Нетопир

— Моя мати просить, щоб я повідомляв її, де знаходжуся. Поліція з нею вже розмовляла, не розумію, навіщо повторювати все спочатку.

— Ви грек, чи не так?

— Я австралієць і прожив тут двадцять років. Мої батьки приїхали з Греції. Але в матері тепер австралійське громадянство. Ще щось? — Він добре тримав себе в руках.

— Ви виявляли в тій або іншій мірі особисту цікавість до Інґер Холтер. Як ви реагували на те, що вона віддає перевагу іншим чоловікам?

Томарос облизнув пересохлі губи і зібрався вже щось сказати, але стримався. Потім кінчик язика показався знову. Як у маленької змії, подумав Харрі. Бідної чорної змії, яку всі зневажають, вважаючи нешкідливою.

— Ми з міс Холтер збиралися повечеряти разом, якщо вас це цікавить. Але я запрошував не лише її. Можете запитати інших. Наприклад, Кетрін і Бірґіту. Я дуже високо ціную гарні стосунки з підлеглими.

— Підлеглими?

— Ну, з технічної точки зору я…

— Директор бару. Гаразд, директоре, а як вам сподобалося, коли сюди прийшов її хлопець?

Окуляри Томароса запітніли.

— В Інґер були гарні стосунки з багатьма відвідувачами, тож я не знаю, з ким із них вона зустрічалася. Так у неї був хлопець? Молодчина…

Навіть недосвідчений психолог розгледів би невмілу гру Томароса.

— Тобто вам невідомо, з ким вона була в особливо дружніх стосунках, Томаросе?

Той знизав плечима:

— По-перше, з клоуном, але в нього інші інтереси.

— З клоуном?

— Отто Рехтнаґель, постійний гість. Вона давала йому їжу для…

— …для собаки! — вигукнув Харрі.

Томарос підстрибнув у кріслі. Харрі схопився і стукнув кулаком по долоні.

— Он воно що! Вчора Отто в барі отримав мішок. Там були об’їдки для собаки! Тепер я пригадую: у нього ж є собака. Того вечора, коли Інґер збиралася додому, вона сказала Бірґіті, що бере об’їдки для собаки. І ми весь час думали, що це собака господаря будинку. Але його тасманійський диявол — вегетаріанець. Ви знаєте, що це були за об’їдки? Ви знаєте, де живе Рехтнаґель?

— Боже, та звідки ж мені знати? — одночасно здивувався і злякався Томарос.

Він прихилив крісло до книжкової шафи.

— Добре. Слухайте, нікому не кажіть про нашу розмову. Навіть власній мамі. Інакше я повернуся й відірву вам голову. Зрозуміло, містере Бі… містере Томарос?

Алекс Томарос тільки кивнув.

— А тепер мені потрібно від вас зателефонувати.

Вентилятор знову скімлив, але ніхто в кімнаті не звертав уваги на це. Всі дивилися на поставлений Юном слайд: карту Австралії з нанесеними на неї маленькими червоними крапками і датами.

— Ось місця і дати вбивств і зґвалтувань, за якими напевно стоїть той, кого ми шукаємо, — говорив Юн. — Раніше ми намагалися виявити яку-небудь просторово-часову закономірність, але безуспішно. Тепер, здається, Харрі щось відкопав.

Юн наклав на перший слайд другий, із синіми крапками, які практично цілком збігалися з червоними.

— Що це? — нетерпляче запитав Водкінс.

— Це взято із списку маршрутів «Пересувного австралійського парку розваг» і показує, де він перебував у певні числа.

Якщо не брати до уваги стогонів вентилятора, у приміщенні стало зовсім тихо.

— О Боже, та він у нас в руках! — видихнув Леб’є.

— Можливість звичайного збігу — приблизно один до чотирьох мільйонів, — посміхнувся Юн.

— Чекайте-чекайте, а кого конкретно ми шукаємо? — втрутився Водкінс.

— Ми шукаємо цього чоловіка. — Юн уставив третій слайд. Бліде, трохи плюскле обличчя, обережна посмішка і пара сумних очей. — Харрі розповість про нього детальніше.

Харрі звівся.

— Це Отто Рехтнаґель, професійний клоун, 42 роки, останні десять років гастролював з «Пересувним австралійським парком розваг». Поза гастролями живе сам у Сіднеї, дає в місті власні вистави. Особиста справа чиста. За статевими правопорушеннями не притягувався. Відомий як добрий і спокійний, трохи ексцентричний хлопець. Важливо те, що він знав убиту, був завсідником у барі, де вона працювала. Їх зв’язували теплі, дружні стосунки. Очевидно, в ніч убивства Інґер Холтер йшла додому до Отто Рехтнаґеля. З їжою для його собаки.

— Їжою для собаки? — розсміявся Леб’є. — О пів на другу ночі? Отже, у нашого клоуна теж бували завсідники.

— Ось що бентежить, — сказав Харрі. — Отто Рехтнаґель з десяти років створював собі імідж стовідсоткового гомосексуаліста.

Кімнатою прокотилися смішки і бурмотіння.

— Що ж, по-твоєму, такий педераст міг убити сім жінок і в шість разів більше зґвалтувати? — із зітханням протягнув Водкінс.

У кімнаті з’явився Маккормак. Про тему зборів його сповістили заздалегідь.

— Якщо ти все життя був благополучним педерастом і всі твої друзі такі самі, то зрозуміло, як стає не по собі, коли помічаєш, що тобі подобаються дівахи. Дідько, адже ми живемо в Сіднеї, єдиному місті, де на людей з нормальною орієнтацією дивляться косо.

В його гомеричному реготі потонуло хихикання Юна, очі якого перетворилися на дві ледь помітні щілинки.

Але Водкінс, незважаючи на вибух веселощів, намагався не відхилятися від теми:

— І все-таки дещо тут не сходиться, — почухав він потилицю. — Діяти так холодно і розважливо, а потім учинити так необережно: запросити жертву до себе додому… У сенсі, він же не знав, що Інґер нікому нічого не скаже. Інакше всі сліди вказували б на нього. До того ж інших жінок він начебто вибирав навздогад. Навіщо зраджувати схемі, нападаючи на когось із знайомих?

— Усе, що ми знаємо, — це те, що в цього гада немає жодної схеми. — Леб’є подихав на одну зі своїх каблучок. — Навпаки, здається, він любить зміни. Не рахуючи того, що жертва має бути блондинкою, — він протер каблучку рукавом, — і має бути задушена.

— Один до чотирьох мільйонів, — повторив Юн.

Водкінс зітхнув:

— Гаразд, здаюся. Можливо, наші молитви були почуті і він зробив цю помилку.

— Що тепер? — запитав Маккормак.

Слово взяв Харрі:

— Зараз Отто Рехтнаґель, швидше за все, не вдома. Увечері у нього на Бонді-Біч прем’єра з цирковою трупою. Пропоную на неї сходити, а затримати відразу після вистави.

— Та наш норвезький колега любить драматичні ефекти, — сказав Маккормак.

— Якщо відмінити виставу, преса відразу рознюхає, в чому річ, сер.

Маккормак повільно кивнув:

— Водкінсе?

— Я — за, сер.

— Чудово. Приведіть його сюди, хлопці.

Ендрю натягнув ковдру аж до підборіддя, і здавалося, він уже лежить на катафалку. На опухлому обличчі вигравали цікаві барви. Обличчя спробувало посміхнутись Харрі, але скривилося від болю.

— Невже тобі так боляче посміхатися? — запитав Харрі.

— Мені все робити боляче. Навіть думати — і то боляче, — сердито відповів Ендрю.

Поруч на нічному столику стояв букет квітів.

— Від таємної залицяльниці?

— Можна сказати і так. Від Отто. А завтра прийде Тувумба. А сьогодні ось — ти. Приємно думати, що тебе люблять.

— Я теж дещо тобі приніс. Поки ніхто не бачить. — Харрі простягнув величезну, майже чорну сигару.

— A, maduro. Зрозуміло, Від мого любого норвезького amarillo. — Ендрю посміхнувся й обережно засміявся.

— Як довго ми з тобою знайомі, Ендрю?

Ендрю погладив сигару, мов котеня.

— Кілька днів, друже. Скоро, дивись, побратаємося.

— А скільки тобі треба часу, аби як слід пізнати людину?

— Як слід пізнати? — Ендрю зачаровано понюхав сигару. — Ну, Харрі, найбільш утоптані стежки в цьому темному і дрімучому лісі знаходиш майже відразу. У когось ці доріжки прямі, доглянуті, з освітленням і дороговказами. Здається, вони ладні розповісти тобі все. Але саме тоді потрібно матися на бачності. Тому що лісові звірі не живуть на освітлених дорогах. Вони живуть у нетрях і заростях.

— І багато потрібно часу, щоб це вивчити?

— Залежить від тебе. І від лісу. Інколи ліс трапляється темніший від звичайного.

— А твій ліс? — запитав Харрі.