Чужа гра

46

Валентин їхав до Москви поїздом. Хотілося відпочити від справ. З ним — Астаф'єви. Учора перепили і сьогодні похмелялися. Цим кретинам аби день прожити і кишені набити грішми. Проте працювали добре: у перші дні перевороту примусили переписати частки в основних фірмах, що належали колись компанії Андрія, на Кіркуєва. І допомогли розставити своїх директорів в інших підприємствах.

На це вистачило тижня. Ніхто зі сторонніх і не второпав, що сталося. Земляк кинувся розбиратися в ситуації, коли було пізно. Відбувся насильницький перехід влади в місті від одного бандита до іншого. Лишалося переконати колишніх соратників Анджея стати на бік переможця.

— У Ірки, навєрно, дєнєг кури не клюють, — раптом сказав Сашко. — Ви прикиньте, скільки бабок загріб її батяня і Андрюха.

— Вона тіки за квартіру родаків получить тисяч двадцять п'ять, — погодився Мишко, — а у мене однокомнатна хібара! Нада якось з тієї дури скачати бабки.

— Да! — погодився Сашко. — Вона мотається на «джипі», а я їжжу на «беемве»!

— Не помешало б, — неохоче погодився Валентин. Він симпатизував Ірині.

Проте зараз не це було головним. Треба налагоджувати зв’язки… Мойша не поспішав довірятися Кіркуєву, якого знав мало. Сліпий, покінчивши з конкурентами, охолов до Валентина, якого раніше називав «браткою». Вибору не було. Треба прогинатися під Сліпого, справно платити данину і робити, що накажуть. Єдине, чого досяг, — кримінальної влади в Чорнополі; на більше й не розраховував.

Астаф’єви пішли у вагон-ресторан за наступною пляшкою. Минуло півгодини, а вони чомусь не поверталися. Знав, що за близнюками золоті верби ростуть. Пішов їх шукати. З’ясувалося, що брати затіяли в ресторані розборки, когось відлупцювали, побили посуд і з’ясовували стосунки з побитими. Директор ресторану розгубився. Потерпілі були державними службовцями, що їхали у відрядження до Москви, і вказували офіціантам, як себе поводити, які стелити скатертини і як подавати на стіл. Погрожували всіх звільнити. Близнюки, що стали свідком цього, обізвали нахаб «козлами» та «підерами». Ті з гонором витягнули синенькі книжечки і заявили:

— Если не возьмете слова назад, на следующей станции вас высадят. В КПЗ будете козлить.

Братам тільки того треба було — накинулися з кулаками на нахаб і так віддухопелили, що на обличчя було страшно дивитися. Відвідувачі ресторану були на стороні Астаф’євих. Тепер брати повчали їх:

— Ви, пока при кориті, жріть, но не гадьте іншим…

Побиті стояли перед близнюками і мали жалюгідний вигляд.

— Ви ніхто, — продовжував Мишко, — так будьте людьмі, чєво до трудяг прицепіліся? Ідіть у Верховную Раду, наводітє там порядки. Народ сидить на декохті, а ви тут аристократов корчітє.

— Да, — підтримав Сашко. — Бабок много заімєлі? Так січяс с нами подєлітєсь…

На цій пафосній ноті надійшов Кіркуєв. Оцінивши ситуацію, подивився на побитих і тихцем наказав братам зібрати речі, щоб на наступній станції вийти.

— У людей немає мізків, — охоче заговорив до чиновників. — Там де вони, ніхто не може заявляти права.

Всі троє були віком до сорока років. Заглядали в рота Кіркуєву, ніби він вирішував їхні долі.

Зрозуміло, вони повідомлять міліцію про інцидент — з роз’юшеними фізіономіями потикатися у Москву немає сенсу, а перед начальством відзвітуватися треба.

— В общем так, мужики, — вирішив Валентин, — сейчас вы пойдете к себе, я — к себе, и забудем о случившемся…

Повернувшись, Кіркуєв нагримав на близнюків і наказав вистрибувати з поїзда, не чекаючи станцію.

— А ти? — розгублено запитав Мишко.

— Буду отдуваться за вас, дебилов!

Справді, на наступній станції до купе ввірвалося четверо спецназівців, накинулися на Валентина, скрутили руки. Надійшли три побитих чиновники. «Він»? — запитали у них.

— Він і ще двоє близнюків.

— Где они? — грізно запитав один зі спецназівців і вдарив Валентина кулаком по печінці.

— Когда я пришел из ресторана, их уже не было!

Потерпілі почали у коридорі щось пояснювати правоохоронцям. Валентин почув, що вони згодні написати заяви. Тому його взяли під руки і вивели з поїзда.

— Дай сделать звонок, — тихцем попросив спецназівця, — даю штуку баксов, у меня в кармане мобильник.

— Мы тут смотрим друг за другом… Нельзя.

— За что меня взяли?!

— За нарушение общественного порядка, — охоче пояснив старший. — Сейчас узнаем, что ты за птица, «откатаем» пальчики, может ты в розыске… Потом проверим твою причастность к преступным формированиям, и — готовое дело.

— Сколько? — коротко запитав Валентин.

— У тебя нет таких денег, мальчик…

Так Валентин опинився в ІТУ. У нього відібрали цінні речі, шнурівки від черевиків, ремінь і кинули у камеру, вщерть забиту арештантами. Валентин, опинившись в обєзьянніку, наче наштовхнувся на стіну смороду. Година пізня, по камері котиться хропіння затриманих. Такого сюжетного повороту не очікував.

… Просидів у камері тиждень. Щодня писав скарги, виховував по понятіям співкамерників, — розважався, як міг. Коли виходив один із затриманих, попросив зателефонувати в Чорнопіль за кількома номерами і розповісти, що з ним трапилося.

Наступного дня в Ніжині був адвокат, якого надіслав Сліпий. Ще через три дні Кіркуєв, схудлий, наскрізь просмерділий камерою, вийшов з ІТУ; зустрічали Астаф’єви з набурмосеними пиками…

Про цей епізод, мабуть, не варто було розповідати, але… Ірина та Тетяна устигли завершити майнові справи і виїхати з Чорнополя. Тетяна приєдналася до чоловіка в Скоп’є, а Ірина, перевізши батьків Андрія до Києва, готувалася виїхати до Німеччини.

Валентин помандрував далі в Москву. Сєнцов зустрів його як дорогого друга. Зізнався, що покінчив із сектантством, і що віра обійшлася йому у двісті тисяч доларів. «Брат Ієзекіїль», заробивши на пастві півтора мільйона баксів, дав драла. Тепер його по цілому світі шукають братки.

— А ми вже тебе поховали, — зізнався Ігор.

— Я живучий. Організовуй дівок, бо десять днів на нарах — не для мого тендітного організму….

— Спочатку справи, — вирішив Сєнцов. — Наш хазяїн, — підняв палець угору, — хоче підтримати у вашому регіоні червоних.

— Я не пхаюся до політики, — скривився Валентин.

— Тебе ніхто й не просить. Замість кидати в общак, будеш цими грішми підтримувати червоних, ми дамо потрібні адреси.

— Це щось нове, — здивувався. — А що скаже Сліпий?

— З ним домовлено. Особливо нас цікавить Львів.

— Там мало комуняк, загальної політики вони не роблять…

— Треба, щоб робили! І нехай з їхніх уст звучить заклик до об'єднання з Росією.

— Ага, — здогадався Валентин. — А в червоних областях ви підтримаєте нациків, щоб продовжувалася колотнеча…

— Вам, хохлам, цього не позичати, завжди чубитеся. Га-га!

— Я циган…

— Твій батько хохол…

— Що це ти заговорив про мого батька? — зачепило Валентина.

— Хочеш, щоб все відразу й виклав?

— Коли почав, говори. Копався в моєму минулому?

— Ідея Нарочицького, — розплився посмішкою Чингізхана. — Здавалося, не маєш жодної больової точки… Тепер є — дві сестри.

— Повторюється історія з мексиканського серіалу…

— Роби добро людям… Старий твій живе у Києві з двома доньками; одній десять, другій чотирнадцять років, дружина померла.

— Це мене не цікавить…

— Як знаєш, — хитрувато посміхнувся. — І ще одне: ти повинен потоваришувати з Швецем. Треба, щоб біля нього крутилася наша людина. Запропонуй кандидатуру Нарочицького в крісло Гуцула.

— Він навіть української не знає.

— Мій кум — западенець — тобі до відома. А біографію йому зробимо таку, як треба.

— Скільки Швецю за це пообіцяти?

— Ста тисяч вистачить.

Після цієї розмови Валентин несподівано замкнувся в собі і навіть не захотів повій, що їх привели в номер. Ігор підсміювався — мовляв, прокинулися родинні почуття. І справді, залишившись наодинці, Валентин зателефонував Олені: