Три тисячi смертей

Два повороти надійно захищали його від гранат, однак пастка від того кращою не ставала.

Нападники порадились ще — їхні голоси, трохи спотворені підвальною луною, долинали голосно, але нерозбірливо, потім таки кинули гранату — гримнув вибух, зі стелі посипались крихти, а знадвору почувся розпачливий крик й цілий потік лайки — очевидно, когось зачепило осколком. Юр зловтішно посміхнувся.

Потім запала тиша.

Дізфайндер насторожився. Що б воно не готували вороги — навряд чи це було б приємним сюрпризом. Він посидів ще трохи, потім знову вхопив Джонні Вибий Око за комір й потяг далі, сподіваючись дістатися вентиляційної шахти.

Але не дістався.

Гримнув вибух — значно потужніший за гранатний. Ціла брила бетону накрила обох втікачів і Юр втратив свідомість.

Він не знав, скільки часу пролежав без пам'яті. Розплющивши очі — побачив лише темряву. Намацавши годинника — порізав пальця до розбитого скла. Нашорошивши вуха — почув лише хрипке дихання — власне й Вибий Ока.

Навпомацки Юр намацав його кишеню. На щастя, запальничка вціліла... а втім, не так вже й на щастя, — подумав він, похмуро оглядаючи замкнену бетонну порожнину, в якій опинився. Виходу не було. Не було й входу. І що найпаскудніше, не було навіть малесенької шпарини, й не коливався тремтливий вогник запальнички. Означало це не що інше, як близьку загибель від нестачі повітря.

Юр поспіхом загасив вогника — конкурента в плані кисню; навпомацки знайшов кілька примітних брил й спробував розхитати. Звичайно, вони сиділи мертво. Він підняв автомат й обережно постукав у стелю — відлуння глухе й майже напевне означало, поверх бетону насипалось ще багато цегли, каміння або просто землі, що в даному випадку означало одне й теж.

Зітхнувши, Юр клацнув запальничкою ще раз й уважно оглянув завал, шукаючи щось металеве. В ідеалі це могла б бути труба, яка виходила на поверхню, й по якій можна було б стукати... на жаль, єдина металева дротина, яку він знайшов, від ідеалу була дуже далеко.

— Оце влип, — пробурмотів Дізфайндер й безсило відкинувся на каміння.

Настала тиша.

Джонні дихав уривчасто й до свідомості не приходив.

Десь за півгодини Дізфайндер ворухнувся, впевнено простяг руку по аптечку й так само впевнено, хоч і наосліп, витяг з неї ампулку з нашатирем. Розламав. Сунув під ніс Вибий Окові. Той застогнав, ворухнувся й щось прохрипів — Дізфайндер поспіхом прибрав ампулку подалі.

— Де... я... — більш осмислено прохрипів Джонні.

— В підвалі біля нашої колишньої позиції, — неголосно відповів Юр.

— А ти... хто...

— Дізфайндер.

— А... інші...

— Загинули.

— Клятий... майор... недоумок...

— Та ще й який, — посміхнувся Юр. — Втім, Нахаба Йогансон не кращий.

— Сподіваюсь... його... теж... — з голосу Джонні було ясно, що він теж посміхається.

— А чому... тут... темно...

Посмішка повільно сповзла з обличчя Дізфайндера.

— А тому, що нас завалило, — безбарвним голосом відповів він.

— Запальничка... в мене... в кишені...

— Уже, — так само безбарвно відповів Юр. — Але до того ж в тебе...

Він затнувся.

— Ну... що...

— У тебе вибито очі, — сказав Дізфайндер.

Запала тиша.

— Зовсім? — по тривалій паузі перепитав Вибий-Око.

— Не знаю, — одразу відгукнувся Юр. — Але хай то тебе не турбує. Бо я не бачу виходу з цієї пастки.

Він помовчав.

— Власне кажучи, — додав він трохи згодом. — Я для того тебе й розбудив. Може, щось придумаєш?

Знову стало тихо.

— Пошукай... протяг...

— Уже.

Тиша.

— Пошукай... метал...

— Шукав.

Тиша.

— Граната...

— Замалий об'єм. Нас же й виверне навиворіт вибуховою хвилею.

— Тобі видніше, — Джонні Вибий Око чомусь гранат не любив й розбирався в них слабкувато.

— Тоді?...

— Тоді грець.

— Тоді пробач, що я тебе розбудив.

Знову запала мовчанка.

Пройшло ще півгодини.

— Що, — зненацька почув Дізфайндер. — Нудно?

— Нудно, — не погодитись було б дивно.

— То побалакаймо... — Погодився він так само байдуже:

— А про що?

Запала пауза.

— А про жінок, — зненацька досить бадьоро відгукнувся поранений.

— Про жінок, — погодився Дізфайндер.

Знову стало тихо.

— Ну... — вимогливо почулось з того кутка, де лежав Вибий Око.

— Що — ну? — не зрозумів Юр.

— Ну, той... про дівок.

— А... — Дізфайндер знизав плечима. — Починай тоді ти.

— Я?.. Ну добре... — Вибий Око захихотів. — Пам'ятаєш, минулого тижня ми влаштували шведський стіл?

Звичайно, таке Дізфайндер запам'ятав. Дівчині було років сімнадцять, жити їй дуже хотілось, вона вже не була дівчиною, але навчитись ще нічому не встигла й після того, як вибагливий Француз провів з нею ніч, він лише розчаровано плюнув й кивнув іншим найманцям — забирайте, мовляв.

Дівча спочатку верещало, як шалене, особливо, коли її прив'язували до великого обіднього столу, потім стихло й лише зойкало, коли попадався хтось з особливо великим, потім вже й не зойкало, а потім Мохаммед Стінгер її перевернув й почалось друге коло...

Дізфайндер посміхнувся.

Потім, кажуть, приперся Джон Напалм й розважився із здобиччю на свій екзотичний манер — Дізфайндера пересмикнуло, хоч він того вже й не бачив. Чорт, якби Напалм був з ними, то з п'ятдесяти метрів він зі своєю цяцькою змів би напасників безпосередньо в пекло, без пересадки...

Очевидно, Вибий Око думав так само й тема якось сама по собі вичерпалась.

— А чому тебе називають Дізфайндер? — раптом поцікавився Джонні.

— Тю, — здивувався Юр. — А чому тебе — Вибий Оком, а Джона, скажімо, — Напалмом?

— Бо я і є Вибий Око, — цілком логічно відповів Джонні.

— Приціл на моїй гвинтівці так налаштовано. Було. А Джон — вогнеметник.

— Справді, — Юр знову посміхнувся. — А Дізфайндер — це... ну, щось, на зразок... ну, начебто той, хто не знайшов.

— Цікаве прізвисько, — заохочувально кинув поранений.

— Справді, цікаве, — знову посміхнувся Юр. — Напочатку було Дезфайндер — тобто той, що знайшов смерть. Шукач Смерті. Але відшукати її ніяк не вдавалось й хтось переінакшив на Дізфайндера.

— Цікаве прізвисько, — повторив Вибий Око. — А чи виправдане?

Шукач Смерті поморщився.

— А біс його зна... Колись було саме так... а зараз — не знаю. Та бач, здається ми з нею знайшли одне одного.

— З ким це — з нею?

— Ну з ким ж іще... — Юр пирхнув. — З леді в білому.

Джонні здригнувся — це було знати з легкого шереху.

— А раніше чому ти її шукав?

Взагалі-то, серед найманців така цікавість вважалась поганим тоном. Ну живе собі чоловік — то й добре, а що він там творив раніше — то його справа. Але тут, за часницю до смерті... мабуть, зберігати традиції не було сенсу.

— Через нещасне кохання, — іронічно буркнув Дізфайндер.

— А серйозно?

— Та я серйозно...

Запала тиша — втім, дуже ненадовго. Її розігнав дивний звук — суміш кахикання й шарудіння — Джонні сміявся.

— Ти чого? — спохмурнів Шукач.

— Через тебе... дурню... — не міг зупинитися Вибий Око.

— Юр Дізфайндер, Юр Розпусник, Юр Червонорукий — хотів застрелитись через нещасне кохання... Розповісти кому... так здохнуть же від сміху...

Дізфайндер напружився — потім згадав, що розповісти ніхто нікому й нічого не зможе — й собі посміхнувся.

— А вона ж що?

— Нічого... Вийшла заміж й виховує дитину.

— То що ж у вас сталося?

— Дурниці, — відвертість найманця явно мала межі. — Кінець кінцем просто розійшлись.

— А чому... — а от цікавість Джонні явно кордонів не мала. — А чому ж не застрелився?

Юр знову пирхнув.

— Бо не зміг.

— Злякався?

Шукач скривився, потім вилаявся й пробурчав:

— Не зміг.

— А що там могти... — все хихотів Вибий Око. — Береш цяцьку й натискаєш...

— Та невже? — Юр завівся. — Ну дивись... тобто...

Він згадав порожні зіниці Вибий Ока.