Нетопир

Харрі зрозумів: щось іде не так.

— Сиди, стеж за дверима. Кінець зв’язку!

Водкінс запхав рацію назад до кишені і дістав з портупеї пістолет:

— Леб’є не бачить Рехтнаґеля на сцені.

— Може, він просто його не впізнав? Вони так гримуються, що…

— Свині немає на сцені, — повторив Водкінс, безрезультатно смикаючи дверну ручку. — Чорт, Харрі, добром це не кінчиться!

Коридор був вузький. Водкінс притулився спиною до протилежної стіни й почав гатити в двері ногою. З третього удару двері вилетіли. Гримерку заповнювала біла пара. На підлозі була вода. І вода й пара струменіли з прочинених дверей — очевидно, в душову. Вони встали по обидва боки цих дверей, Харрі дістав пістолет і намацав курок.

— Рехтнаґелю! — гукнув Водкінс. — Рехтнаґелю!

Відповіді не було.

— Не подобається це мені, — прошипів він.

Харрі це теж не подобалося — він за своє життя дивився надто багато детективів і знав, що відчинені душові, з яких ніхто не відповідає, нічого хорошого не провіщають.

Водкінс вказівним пальцем показав на Харрі й великим — на душову. Харрі захотілося у відповідь показати середній, але сперечатися не доводилося. Ногою відчинивши двері, він зробив крок у жару і пар й відразу змок на хлющ. Просто перед Харрі висіла занавіска. Не опускаючи пістолет, Харрі рвучко відсмикував її.

Порожньо.

Закриваючи воду, Харрі обпік руку, голосно лайнувшись по-норвезьки. У черевиках хлющало. Пара розсіювалася. Харрі оглянув душову.

— Нікого! — гукнув він.

— А якого біса тут стільки води?

— Почекай, тут щось застрягло в зливному отворі.

Харрі сунув руку в воду, шукаючи затичку, і намацав щось гладке і м’яке, що застряло у стокові. Харрі потягнув це «щось» угору. Раптом він відчув, що починає задихатися. Він проковтнув слину й постарався вдихнути, але пара все сильніше стискала йому горло.

— Що там? — запитав Водкінс.

Він стояв у дверях душової й дивився на Харрі, який присів навпочіпки.

— Здається, я програв Отто Рехтнаґелю сто доларів, — тихо відповів Харрі. — Точніше, тому, що від нього залишилося.

Що відбувалося потім, Харрі бачив ніби в тумані. Здавалося, пара з душової кабінки розлилася по його тілу.

У коридорі розпливчастий силует охоронця намагався відчинити двері реквізиторської. Замкову шпару було заліплено чимось червоним. Двері зламали, усередині стояла скривавлена гільйотина. Почувся скрик — якийсь глухуватий, невиразний, — колег Рехтнаґеля не вдалося стримати, і перед їхніми очима з’явився Отто, розкиданий по всій кімнаті.

Кінцівки валялися по кутках, ніби лялькові руки й ноги.

Підлога й стіни були забризкані справжньою липкою кров’ю, яка поволі зсідалася й темніла. Позбавлене рук і ніг тіло лежало на підставці для гільйотини — скривавленим шматком м’яса з широко розплющеними очима, клоунським носом й помадою на губах і щоках.

Харрі здалося, що пара підступила йому до шкіри, заповнила рот і сягнула піднебіння. Ніби в сповільненій зйомці, з туману з’явився Леб’є, підійшов до нього й голосно прошепотів на вухо: «Ендрю зник з лікарні».

Водкінс усе ще не міг відійти від гільйотини.

— Чортяча самовпевненість, — почув Харрі відлуння його голосу.

Еге ж, відгукнулося в голові у Харрі.

На голову Отто вбивця начепив білу перуку.

Вентилятор, мабуть, змастили — він обертався рівно і майже безшумно.

— Отже, поліцейські в машині бачили, як із дверей виходив тільки кат, вдягнутий у чорне, так?

Маккормак викликав усіх до кабінету.

Водкінс кивнув:

— Так, сер. Погляньмо, що бачили актори й охорона, — їх свідчення зараз записують. Або вбивця сидів у залі і пройшов у відчинені двері на сцені, або ж він увійшов у задні двері до приїзду нашої машини.

Він зітхнув.

— Начальник охорони каже, що під час вистави задні двері були замкнуті. Отже, або в нього був ключ, або він непомітно увійшов разом з акторами і десь сховався. Потім, після номера з кішкою, коли Отто готувався до останнього виходу, він постукав до гримерки. Вочевидь, він його приспав — експерти знайшли сліди діетилового ефіру. Будемо на це сподіватися, — додав Водкінс. — І зробив це або в гримерці, або вже у реквізиторській. Цей хлопець — сущий диявол. Розчленувавши тіло, він узяв відрізаний статевий орган, спокійно повернувся до гримерки і відкрив воду, щоб, коли до Отто прийдуть, подумали, що він у душі.

Маккормак відкашлявся.

— А гільйотина? Людину можна вбити й простіше.

— Сер, я вважаю, з гільйотиною все вийшло випадково. Навряд чи він знав, що в перерві її перенесуть у реквізиторську.

— Дуже, дуже хвора людина, — сказав Леб’є своїм нігтям.

— А двері? Вони ж усі були замкнені. Як він потрапив до реквізиторської?

— Я розмовляв з начальником охорони, — сказав Харрі. — Як у керівника трупи, у Отто була своя низка ключів. Вона зникла.

— А той… костюм диявола?

— Лежав поряд з гільйотиною, разом з бутафорською головою й перукою, сер. Вбивця надягнув його після злочину. Вельми хитро. І навряд чи готувалося заздалегідь.

Маккормак підпер голову долонями:

— Що ти скажеш, Юне?

Протягом усього цього часу Юн щось вистукував на комп’ютері.

— Абстрагуймося від диявола в чорному одязі, — запропонував він. — Найлогічніше передбачити, що вбивця — один з акторів.

Водкінс голосно чмихнув.

— Дозвольте договорити, сер, — сказав Юн. — Ця людина знала програму й те, що після номера з кішкою Отто на сцені не з’явиться — тобто до останнього виходу двадцятьма хвилинами пізніше його ніхто не кинеться шукати. Членові трупи не потрібно проникати потайки, а хто-небудь інший навряд чи пройшов би непоміченим. Хтось із вас неодмінно б помітив, якби він увійшов у бічні двері.

Усі тільки ствердно кивнули.

— Крім того, я з'ясував: ще троє членів трупи теж їздили з «Пересувним австралійським парком розваг». Тобто сьогодні в театрі було ще троє, які раніше бували у певних місцях у певний час. Може, Отто був ні в чому не винен, а просто знав занадто багато? Шукаймо там, де можна що-небудь знайти. Пропоную почати з трупи, а не з примари опери, яка нам явно не по зубах.

Водкінс заперечливо похитав головою:

— Не забуваймо про те, що хтось невідомий покинув місце злочину в костюмі, що лежав поряд зі знаряддям убивства. Не може бути, щоб він не мав до цього вбивства жодного стосунку.

— Гадаю, трупі треба дати спокій, — підтримав його Харрі. — Досі ніщо не спростовує нашу версію, що саме Отто винен у всіх зґвалтуваннях і вбивствах. А причин убити маніяка — безліч. По-перше, може, вбивця був у всьому замішаний, знав, що Отто скоро заарештують, і боявся погоріти разом з ним. По-друге, вбивця міг і не знати наперед, скільки в нього часу, — він міг випитати це в Отто. А по-третє, вдумайтеся в подію. — Він заплющив очі. — Розумієте? Вбивця — нетопир. Нарадарн!

— Що-що? — запитав Водкінс.

Маккормак засміявся.

— Здається, наш норвезький друг заглибився в порожнечу услід за нашим улюбленим детективом Кенсинґтоном, — пояснив він.

— Нарадарн, — повторив Юн. — Нетопир, символ смерті в аборигенів.

— Мене непокоїть інше, — вів далі Маккормак. — Хлопець міг відразу після злочину непомітно вискочити в задні двері й опинитися на одній з найбільш жвавих вулиць Сіднея, де йому дуже легко було відразу загубитися в натовпі. А він марнує час на те, щоб надягти костюм, який напевно викличе підозри в інших, проте водночас не викличе їх у поліції. Ніби знав, що ми стежитимемо за задніми дверима. А коли так, то звідки він міг про це дізнатися?

Запала тиша.

— До речі, як там Кенсинґтон у лікарні? — Маккормаку набридло жувати жуйку, і він приліпив її під стіл.

Стало зовсім тихо. Тільки ледь чутно шелестів вентилятор.

— Його там уже немає, — нарешті відповів Леб’є.

— Мгу… швидко ж він видужав! — сказав Маккормак. — Та однаково мусимо задіювати решту ресурсів, адже — запевняю вас — розчленовані клоуни привертають більшу увагу преси, ніж зґвалтовані жінки. І повторю, хлопці: ми не можемо собі дозволити начхати на газети. Скільки у нас начальників познімали й змінили через кляті газетні статті! Тому, якщо бажаєте моєї відставки, ви знаєте, що робити. Тепер — по хатах, відсипатися. Що, Харрі?