняний, він не викликав у людей підозр. Але навіть вулкани, які сплять, мусять хоча б раз у своєму житті вибухнути.

— Чому ти? Чому я мав зустріти саме тебе? — він міцно тримав її, не даючи змоги ворухнутись, не даючи відвести погляд. У якусь мить її зіниці розширились, хоча вона і надалі нічого не розуміла, а він не давав їй можливості запитувати. — Чому я пішов у той злополучний парк, ти можеш мені сказати? Я мав стільки шансів не знати тебе, але я сам відмінив усі свої шанси на спасіння. Чому?!

— Які шанси? Ти про що?

Він відчув, як дві потужні сили роздирають його навпіл.

— Про тебе, про нас, про… Я не раз пробував витерти тебе з пам’яті, але видно в цьому моя біда: якщо я прив’язуюсь до когось, то це надовго. Моя сім’я залишила мене, коли мені було шість років, але я досі не можу їх всіх забути. І якби вони повернулись, я був би по-справжньому щасливий… лиш би вони повернулись. Оленко, я багато думав… будь ласка, не перебивай мене, у мене мало часу… я пропоную тобі залишити цей дім і піти зі мною, на разі в гуртожиток, але я обіцяю тобі, що незабаром куплю квартиру, обіцяю. Ти можеш просто зараз зібрати свої речі?

— Просто зараз? Жартуєш.

Він заперечливо похитав головою.

— У нас все життя попереду. Я встигну пояснити тобі все, що захочеш.

— Для початку відпусти мене.

— Не відпущу, поки ти не погодишся.

— А як мої батьки? Я маю лишити їм записку? Написати, що я втекла з отим самим хлопцем, який кинув мене три роки назад без жодного слова пояснення? Який навіть зараз нічого не збирається пояснювати, а просто тягне мене невідомо куди! Ти навіть навчання не зміг закінчити! Ким ти є? Ким є твої батьки? Моя мама посідає досить непогану посаду, а тато — відомий митець. А чим ти можеш похвалитися?

— Я радий, що у твоєму житті все так добре складається. Але знаєш, світ за твоїм вікном відрізняється від того, який щодень бачу я. З восьмого поверху не видно болота, не видно заляпаних ніг, сміття на газонах і купами біля смітників, облізлих котів, що живуть у підвалах, і голодних собак. З восьмого поверху ніколи не почуєш того, що я чув з першого поверху, коли люди проходять повз твої вікна, не знаючи, що їх можуть почути. З восьмого поверху можна дивитися на все це з висоти і бачити небо, сонце, зірки. І сніг, коли він ще білий. З першого поверху цього всього не видно.

— Дуже гарна філософія, але дай мені відповідь на одне буденне запитання: за які гроші ми будемо жити?

— ГРОШІ?

Богдан випростався. І подивився їй через плече.

(«А в тебе є гроші?»)

У голові увімкнулось напівзабуте кіно про печерних людей…

(«Хіба ти не знаєш, хлопчику, що всі біди на землі через гроші?»)

…Кіно було цікаве, там люди вперше побачили вогонь і дуже налякались…

(«А й правда, звідки ти можеш це знати. Тебе ще треба вчити і вчити. Підкрути звук.»)

..але потім зрозуміли, що вогонь — це добре, і почали за нього битися…

(«А тепер постав ось сюди стілець і принеси з кухні шнур, на якому ви розвішуєте білизну.»)

…а один найвідважніший, той, що був у них вождем, викрав вогонь і приніс у печеру…

(«Жінко, принеси воду… і вийди, ми ще не закінчили.»)

…і тоді первісні люди розпалили в печері багаття, посипались іскри, всім зробилось жарко, від диму засльозились очі і…

(«Тепер ти все зрозумів? Бачу по очах, що ні. Але нічого, я ще прийду, і ми продовжимо нашу розмову.»)

— ЩО ТИ РОБИШ??!

Її голос пробився до його свідомості, коли він закінчував прив’язувати її до стільця. Вона дивилась на нього широко розплющеними очима. По її підборідді стікала цівка крові.

Богдан навіть не здивувався. Якась дивна в’язкість сковувала його думки, рухи, почуття. Відсторонено подумав, що всі його старання були марними. Він опинився там, куди стільки років намагався не дійти.

Він став подібним на того, кого ненавидів.

Мертвому легше. Йому не треба перейматися проблемами, які діймають живих. Він може собі дозволити те, про що навіть подумати раніше було страшно.

Богдан роззирнувся. Був сльотавий непривітний ранок. Осінь підходила до свого завершення. Ось-ось прийде зима. До тих, хто захоче чекати так довго.

Він не захотів. Відмінив на сьогодні всі справи. На сьогодні і назавжди.

Зайшов у свій рідний під’їзд і зупинився на першому поверсі. Усе життя тут прожив, а тепер стояв немов перед чужою квартирою. Не вагався, просто дивувався тому, як по-іншому виглядає світ очима мертвих. Нема ні страху, ні безсилля, ні сумнівів. Ніби-то все життя готував себе до цього, а довелося померти, щоб виявитись по-справжньому готовим.

У нього залишився ключ. Він легко повернувся у замку.

(Бога нема)

На всю квартиру оглушливо лунало радіо. Добре жити на першому поверсі. Можна не переживати, що сусіди знизу прибіжать і затіють скандал.

(Є тільки шлях, яким ти йдеш. ЩО ти зустрінеш на тому шляху — від тебе не залежить.

А залежить від тебе зовсім мало: ЯК ти це зустрінеш.)

Мама Віра ніколи його не захищала. Вона тихо скиглила за дверима, але все ж таки старанно виконувала усі прохання Друга, тому що так був шанс, що її він сьогодні не чіпатиме. Невеличкий шанс.

(«Принеси води.»)

Хлопець не завжди витримував побої і тоді його доводилося відливати водою. А потім, коли Друг, погладивши його наостанок по голові і ні разу після цього не забувши дати потиличника, йшов геть, мама Віра ставила на стіл щось солоденьке, щоб дитина не плакала. Відомо ж, що діти забувають про свої жалі, коли їх нагодувати смачненьким.

Батіг і пряник. Страх і любов. Ненависть і безсилля. Хіба може з цього вирости щось добре?

Рятувала тільки надія. Надія кольору стиглого снігу.

Богдан часто ходив у засніжений парк і блукав там до ночі, уявляючи собі, як повертаються його батьки, як вони всі разом сідають в машину і їдуть далеко-далеко, кожного разу на іншу планету. Ніколи у своїх мріях він не припускав можливості, що вони залишаються тут, у цьому місті. Бо для цього треба було скинути вождя з престолу. А така безглузда думка навіть не могла прийти йому в голову. Це була заборонена ним самим тема. Табу.

Але вождя можна було наслідувати. Треба було наслідувати. На те він і вождь.

Тому одного разу Богдан довго дивився на гантелю, з допомогою якої він сподівався накачати собі м’язи. Що-що, а фізкультура була улюбленим його предметом. Мало того, він завжди відвідував якусь спортивну секцію: чи то бокс, чи дзюдо, чи у-шу, хоча особливих успіхів ні в чому не досягав. Йому подобалось бити повітря, грушу, лапи, але коли доходило до спарингів, він пасував. Ніби з одного боку він підсвідомо готував себе до боротьби, але не розумів, навіщо це робить. Не бачив перед собою мети.

Зате ніхто в школі не дивувався, що Гриб постійно ходить в синцях.