Нетопир

— Завжди чекав, коли хто-небудь розбудить у мені голубого, — сухо відповів Харрі. — Вибач, але я в це не вірю. Це все природжене. Або людина гомик, або ні. А розмови про середовище і виховання — просто дурниці.

— Та ти що! А я ж бо завжди думав, що в усьому винні моя мати і сестра! — закричав Отто, театрально б’ючи себе по лобі.

Харрі вів далі:

— Це стало відомо завдяки останнім дослідженням мозку гомосексуаліста. Гомосексуалісти легше захворюють на СНІД…

— Це, звичайно, одна з найбільш позитивних сторін захворювання, — кинув Отто і потягнув коктейль через трубочку.

— Також були виявлені органічні відмінності між мозком гомосексуаліста і гетеросексуала.

— У першого він більший. Скажи мені щось, чого я не знаю, красунчику.

— Найцікавіше, що цей ген, чи що там іще, який відповідає за гомосексуальність, передається у спадок.

Отто закотив очі:

— І що? Гадаєш, гоміку не доводиться спати з жінками? Якщо цього вимагає суспільство? Якщо в нього немає вибору? — запитував Отто, активно жестикулюючи. — Якщо жінка — всього лише замінник, то чому б ні? Адже саме тому звичайні люди, потрапивши до в'язниці, починають займатися сексом з чоловіками.

— Отже, ти можеш займатися сексом і з жінками? — запитав Харрі.

— На щастя, у мене ніколи не було забобонів, як у решти гомофілів. Я виріс у сім'ї художника і міг виявляти свої гомосексуальні схильності з десяти років, просто щоб виділитися серед оточення. Навіщо відмовлятися? Тож мені важко уявити собі секс із жінкою, як і тобі з чоловіком. Хоча я думаю, що тобі все ж легше…

— Досить! — обірвав його Харрі. — До чого ця розмова?

— Ти запитуєш про те, що тебе цікавить, красунчику, — Отто поклав долоню йому на руку. — Може, одного дня твоя цікавість переросте в щось іще?

Харрі відчув, як палають вуха. Він тихо вилаяв цього клоуна-педераста, який примусив його, дорослого хлопчика, червоніти.

— Давай поб'ємося об заклад, милий і вульгарний. — Очі Отто весело заблищали. — Ставлю сто доларів, що ще до твого від’їзду до Норвегії твоя м’яка тонка ручка пеститиме мої найінтимніші місця. Згода?

Отто потис Харрі руку і радісно верескнув, побачивши його побуряковіле обличчя.

— Якщо ти дуже хочеш розстатися з грошима, то згода, — відповів Харрі. — Але ж у тебе, здається, нещасливе кохання, Отто? Може, тобі краще сидіти вдома і думати про щось інше, а не спокушати нормальних хлопчиків?

Він одразу й пошкодував про свої слова. Але йому ніколи не вдавалося тримати себе в руках, коли з нього потішалися.

Отто відпустив руку й ображено поглянув на нього.

— Вибач, не бери в голову, — сказав Харрі.

Отто знизав плечима:

— У справі щось з’ясувалося?

— Ні, — Харрі був радий змінити тему. — Можливо, колом її знайомих не обійтися. До речі, ти був з нею знайомий?

— Усі, хто тут часто буває, знали Інґер.

— Ви з нею розмовляли?

— М-гу. Іноді перекидалися слівцем. Але, по-моєму, вона була занадто розчепурена.

— Розчепурена?

— Вона задурила голову багатьом відвідувачам. Одягалася визивно, посилала їм довгі погляди й усмішки, щоб отримати чайові якнайбільше. Це може бути небезпечно.

— Хочеш сказати, хтось із відвідувачів міг…

— Я хочу сказати, що, можливо, вам не доведеться далеко ходити, констеблю.

— Тобто?

Отто глянув навколо і допив коктейль.

— Не бери в голову, красунчику. — Він зібрався йти. — А зараз я зроблю, як ти радиш. Піду додому думати про щось інше. Те, що лікар прописав.

Отто махнув рукою одному з хлопчиків у боа, той підійшов і простягнув йому сигарету.

— Не забудь про мою виставу! — гукнув Отто, йдучи.

«Олбері» був напхом напханий. Харрі тихо сидів і дивився, як працює Бірґіта. Він слідкував за її рухами: за тим, як руки швидко наливають пиво, перелічують гроші і змішують коктейлі, як вона повертається, які відточені її рухи — від бочівки з пивом до стійки і каси. Він дивився, як волосся збивається їй на обличчя, як вона швидко поправляє його. Як її погляд ковзає по обличчях у пошуках нових відвідувачів — і Харрі.

Ластовинчате обличчя прояснилося, і він відчув, як швидко і радісно забилося серце.

— Тільки що прийшов друг Ендрю, — сказала вона, підійшовши до Харрі. — Він відвідав його в лікарні і переказує від нього привіт. До речі, запитував тебе. Гадаю, він поки за своїм столиком. Так, він там.

Харрі поглянув туди, куди вона показала, і відразу ж упізнав вродливого чорношкірого хлопця. Це був Тувумба, боксер. Харрі підійшов до нього.

— Не заважатиму? — Відповіддю була широка посмішка.

— Ні в якому разі. Сідай. Адже я прийшов побачитися із давнім знайомим.

Харрі сів.

І Робін Тувумба на прізвисько Муррі посміхався й далі. Незрозуміло чому повисла ніякова пауза. З тих, які ніхто не хоче визнавати ніяковими, хоча це саме так. Харрі захотілося чимось її заповнити:

— Сьогодні розмовляв з людиною-вороном. Не знав, що ваші племена так називаються. А ти з якого?

Тувумба здивовано поглянув на нього:

— Я тебе не розумію, Харрі. Я з Квінсленда.

Харрі зрозумів, наскільки безглуздо прозвучало його питання.

— Вибач, я щось не те запитав. Очевидно, сьогодні я швидше говорю, ніж думаю. Я не хотів… адже я дуже погано знаю вашу культуру. Думав, може, ви всі належите до якихось конкретних племен… чи щось подібне.

Тувумба поплескав Харрі по плечу.

— Розслабся, Харрі. Посмішив мене, і досить, — сказав Тувумба. — Чого ще від тебе чекати? У тобі ж самі забобони.

— Забобони? — У Харрі почало прокидатися роздратування. — Хіба я сказав щось…

— Річ не в тім, що ти сказав, — відповів Тувумба. — Річ у тім, чого ти підсвідомо чекаєш' від мене. Тобі здається, що ти бовкнув щось не те, і ти вже думаєш, що я ображуся, як дитина. Ти навіть не можеш собі уявити, що мені вистачить розуму зробити поправку на те, що ти іноземець. Тебе ж не ображає, що японські туристи нічого не знають про Норвегію? Про те, що вашого короля звуть Гаральд? — Тувумба підморгнув. — І це стосується не лише тебе, Харрі. Білі австралійці самі панічно бояться бовкнути щось не те. Ось парадокс — спочатку вони відібрали в нашого народу гордість, а тепер боятися її образити.

Він зітхнув і повернув до Харрі свої величезні, як дві камбали, білі долоні.

Низький і приємний голос Тувумби звучав на якійсь особливій хвилі, і йому не доводилося перекрикувати шум навколо.

— Розкажи мені краще про Норвегію, Харрі. Я читав, що там дуже красиво. І холодно.

Харрі почав розповідати. Про гори й фіорди. І про людей, що живуть між ними. Про унії та пригноблення, про Ібсена, Нансена і Ґріґа. Про північну країну, що проводить начебто далекоглядну і розумну політику, а насправді все більше нагадує бананову республіку. Країну, в якої знайшовся ліс і вихід до моря, коли британцям і голландцям виявилася потрібна деревина, знайшлися порожисті річки, коли дізналися про ціну електроенергії, і де врешті-решт відкрили нафту прямо у себе під носом.

— Ми ніколи не випускали ні машин типу «вольво», ані пива типу «Туборґ», — говорив Харрі. — Ми просто не замислюючись розпродавали свою природу. Ні додати ні відняти народ із золотим волоссям на дупі, — Харрі навіть не намагався підібрати відповідної англійської ідіоми.

Потім він розповів про Ондалснес, містечко в Ромсдалі, оточене високими горами, де було так гарно, що його мати часто говорила, ніби саме звідси почалося сотворіння світу. Бог так довго прикрашав Ромсдал, що решту світу довелося закінчувати під гарячу руку, щоб устигнути до неділі.

Про те, як одного раннього ранку в липні вони з батьком рибалили у фіорді, і про те, як він лежав на піску і вдихав запах моря, а над ним кричали чайки, і гори, ніби мовчазні й непохитні вартові, охороняли їхнє маленьке королівство.

— Мій батько з Лешаскуґа. Це маленьке селище в долині. З мамою вони познайомилися на сільських танцях в Ондалснесі. Вони часто говорили, що коли вийдуть на пенсію, поїдуть назад у Ромсдал.