Нетопир

Тувумба кивав і цмулив пиво. Харрі замовив ще одну склянку грейпфрутового соку. Але пити його вже не хотілося.

— Хотів би я розповісти тобі, звідки я родом, Харрі, але у таких, як я, немає чіткої прив'язки до місця або племені. Я виріс у халупці біля шосе неподалік від Брісбена. Ніхто не знає, з якого племені мій батько. Та його й запитати ніхто не встиг. А матері було все одно, з якого він племені, їй головне — наскребти грошей на питво. Вважається, що я муррі.

— А Ендрю?

— А він тобі не говорив?

— Що саме?

Тувумба знову розвернув руки долонями до себе. Між його очима пролягла глибока зморшка.

— Ендрю Кенсинґтон — людина без роду й племені. Ще гірша, ніж я.

Харрі не став розвивати цю тему, але після чергової порції пива Тувумба повернувся до неї сам.

— Може, Ендрю має розповідати про це сам, адже в нього було зовсім інше дитинство. Річ у тім, що він з тих аборигенів, які не знали родини.

— Тобто як?

— Довга історія. Почалося з того, що в декого совість була нечиста. З початку століття власті, що проводили певну політику стосовно аборигенів, відчували докори сумління за всі переслідування, яких зазнавав наш народ. Але добрі наміри не завжди ведуть у рай. Щоб управляти народом, треба його розуміти.

— А аборигенів не розуміють?

— Політика постійно змінювалася. Я, наприклад, з тих, кого силою загнали в міста. Після Другої світової війни власті вирішили, що політику треба міняти: не ізолювати корінних жителів, а постаратися їх асимілювати. І тому вони намагалися впливати на те, де ми живемо і навіть з ким одружуємося. Багатьох загнали в міста, щоб вони залучалися до європейської міської культури. В результаті сталася катастрофа. Аборигени вийшли на перше місце в статистиці за такими показниками, як алкоголізм, безробіття, розлучення, проституція, злочинність, насильство і наркоманія. You name it. [54] Ми перетворилися на невдах в австралійському суспільстві.

— А Ендрю?

— Ендрю народився до війни. В ті роки власті намагалися «оберігати» нас, як якихось вимираючих тварин. Тому нас, наприклад, обмежували в правах на володіння землею або здобуття роботи. Але найбільша дикість полягала в тому, що власті могли забирати в матерів їхніх дітей, якщо існувала підозра, що батько — не абориген. Нехай у мене не найприємніші спогади про батьків, але в Ендрю нема й таких. Він своїх батьків ніколи не бачив. Немовлям його забрали і відвезли до притулку. Все, що йому відомо про матір, — те, що незабаром її знайшли мертвою на автобусній зупинці в Бенкстауні, за п’ять миль на північ від притулку. Ніхто не знав, ані як вона туди потрапила, ані від чого померла. Ім’я білого батька Ендрю йому не говорили, та він і сам не цікавився.

Харрі постарався укласти все це в голові.

— І це було законно? А як же ООН і Декларація прав людини?

— З цим стали рахуватися вже після війни. До того ж у такої політики були шляхетні цілі: оберігати культуру, не дати їй зникнути.

— А що стало з Ендрю потім?

— У школі помітили його таланти і відправили хлопця до приватної школи в Англії.

— Я думав, в Австралії геть усі поборники рівноправ’я і дітей не відряджають до приватних шкіл.

— Усе влаштувала і сплатила держава. Хотіли, щоб випадок Ендрю став світлою плямою в усій цій історії людських трагедій і болю. Коли він повернувся, то вступив до Сіднейського університету. Ось тоді він і закусив вудила. Став жорстоким, оцінки зіпсувалися. Я так зрозумів, у цей час він пережив нещасливе кохання: біла дівчина кинула його, бо її батьки були проти. Але Ендрю про це ніколи особливо не розводився. Так чи інакше, в його житті настала чорна смуга. І вона могла ніколи не закінчитися. Ще в Англії він навчився боксувати. Говорив, лише це допомогло йому вижити в школі-інтернаті. В університеті він знову зайнявся боксом, і коли йому запропонували вступити в команду Чайверса, він без жалю залишив навчання і Сідней.

— Я тут бачив, як він боксує, — сказав Харрі. — Навиків він ще не втратив.

— Бокс був для нього всього лише захопленням, і Ендрю хотів повернутися в університет, але успішним боксером уже зацікавилися газети, і він залишився в команді Чайверса. Коли він пройшов до фіналу чемпіонату Австралії, на нього навіть приїздили поглянути вербувальники боксерів з Америки. Але напередодні фіналу дещо трапилося. Це сталося у ресторані в Мельбурні. Хтось порадив Ендрю переспати з дівчиною іншого фіналіста, на ім’я Кемпбелл. З ним була дівчина-красуня з Північного Сіднея — згодом «Міс Південний Уельс». На кухні сталася бійка, в якій постраждали Ендрю, тренер Кемпбелла, вербувальник із США і ще один хлопець.

Коли Ендрю знайшли, він лежав головою в раковині. У нього була розсічена губа, порізаний лоб і вивихнутий зап’ясток. Про це ніде не повідомляли, але поповзли чутки, що Ендрю чіплявся до дівчини Кемпбелла. Ендрю відмовився від участі у фіналі, а потім його кар’єра пішла на спад. Звичайно, він ще іноді успішно виступав на рингу, але інтерес у газетярів пропав, а вербувальники більше не з’являлися.

Потім він перестав виїжджати в турне. Говорили, що він ударився в горілку, а після турне по західному узбережжю його попросили піти з команди Чайверса — очевидно, за те, що він надто грубо повівся з двома новачками. Потім Ендрю зник. Неясно, чим він займався, але років зо два він роз’їжджав по Австралії без якоїсь певної мети. Потім знову вступив до університету.

— Більше він не боксував? — запитав Харрі.

— Ні, — відповів Тувумба.

— А що було далі?

— Ну-у, — Тувумба жестом попросив принести йому рахунок. — Цього разу в Ендрю було більше бажання вчитися, тому й результати спочатку були кращі. Але втрутилися сімдесяті: рух хіпі, вечірки, вільне кохання, може, іноді й наркотики. Наркотики не допомагають досягти чогось у житті. Тому іспити він складав абияк.

Харрі посміхнувся про себе.

— Та одного дня Ендрю прокинувся, побачив себе у дзеркалі і вжахнувся. З глибокого похмілля, під оком — синець, що не знати звідки взявся, уже за тридцять, а нормальної освіти так і не здобув, плюс до всього — з’являлася залежність від певних хімічних речовин. За спиною — зруйнована кар’єра боксера, а попереду, м’яко кажучи, неясне майбутнє. Що ще залишається робити? Лише йти до поліцейської академії.

Харрі розреготався.

— Це все слова самого Ендрю, — сказав Тувумба. — Незважаючи на особисту справу і вік, його прийняли. Можливо, тому, що властям потрібно було більше аборигенів у поліції. Тож Ендрю постригся, вийняв сережку з вуха і зав’язав з наркотиками. Решту ти знаєш. Звичайно, кар’єрні перспективи так собі, але він все одно вважається одним з кращих сищиків сіднейської поліції.

— Це теж його слова?

— Авжеж, — розсміявся Тувумба.

Гей-шоу в барі добігало кінця під переможні звуки пісні «Y.М.С.А.» у виконанні групи «Віллідж Піпл».

— Багато ж ти знаєш про Ендрю, — зауважив Харрі.

— Він замінив мені батька, — відповів Тувумба. — Коли я їхав у Сідней, то просто хотів одірватися від домівки. Ендрю буквально підібрав мене на вулиці, як і кількох інших хлопчаків. Почав нас тренувати, допоміг вступити до університету.

— Та ну! Ще один боксер з університетською освітою?

— Англійська й історія. Колись я вчитиму моїх одноплемінників, — гордо і впевнено сказав Тувумба.

— А поки б’єшся з п’яними моряками і сільськими силачами?

Тувумба посміхнувся.

— На цьому світі для будь-якого починання потрібний стартовий капітал. Я не створюю собі ілюзій — учителі багато не заробляють. Але я боксую не тільки з аматорами — цього року подав заявку на чемпіонат Австралії.

— Щоб здобути титул, який не дістався Ендрю?

Тувумба підняв келих.

— Можливо.

Шоу закінчилося, бар почав порожніти. Бірґіта сказала, що має сюрприз для Харрі, і він чекав, коли бар нарешті зачинять.

Тувумба все не йшов. Він уже давно розплатився і тепер просто вертів у руках келих. Харрі раптом здалося, що Тувумбі щось потрібно, що він прийшов сюди не просто розповісти давню історію.