Нетопир

Ендрю заховав сигару в шухляду столу.

— Темний. Як maduro. — Він поглянув на Харрі. — Але ти, звичайно, знаєш, що…

— Так. Один твій друг розповів мені дещо про Ендрю Кенсинґтона.

— Тоді ти розумієш, про що я. Як не потрапити на добре освітлену дорогу. Але в тебе теж є кілька темних плям. Напевно, пояснювати тобі ні до чого?

— Що саме?

— Скажімо, я знаю одну людину, яка, наприклад, кинула пити.

— Всі знають таких, — пробурмотів Харрі.

— Кожен залишає за собою слід, адже так? Прожите життя — це книга, яку просто треба вміти читати.

— А ти вмієш?

Ендрю поклав свою величезну руку йому на плече. «Він став жвавіший», — подумав Харрі.

— Гарний ти хлопець, Харрі. Мій друг. Думаю, ти все розумієш, так що не шукай там, де не знайдеш. Я всього лише один з мільйонів самотніх душ, що намагаються жити на землі. Іноді у мене навіть виходить зробити щось гарне. От і все. Я не так багато важу, Харрі. Не шукай у мені — це марно. Та врешті-решт і нецікаво.

— Чому?

— Коли сам не знаєш свого лісу, іншим краще туди й не ходити. Дуже просто спіткнутись і впасти.

Харрі кивнув і поглянув на квіти у вазі:

— Ти віриш у випадковості?

— Так, — відповів Ендрю. — Життя — це ланцюжок суцільних випадковостей. Коли ти, наприклад, купуєш лотерейний квиток номер 822531, шанс, що випаде саме він, — один до мільйона.

Харрі знову кивнув.

— Що мені не подобається — так це те, що він мені випадав надто багато разів поспіль.

— Невже? — Ендрю заледве сів на ліжку. — Ну ж бо, розкажи.

— По-перше, коли я приїхав у Сідней, ти, хоча і не повинен був розслідувати цю справу, наполіг на тому, щоб тобі її дали і направили працювати зі мною, іноземцем. Питання виникли вже тоді. Потім, під приводом згаяти час, ти ведеш мене до цирку і знайомиш зі своїм другом. З чотирьох мільйонів жителів Сіднея з цим конкретним хлопцем я познайомився в перший же день. Одна людина! Чотири мільйони до одного. Потім цей хлопець з’являється знову, і ми навіть закладаємося на 100 доларів щодо одного особистого питання. Але вся річ у тім, що він з’являється в тому барі, де працює Інґер Холтер, і виявляється її знайомим! Знову чотири мільйони до одного. І поки я кружляю навколо очевидного вбивці, а саме — Еванса Вайта, раптом з’являєшся ти зі своїм джерелом, який — один з 18 мільйонів на континенті — бачив Вайта, випадково опинившись саме в Німбіні і саме у вечір убивства!

Ендрю, здавалося, поринув у глибокі роздуми. Харрі вів далі:

— І вже не дивно, що ти даєш мені адресу бару, де молодчики Еванса Вайта «випадково» виявляються завсідниками. І вони під тиском підтверджують ту історію, в яку всі просили мене повірити: що Вайт ні до чого.

До кімнати увійшли дві медсестри. Одна взялася за нижній кінець ліжка, друга доброзичливо, але твердо промовила:

— Вибачте, але час відвідин закінчився. Лікарі чекають містера Кенсинґтона на ЕЕГ.

Харрі почав шептати Ендрю на вухо:

— Я людина не блискучого розуму, Ендрю. Але розумію, що ти щось намагаєшся мені сказати. Не розумію лише, чому ти не скажеш цього прямо. Навіщо тобі я? Хтось тебе тримає, Ендрю?

Він ішов поряд з ліжком, поки сестри котили його по палаті і далі по коридору. Голова Ендрю із заплющеними очима лежала на подушці.

— Харрі, ти говорив, що в білих і аборигенів майже однакові історії про перших людей, бо у нас однакові міркування про невідоме. Що якісь розумові алгоритми — природжені. З одного боку, дурнішого я нічого не чув, але з другого — трохи сподіваюся, що ти маєш рацію. А значить, потрібно лише заплющити очі і побачити…

— Ендрю! — прошипів Харрі, коли вони зупинилися біля вантажного ліфта й одна з медсестер стала відчиняти двері. — Не пудри мені мізки, Ендрю! Це Отто? Отто — Буббур?

Ендрю розплющив очі:

— Як…

— Сьогодні ми його беремо, Ендрю. Після вистави.

— Ні! — Ендрю звівся на ліжку, та медсестра обережно, але впевнено натиснула йому на плечі.

— Лікар велів вам лежати тихо, містере Кенсинґтон. У вас же серйозний струс мозку. — Вона обернулася до Харрі: — Далі вам не можна.

Ендрю знову підвівся:

— Не зараз, Харрі! Два дні! Не зараз. Пообіцяй, що почекаєш два дні! Відвали, сестро! — Він вивернувся у неї з рук.

Харрі стояв і тримав узголів’я ліжка. Він нахилився і швидко прошепотів, майже випльовуючи слова:

— Поки що ніхто не знає, що ви з Отто знайомі, але це питання часу. Тоді стануть докопуватися до твоєї ролі. Я не можу більше їх стримувати, якщо ти не збираєшся мені допомагати. Ну ж бо!

Ендрю вчепився йому в рукав:

— Шукай краще, Харрі! Дивися краще! Побачиш, що… — почав він, але не доказав і знову повалився на подушку.

— Побачу — що? — запитав Харрі, але Ендрю заплющив очі і відмахнувся.

Він зараз такий старий і маленький, подумавХаррі. Старий, маленький і чорний у великому білому ліжку.

Медсестра грубо відсторонила Харрі. Останнє, що він побачив за зачиняними дверима ліфта, був помах руки Ендрю.

11

Страта, і Бірґіта роздягається

Тонкий серпанок хмар заснував сонце на вечірньому прузі над Бонді-Біч. Пляж потроху безлюднів. Рівним плавом проходили справжні аборигени цього знаного й чарівного австралійського пляжу: серфери з білими носами й вустами, вайлуваті культуристи, дівчата в підкорочених джинсах і на роликах, а ще бронзово-засмаглі богині пляжу із силіконовими формами — загалом, «The Beautiful People» — молоді, вродливі й (на перший погляд) благополучні. У цей час аж вирував бульвар Кемпбелл-Парейд, де нема де пальця просунути — скільки там салонів мод, невеликих готелів і шалено дорогих ресторанчиків. У потоки людей з ревом врізалися спортивні кабріолети, водії яких дивилися на тротуари в люстра крізь чорні окуляри.

Харрі згадав Кристину.

Той день, коли вони, подорожуючи Європою на потягах за квитками з молодіжною знижкою, зійшли в Канні. Був туристичний бум, на все місто не знайшлося жодної кімнати, де вони могли б заночувати, а брак коштів не дозволяв їм скористатися номером у дорогому готелі. І, з’ясувавши, коли наступний потяг до Парижа, вони залишили рюкзаки в камері схову й подалися на Круазетт. Там вони прогулювалися, розглядаючись на людей і тварин, таких багатих і таких вродливих, на неймовірні яхти з власними екіпажами, каютними катерами на кормі та вертолітними майданчиками на палубі. Дивлячись на все це, вони заприсягнися назавжди залишитися соціалістами.

Від цієї прогулянки вони так упріли, що вирішили скупатися. Рушники, плавки й купальники залишилися в рюкзаках, тож купатися довелося в нижній білизні. Кристині потрібний був чистий одяг, і Харрі позичив їй одні зі своїх надійних чоловічих трусів. Потім вони вдвох, весело сміючись, безжурно плескалися в Середземному морі, поруч з дорогими трусиками танга й золотими засмаглими тілами.

Харрі пригадав, як потому лежав на піску, а поряд стояла Кристина з пов’язаною на талії футболкою й скидала мокрі труси. Йому подобалася її шкіра, що зблискувала на сонці краплинами води, футболка на довгих засмаглих стегнах, м’які вигини її тіла, те, як поглядали на неї французи і як поглянула на нього вона, спіймала його погляд, посміхнулася і, дивлячись на нього, повільно надягла джинси. Збираючись застебнути блискавку на джинсах, сунула руку під майку, але там її і залишила, закинула голову, заплющила очі. Відтак дражливим червоним кінчиком язика облизнула губи — і, розреготавшись, упала на Харрі.

Далі вони обідали у надміру дорогому ресторані, з якого відкривався морський краєвид, а коли заходило сонце, обнімалися на пляжі, і Кристина плакала через те, що все це було так красиво. Вони вирішили винайняти номер у готелі «Карлтон», по змозі погостювати в ньому ті два дні, які хотіли пробути в Парижі, і потому накивати з готелю п’ятами, не розплатившись.

Коли Харрі думав про Кристину, він завжди насамперед згадував про це. Усе відбувалося так бурхливо, і потім він зрозумів, що причина — у передчутті розставання. Але Харрі не міг згадати, чи думав про це тоді.