Чужа гра

— Моїм квітам труба, — зітхнув Анатолій, — менти робили шмон на дачі, повідчиняли двері, повиривали все з корінням…

—… Знайшли зброю, гранати… І касу, — продовжив Ігор, — А щонайгірше — півсотні відеокасет з компроматом на чиновників, ментів і прокурорів. Тепер не буде чим їх узяти за горло.

— Терпіли [17] знову понаписували заяви, наче я бив їх, примушуючи відмовлятися від свідчень, — поскаржився Анатолій.

— Та таки бив! — гаркнув Ігор. — Скільки разів казав тобі не розпускати руки?!

Анатолій невдоволено відмахнувся.

— І що тепер? — не зрозуміла Ірина.

— Стану на лижви…

— Бува не знаєш, де заповіт Андрія? Його мама вже кілька днів мене довбає, відколи дізналася про нього.

— Знає Ангел. Він знає й рахунки нашого общака… Але його затримають надовго… Що ще сказати… Нас розгромлено. Я не маю впливу на ситуацію.

— А Валентин?

— Він — сука, нас здав Сліпому. Вбивство Андрія і твого батька на його Совісті.

— Як?! Він же був на похороні?!

— Ми з Кулею попрацювали в Києві, — повідомив Анатолій. — Ми взяли Джинджу, — паяльник в дупу, все розповів.

Ірина, обхопивши голову руками, стиха заплакала.

— Маєш вшиватися теж, — порадив Ігор. — Кіря зібрав своїх людей і наступає на нас. Сліпий дав йому підкріплення. Менти ніби нічого не помічають!

— Братику, — заводився Анатолій, — давай зберемо всіх наших, викличемо Смика! За п’ять днів поставимо Цигана на коліна!

— Він усюди, — хрипко зітхнув Микола, — ви постійно міняли людей, давали ними керувати, він підминав під себе. Не здивуюся, якщо й у Празі те саме.

— Треба зателефонувати до Івана, — погодився Князь, і коли набрав номер мобільного, почув від Смика:

— Ми з Мелоном рвемо в Скоп’є. Мойша з албанцями та хорватами… Та й наші… Прага в їхніх руках…

Ігор безвільно поклав трубку.

— А що у Києві? — з тривогою запитала Ірина.

— Шарика з Гаркавим не просто звалити. Погано, що місцеві бандюки проти нас!

— Ангелова Марина порекомендувала мені взагалі виїжджати з України — Сліпого можуть зацікавити гроші Андрія.

Ігор зітхнув:

— Добра порада. Їдь поки в Німеччину і забирай батьків Анджея. Можливо, я з тобою відправлю Тетяну.

— Це непросто, — сказала Ірина, — по-перше, батько Андрія лежить з інфарктом. Поки оформляться документи…

— Тоді якнайшвидше закінчуй тут і перебирайся до Києва. З тобою поїде Тетяна. Там я хоч якось зможу вас захистити…

Наступного дня Ірину викликав Максимів. Ніяк не міг закінчити з Чорнопільськими справами.

Прийшла, хоча і не розуміючи, чого від неї хочуть. Максимів назвав себе і запросив сідати.

— Нам відомо, що до вас приходив Князь. Про що говорили?

— Поминали Андрія і оплакували спалену хату.

— Не варто зі мною розмовляти, як з шісткою вашого покійного чоловіка, відомого кримінального авторитета…

— Для мене він був людиною, котру я любила.

Максимів недобре зітхнув:

— Я поставив питання! Ти маєш відповідати. А ні — у нас є методи розв’язати язика…

— Тобто? — запитально підняла брову.

— Викличу двох сержантів, відтрахають тебе на столі. Такі у нас правила гри!

— Вагітну жінку?

Петро Йосипович опустив очі і спокійно сказав:

— Та ні… За день поспілкуєшся з виродками, механічно починаєш говорити як з ними… Ми порушили проти Князя справу…

— Проти мого чоловіка ви теж порушували справи…

— Якби його тоді посадили, через кілька років отримала б його назад живим!

Ірина сумно глянула на Максиміва:

— Князь поїв, переодягнувся і кудись пішов.

— Про що ви говорили?

— Порадив мені виїхати з України.

— Правильно порадив. Батько залишив вам чималий спадок. Гадаю, Андрій теж. Куди поїдете?

— Не знаю.

— Андрій був непоганим чоловіком, царство йому небесне, хоча… Якби ви почитали матеріали, які на його совісті злочини…

— Про покійних у такі дні говорять добре, або нічого.

Ця жінка було наче з криги, ще й розумною та швидкою на язик.

— Робота в мене така. А вам справді краще триматися далі від колишніх друзів Анджея. Вони постійно під прицілом.

— Куди ж дивиться міліція?

— На жаль, у міліцію звертаються, коли вже пізно. Ось і ви не поспішаєте допомагати. Невже не хочете, щоб були покарані вбивці ваших близьких?

— Я вам скажу, хто вбивця — Сліпий не без допомоги Кіркуєва.

— Тш-ш, — застеріг Максимів.

— Нас підслуховують? — посміхнулася.

— Ні, але якщо вони дізнаються, що ви знаєте…

— Від кого?

— Не від мене. Ви ж від когось дізналися.

— Ось бачите — ви знаєте. Чому до цього часу не заарештовано Сліпого, чому в Чорнополі наводить порядки Кіркуєв?! А ви, почувши, зашикали на мене. І хочете, щоб я розповідала про своїх друзів?!

— Де докази?! Нехай прийде Князь і дасть свідчення!

— І піде на етап?

— Який, на вашу думку, вихід?

— Не мати з вами справ — ось вихід!

З тим і пішла. Максимів підійшов до вікна, проводжаючи її поглядом. Ірина сіла у дорогий «джип», важко гримнула дверцятами і зиркнула на вікно, в якому стояв майор. Зустрілися поглядами. Він відійшов углиб кімнати. Вона натиснула на акселератор. Петро Йосипович відчував себе незатишно після цієї зустрічі. Пригадавши розмову з колегами про «діамантову вдову», подумав, що навіть коли Земляк вставить залізні зуби і стане залицятися до неї, обов’язково зламає їх об цю дамочку.

44

Тетяна відмовилася їхати до Києва. Гнівалася на Ігоря, вимагала, щоб покінчив з криміналом і не мав справ з «тими бандюгами». Але Ігор вирішив іти до кінця…

Тепер, сидячи на кухні в Гаркавого, слухав його:

— Придется сворачивать водочное производство. Шарик сам не потянет. Люди Карася отошли и теперь делят добро покойного.

— А твої люди?

— За них взялись менты; теперь в Киеве у нас не более ста человек с твоими и моими недобитками. У Слепого, — больше трех сотен. Шарик может не выдержать и чухнуть в Бенилюкс… И еще информация от Краснова… Паша начал переговоры с Мойшей о мире.

— Падлюка! Це точно?

— У Краснова в связи с этим возникают проблемы.

— Якщо вони помиряться, Паша не буде захищати наших інтересів.

— Да. Теперь и мне хоть из дому не выходи — завалят.

— У тебе грошей кури не клюють, бери жінку, дупу в жменю — та й рви кудись у Касабланку!

— А выборы на следующий год?.. А люди, выбравшие меня?

— Відколи ти почав про них думати?

— Но есть еще партия, куда мы вложили деньги!

— Давай ввечері з Шариком зателефонуємо до Паші, послухаємо, що скаже, а потім вирішимо, як далі жити. Калач вважає, що ми можемо продовжувати легальний випуск горілки.

— И платить Бондарю? После того, что он с нами сделал?

— Треба зібрати всі сили докупи, тоді зможемо протистояти Сліпому. А тривалої війни він не витримає…

— Тогда договаривайся. Ты где остановился?

— У Калача.

— Место надежное?

— Не впевнений…

Ігор вийшов з будинку, сів у машину і наказав: «До Калача».

— Сьогодні стежили за Сліпим, — повідомив Куля. — У нього охоронцями п'ятеро чоловік Кірі — собаки собаками…

— Що Джинджа?

— Поплив, — зареготав Анатолій.

— Не можна було закопати?

— За тиждень риби зжеруть. У Десні такі соми, як крокодили…

— Тепер я довго не зможу їсти рибу, — відказав Ігор.

— Будемо їсти м'ясо, — веселився Анатолій.

Він ні за чим не шкодував, тільки за квітами, які понівечили менти на дачі; на події останніх днів дивився як на веселу пригоду.

Куля після втрати батька в усьому зневірився, зрада Кіркуєва посилила зневіру і останні дні мріяв лише про помсту Сліпому та Цигану.

Микола впав у депресію. Найменше очікував такого повороту долі і не був до цього готовий. Дома залишилася мати, племінниця, брат у в'язниці. Єдиним заробітчанином був він. Як життя поверне далі — невідомо. Втішало, що Князь та Калач були при грошах і найближчим часом планував якусь суму переправити рідним.