Заметiль

— Для чого це мені?

— Будете все життя кульгати.

— Он і психіатр каже, що травматичні спогади довго не даватимуть мені спокою. Дива теж мають свою побічну дію.

Лікар скинув окуляри і притиснув пальці до кутиків очей.

— Можна пошукати спонсорів серед приватних фірм або…

— Обов’язково пошукаю. Візьму газету з рекламними оголошеннями і з ранку до вечора буду шукати спонсорів.

— Ви впевнені, що у вас нема нікого, хто міг би… допомогти?

— Мені не потрібна нічия допомога!

— Отже, хтось є…

— Я ніяк не можу навчитися ходити на цих милицях. Що робити?

— Ходити на милицях. Іншого способу нема.

Частина друга

Парк

Листопад. Минулий час…

Сніг падав великими білими клаптями, ніби нагорі хтось витрушував з мішка мокру холодну вату. Сніг обліплював усе, що бачив на своєму шляху: дерева, лавки, огорожу, павільйони, і йому зовсім не заважало те, що сивий парк був занурений у темряву і у свої власні невеселі думки.

Він пам’ятав, як усе починалось, цей старий засніжений парк. Такою ж лютою зимою. Так само раптово і невмолимо.

Він ще тоді передчував, як усе закінчиться. І тому журився. Бо люди ніколи не слухаються порад старого, який так багато і так багатьох бачив на своєму віку.

ВСТАВАЙ.

НАВІЩО?

…НЕ ЗНАЮ.

Сніг був настільки густий, що за ним не видно було неба. Якщо довго дивитись угору, то можна уявити, що ти летиш, швидко летиш крізь фантасмагоричний простір, що складається з завислих у невагомості білих кристалів, і треба летіти ще не одну вічність, щоб досягти мети.

Але ти вже давно забув, яка твоя мета.

ТРЕБА ЙТИ.

ТРЕБА ДІЙТИ ДО КІНЦЯ.

Це був не просто сніг, а зла кудлата завірюха. Вона підступно напала на світ, який ще вчора був сонячно-зеленолистий. Вона атакувала його зненацька — і світ зник, розчинився у її рвучкій, лютій несамовитості. Неначе щось трапилось у Космосі, щось, що порушило одвічну рівновагу сил. Неначе настав кінець світу.

Обважнілі повіки, не питаючи дозволу, закрили очі. Зручніше притулився до дерева, глибше засунув руки у кишені і… провалився у печеру, глибоку доісторичну печеру, де дитину прив’язували до стільця, а стілець ставили так, щоб він не падав, коли дитину будуть бити. І виходу з тої печери не видно було.

ВІДВ’ЯЖІТЬ…

Прокинувся. Спробував розплющити очі — не зміг. Спробував зняти з очей невидиму перепону — не зміг. Спробував закричати — не зміг. Тіло не слухалося, холод заморозив м’язи обличчя і висушив глотку.

Втратив відчуття часу. Серце билось, мов навіжене.

Чітко усвідомив, що якщо б не прокинувся зараз, то не прокинувся б вже ніколи.

Накотила паніка. Впав і поповз, колінами по снігу, допомагаючи собі руками. Пройшла прірва часу, поки зрозумів, що ні на міліметр не зрушив з місця.

ОПАНУЙ СЕБЕ!

Почав аналізувати ситуацію. Мороз не може бути сильним, просто він занадто довго тут сидить. Прислухався до себе. Кисті і стопи заніміли, усе тіло поколювали крижані голки. Доброго було мало, але кволе борсання в снігу призвело до того, що він знову почав тремтіти. Це означало, що він оживав.

Повернув голову і потерся обличчям до куртки. І ледве не закричав: в очі посипались кристалики льоду. Ті сльози, що весь день народжувались і вмирали глибоко всередині, не здатні добратися до очей, уночі знайшли шлях на поверхню і примерзли до вій.

Поморгав, оглядаючись довкола. Сніг заповнював собою простір, мов молоко — збан. Сніг був усюди: під ним, над ним, на ньому. Сніг ніби насміхався з нього: от бачиш, яким я буваю? Не тільки маленьким звірятком, яке можна сховати у долонях, а й велетенським звіром, що пожирає усе на своєму шляху. Тремти, людино.

І він тремтів. І пробував звестися на ноги. І не розумів, навіщо це йому здалося.

ТРЕБА Ж ХОЧ ЩОСЬ ДОБРЕ ЗРОБИТИ У ЖИТТІ…

Стрийський парк дивився на людину, яка вибралась усе-таки з його снігових обіймів, і не знав — радіти з цього чи тужити.

А людина сиділа на снігу біля огорожі обабіч траси і пробувала спинити проїжджаючі машини. Але в такий пізній час водії завбачливо не помічають людей, що тиняються поблизу парків і сидять просто на снігу.

Час йшов. Організм намагався зберегти залишки тепла, хоча сама людина про це зовсім не дбала. Він підтримував життєдіяльність систем органів попри те, що людина цього не хотіла. Але його ресурси не були безмежними.

Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ТУТ СИДІТИ…

ВІДВ’ЯЖІТЬ!!!

Листопад. Теперішній час

Богдан закусив губу.

Робити комусь масаж, коли у тебе поламане ребро, нелегко. Він пробував затримувати дихання, але все одно кожний його рух відгукувався гострим болем у грудях. Добре, що його сьогоднішні пацієнт не рухався. Добре, що це була лише дитина.

(Органічне ушкодження мозку. Ні, краще все-таки поламане ребро.)

Богдан на хвилю призупинився. До закінчення сеансу залишалось ні більше-ні менше — двадцять хвилин, а він ніяк не міг впоратися з головокружінням. У кімнаті то наставали сутінки, то знову прояснювалося. Можна було, звичайно, скоротити сеанс, але тоді те, що він робить, називатиметься як завгодно, тільки не масажем.

Внизу рипнули сходи. Це повернувся з роботи батько дитини, директор одного крутого оздоровчого центру, який міг за відповідну плату оздоровити всіх бажаючих. Усіх, окрім своїх дітей.

(Добре йому. Сидить собі в кабінеті, бавиться комп’ютером, відповідає на дзвінки…

Ні, не добре. Хай обереже небо йти його шляхом. Сніг на тому шляху ніколи не розтане.)

У тій самій кімнаті, але в іншому ліжечку лежала ще одна дитина. Богдан призупинився і спробував перемістити своє тіло так, щоб біль у грудях не був таким гострим. Ця дитина теж чекала своєї черги на загальний масаж. І в неї теж було вроджене ураження мозку.

Кроки на сходах наближались. Руки не слухались. Богдан зрозумів, що цього разу йому навряд чи вдасться закінчити сеанс масажу.

(Треба сказати про це директорові. Сказати, щоб він мене відпустив…)

Потемніло у кімнаті на диво швидко. Коли розвиднілось, він знайшов себе у довгому коридорі, з вікон якого щедро лилося сонце.

Назустріч йому з другого кінця коридору йшов директор.

Сонце світило все яскравіше. Відстань між ними скорочувалась. Богдан придивився уважніше.

Директор мав на собі свій світлий плащ і капелюх.

(Навіщо комусь одягати плащ і капелюх?

Напевно, щоб змусити тебе робити все, що він забажає.)

Коридор був довжелезний і пройде ще певний час, поки вони зустрінуться. Богдан думав про своїх пацієнтів і про чудову погоду за вікном. І раптом директор вийшов на світло і на якусь мить став темною фігурою на фоні білого вікна, і цей момент переходу білого у чорне нагадав

(…ЯКЩО ДОВГО ДИВИТИСЬ УГОРУ, ТО МОЖНА УЯВИТИ, ЩО ТИ ЛЕТИШ…)

про забуту обіцянку.

— Я обіцяв їй, що в нас буде своя квартира! — крикнув Богдан через увесь коридор.

Чоловік у плащі і капелюсі кивнув головою, не зупиняючись.

(Поправка. Цього чоловіка тут не повинно бути. Він залишився за п’ять тисяч кілометрів звідси.)

Богдан зробив пару кроків вбік, але на повороті стояла варта. Тоді він повернув назад. Йшов вздовж коридору, роззираючись по боках, але виходу все не було. Тільки вікна. Одне, друге, десяте… Богдан сповільнив крок. З вікнами щось коїлося. Вони потемніли, а за хвилю стали молочно-білими. Коли перед очима відкрилась тераса, він вибіг і завмер. Стіна з колючим дротом загороджувала видноколо, а серед ясної весняної днини валив сніг…