Заметiль

Шлях до цього неба виглядав звідси набагато коротшим, аніж до землі. Злетіти б…

(СХАМЕНИСЯ)

Під вікном мявкнув кіт. Дуже близько, можна було рукою дістати.

Неподалік залементували, гасаючи, дітиська.

Земля повернулась на своє місце і — Олена стрибнула. Приземлилась на руки.

…Ворухнулась. Ніби нічого не зламано, але на якусь мить вона все-таки відключилась. Не міг її мозок спокійно сприймати повтору її смерті.

Треба вставати. Від удару біль розповзся по тілу, добравшись до останнього закапелка, але вставати треба.

Навіщо — це вже інше питання.

Надибавши поруч першу-ліпшу стіну, вона попрямувала вздовж неї уперед. Але за якимось поворотом призналася собі, що під час падіння цілковито втратила орієнтацію. Шум, гам, машини, люди, курява, вихлопні гази… Мішанина знайомих і незнайомих звуків, запахів, відчуттів.

Не звикла вона пересуватись у відкритому просторі наосліп. Важко давалась їй ця наука, та чи тільки ця?

Кілька хвилин вона стояла, тримаючись однією рукою за жорсткий камінь, а другою витираючи сльози.

Вічно вони з’являлись, коли вона найменше їх чекала. Такі маленькі слізні залози, а навчитись керувати ними майже нереально. Тим більше, якщо учениця така нікудишня…

— Тьотю, тьотю, а чого ти плачеш? — смикнуло її за рукав щось не надто велике і грізне, бо голос чувся знизу і нагадував писк комара.

— А що, не можна?

— Тобі можна, а мені… — важке зітхання, мабуть, чути було на всю вулицю. — Мені — ні. Мама каже, що мужчинам плакати не можна.

— Це несправедливо.

— Мама! Мама! Тьотя каже, що я правильно зробив, що плакав, коли ти не хотіла купити мені авто…магі…страль, і коли джип не хотіла купити, і футболку з блямбочкою ен-бі-ай, і…

— Ану давай сюди ту тьотю, зараз ми з нею розберемось! — щось набагато більше і грізніше з’явилося у радіусі досяжности. Олена встала поближче до стіни. — Вияснимо, що правильно, що неправильно…

— І так завжди. Тобі, мам, треба навчитися прислухатися до потреб інших… Ай! А ти зразу лупиш мене…

— Замалий ще до гарних дівчат чіплятися. А ви вже пробачте йому, спасу з ним нема, рот увесь день не закривається…

— Та ні, він… він навпаки мені допоміг. Скажіть, будь ласка, чи знаєте ви жінку, яка мешкає тут на першому поверсі… Я забула номер квартири… Сива така, гарна, статечна…

— Мама, ти чула? Я зробив добре діло. Мені належиться винагорода…

— Знаю-знаю, солодощі кілограмами таскає, кухарем колись працювала? Здається, мешкала із сином…

— Я думала, що вона працює санітаркою у лікарні.

— Я цього не знала.

— Довго мені тут стояти і чекати, мам?

— Я тобі вже на жуйку давала, збитошнику.

— Добре діло, мам, вартує більшого.

— Якщо можна… мені здалося, що я чула з тієї квартири якісь крики. Якби ви… просто подзвоніть і запитайте…

— Що з вами?

— Не можу дивитись на світло, ріже очі. Кон’юнктивіт, напевно.

— A-а… крики, кажете? То я зараз загляну до неї, запитаю, чи не бачила мого вішальника.

— Я тут, мам. Скільки тобі можна про себе нагадувати?

— Чого тобі ще, капоснику?

— Чупа-чупса. Два… ні, три.

— А десять не хочеш?

— Хочу, але ти стільки грошей мені ніколи не даш. Я тебе знаю…

Голоси розчинились серед інших звуків. Олені здалося, що про неї одразу забули, а вона навіть не могла пригадати, у якому напрямку йшла.

Зате крики і удари згадувались чітко, немов звучали десь зовсім поруч. Жах знову огорнув її мокрим рядном.

(Із сином мешкала. Із сином…)

— Мама сказала, щоб я побув з тобою. Ти їй не подобаєшся.

— Що?

— Не звертай уваги. Їй мало хто подобається. Характер такий.

— Тобі скільки років?

— Вісім. Та ти не дивись, що я малий. Я ще виросту. Отаким… ні отаким великим стану. Ну подивись.

Олена склепила повіки. Вона зрозуміла, чому сліпі носять чорні окуляри. Нема гіршого, коли люди дивляться у твої незрячі очі. Ніби заглядають у нічим не прикриту душу.

(Це минеться.

Коли?

Колись.)

Бачу, він вас цілком замучив.

Просто очі… болять.

Нема чого стояти на газоні. Ходімте сядемо…

Ви собі сідайте, а я побіг.

Добре, як діти бігають. Довго хворів, от я і дозволяю йому все, що захоче. По-вашому, це погано?

— Я не знаю… У мене немає дітей.

— Ще будуть.

(Хто зна…)

— Ви заходили до… тієї жінки?

— Заходила. У них там звучало радіо і вам мабуть причулося.

— Вам вона відчинила власноруч?

— Аякже.

— І як вона виглядала?

— Нормально. Одразу після душу, бо волосся ще мокре… А що?

— Мені очевидно причулося…

— Очевидно. Я проведу вас до лавки.

Непросто приймати від когось поміч, не маючи змоги за неї заплатити. Доводиться дякувати і вибачатись за незручності, і невідомо скільки часу слід відчувати себе зобов’язаною і очікувати, що тебе попросять про послугу, яку, ти, можливо, не зможеш виконати, і не виконати теж не зможеш…

Легше відмовитись. Але цього разу

(мені б тільки до лавки дійти…)

відмова була б схожа на самогубство. Місто зрячих не пристосоване для сліпих.

(Ну дійдеш ти до лавки, а далі що?)

— Дякую.

— За що? Я людина — ви людина, мені дитину повернули з того світу — і я комусь добре діло зроблю. Сідайте. Може вам потрібні якісь краплі для очей, то я збігаю в аптеку…

— Ні-ні, не треба. Я… посиджу тут, і мені пройде.

— А я посиджу з вами, за весь день набігаєшся, присісти нема часу. Ви нікуди не спішите?

Раніше Олена мовчки зміряла б її нищівним поглядом і відсунулася б від неї якомога далі. Була неповторною та унікальною особистістю і спілкуватися з охочими до балачок представниками простого люду не мала ніякогісінького бажання. Інша справа — екстраординарні, оригінальні, талановиті індивідуали, ті одиниці, що височіють над сірою масою, — з ними вона б спілкувалася дні і ночі.

Та щось не видно їх у цих потемках, не чути їхньої впевненої ходи серед звуків великого міста, ніхто з них чомусь не помічає у сірій масі самотню і безпорадну сліпу дівчину, бо для того, щоб прозріти, часом потрібно втратити зір. Або хоч на мить відволіктися від думок про власну геніальність. А це непросто.

Немовби зависнувши у вакуумі, де замість світла зірок владарює пульсуючий біль, Олена несподівано для себе відповіла: «Ні, не спішу» і відчула, що незнайомка чекала саме цього. Чекала можливості перекласти на когось частину своїх буденних клопотів.

Олена слухала її мовчки, з заплющеними очима, відчуваючи невідому приємність від того, що навіть у такому стані може бути комусь корисною.

Тиждень чи місяць у квартирі на першому поверсі майже переконали її, що вона ні на що не здатна.

— Мамо, мамо, я роздав всі чупа-чупси, мусиш мені купити ще!

Олена мимоволі подивилась у бік хлопця. Орієнтувальний рефлекс. Кожний новий подразник мусить бути обстежений. Відомо навіть немовлятам.

— Ти де ганяєш, подивись, яка буря насувається? І де ви торт взяли, паразити?

— Який торт? Не було ніякого торту…

— Северине, не виводь мене…

— Ну звідки ти все знаєш?

Северин мав жовтяве волося, перемазаний кремом ніс і куртку з купою блямбочок.

Дерева намагались пригнутись якомога ближче до землі, рятуючись від розлюченого неба.

Небо було чорне і лиховісне.

Олена випросталась, повернувшись обличчям назустріч бурі.

Бог розплющив очі і, щоб ненароком не осліпити її світлом сонця, затягнув його чорною паволокою.

Вона ніколи не думала, що радість може мати такий насичений темний відтінок. Хоча хто сказав, що сліпота більше не повернеться?

(Забери мене у Свій кортеж, я буду найлютішою і найлагіднішою Твоєю хмариною. Я пошлю вітер викорчовувати одвічні скелі і не дозволю йому торкнутися новонародженої бруньки, я зруйную усі хмарочоси, а з їхніх руїн збудую мости через усі прірви…

Забери мене — не пожалкуєш. Кому, як не Тобі, знати, чого вартує мені кожен крок по цій землі. А літати… літати мені, мабуть, сподобалося б…