Три тисячi смертей

Йому пощастило — люк не зачинився.

Згори світилося. У напівтемряві Юрій розгледів навколо темну масу зірваного брезенту й машинально відзначив, що виповзати треба обережно, щоб не заплутатись. У вухах гуло й дзвеніло. "Метрів дванадцять... — наоко визначив він, потім знову поглянув вгору й виправився. — "Ні, навряд чи. Дев'ять, максимум десять".

Нога за щось зачепилась, хлопець повільно — щоб не заплутатись ще у чомусь — вивільнив її і озирнувся.

"Ну от і все, нічого страшного".

Темна, рухлива, закутана у брезент, маса посунула йому назустріч, із страшною силою вдарила в груди, кинула на пісок і притисла — та ні, просто вдавила його у податливий пісок!

"Вантаж клятий... — наче струмом вдарило у скроні. — П'ять тонн сталі..."

Перед очима щось зблиснуло... Час завмер...

Наступного ранку рибінспектор з'явився одразу, наче на нього й чекав.

— Добрий день, чоловіче! — доброзичливо кинув він з борту. — Слухай, не роби з мене дурня, розкажи, кого саме ти ловиш.

— Я не ловлю, — так само приязно усміхнувся Дізфайндер. — Я шукаю.

— Он як?

Інспектор пришвартувався, вистрибнув на берег й закурив смердючу цигарку.

— А що ж саме?

— Літак, — зімпровізував найманець. — Кажуть, десь тут, під час війни, упав Іл-2.

— А.... — рибінспектор одразу втратив інтерес. — Так це не тут... Це аж під греблею, кілометрів на двадцять вище. Та й навряд чи від нього щось залишилось.

— Коробка могла залишитись, — здвигнув плечима Дізфайндер. — Крила. Двигун. Гвинт. А більше, власне й не треба. Я ж не якийсь "чорний слідопит", я офіційно працюю, від аерокосмічного музею.

— А... — зовсім розчарувався гість. — То ти б мені пляшку притягнув, чи що. Все-таки на моїй території лазиш.

— Та я першого дня й ніс! — Юр усміхнувся. — Але нагода не трапилась. Завтра притягну, добре?

— Домовились, — інспектор теж усміхнувся, стрибнув назад у човна й взявся за стартер. — Дивись, у сітку якусь не влізь, тут їх безліч...

Останні слова потонули у буркотінні мотора, Юр ще раз кивнув, угукнув, зовсім як місцевий, і повернувся до своїх справ.

Цього дня він таки перетнув велику аномалію, але дізнався про це лише увечері, після опрацювання "здобичі" інтегратором. Залізяка мала вигляд великого куба — приблизно метр на два і на півтора — та якусь ребристу поверхню. На тій гофрі інтегратор, мабуть, спіткнувся, але чим би воно не було, але капсулу не нагадувало зовсім, тож Юр махнув рукою й почав роздивлятися інший район.

Там лежало одразу три залізяки. Одна складалась з двох або й чотирьох стержнів, химерно між собою поєднаних — щось на зразок хреста, але без верхівки. Юр задумався хвилин на десять, потім ляснув себе по чолі й мало вголос не викрикнув:

— Якір!

І справді, нічим іншим ті стержні бути не могли, а втопити "кішку" в будь-кого було достатньо шансів.

Інша аномалія мала вигляд металевої пластини, з одного боку овальної, з іншого — з тонким трубчатим виступом. Після уважнішого обстеження Юр дійшов висновку, найімовірніше, що це лопата.

А от третя позначка змусила його серце битися швидше. Здалеку воно було схоже на бомбу, але з часів Першої світової війни ніхто таких малих бомбочок не використовував. Крім того, магнітні лінії сходились не так круто, як характерно для заліза або сталі, а значно пологіше, натякаючи на великий вміст парамагнітних матеріалів.

"Сплав? — заметушилися думки найманця. — Чи залишки високотемпературної ізоляції? Чи це взагалі щось не те?"

Кінець завдання й купа грошей замаячіли на обрії. Того вечора Юр любив жінку так, що після всього у неї не залишилось сил піти до своєї кімнати, тож залишилась у нього, а тому вранці обом захотілося ще, й свіже молоко ганебно прогавили; і, найімовірніше, сусідка не мала жодних сумнівів щодо причин. А, отже, вже за кілька годин про це говоритиме усе село.

Глибиномір показував шість метрів — нормальну робочу глибину, де акваланг ще не потрібен, а от землесос не завадив би, бо інтегратор показав у півтори рази більше. Копати яму в півтори метри завглибшки ластами... та ще й на такій течії... Це вже занадто!

Юр повернувся у село, підібрав біля покинутої ферми іржавого металевого листа, скрутив з нього щось на зразок рупора і пірнув знову. Прилаштувати саморобний пристрій виявилось чи не складніше, аніж зробити. Течія вивертала його з рук, тягнула плавця за собою. Юр розлютився, віднайшов на дні великий камінь і прикрутив дротом до імпровізованого земснаряду — запрацювало.

"Рупор" перехоплював течію й скеровував струмінь води на пісок. Найманець зверху оглянув створену щойно конструкцію — одразу за скрученим листом, майже до самої поверхні піднімався каламутний струмінь.

"Мало хто бачив згори смерч, торнадо... та ще й штучний..." — подумав він із задоволенням, відплив трохи вище за течією, за півгодини впіймав з десяток раків й, про всяк випадок, заховав мішок зі здобиччю під берегом, на метровій глибині, та ще й прикрив очеретом.

Хто зна, чи можна тут раків ловити?

Земснаряд вибрав півметрову канаву, Юр переставив його на дно, але далі справа пішла повільніше — почався тугий, добре влежаний ґрунт. Найманець вилаявся й взявся розгортати його палицею — це допомогло, натомість гідрокостюм геть забруднився грязюкою, на зубах рипів пісок, а маска відчутно терла лоба — завдяки тому ж піску. За півгодини така робота йому достатньо набридла, ще за годину найманець вже нерозбірливо лаявся під водою — лайка бульбашками здіймалася до поверхні, репалася і розчинялася у небі.

Сонце покотилось до обрію, коли канава заглибилась на метр.

Останні півметра Юр гріб землю руками, не шкодуючи рукавичок. Чорні вихори танули за його спиною — важкий ґрунт осідав майже одразу, незважаючи на течію. Ще за годину зовсім стемніло і найманець злякався, що випадково зрушить трофей з місця й не помітить цього; він пошкодував за ліхтариком, ще раз вилаявся і відправився додому.

— Приходив дільничий міліціонер, — стривожено сповістила його господиня. — Казав, щоб ти завтра був удома й показав йому документи...

— Добре, — неуважно кивнув Дізфайндер. — Але завтра мені обов'язково хочеться потрапити у плавні... Якщо зайде, скажи, що післязавтра я точно буду.

"От сволота! Одного дня не дали... Зрештою, якщо це воно, то завтра вранці я той мотлох витягну, й до обіду зникну звідси... а якщо не воно?"

Тривожна думка не давала спати, він погладив рукою плече жінки на що вона вдячно притиснулась до нього.

"Це ж останній раз я з нею..." — майнула думка, і Юр опустив руку трохи нижче, погладив груди. Кінчики сосків враз затужавіли, жінка задихала частіше й уривчасто. Дізфайндер дражнив її довго, аж поки вона сама не накинулась на нього, як тигриця, всілася зверху, відкинула ковдру й вигнулась дугою. Такою сміливою вона ще ніколи не була, і Юр аж очі заплющив, уявивши, що коїться все це не зараз, а багато, багато-багато років тому.

Мабуть, жінка теж відчула якусь тривогу, бо після всього, вже безсило притискаючись до його грудей, раптом зітхнула й прошепотіла:

— Я пам'ятатиму тебе все життя...

— І я теж...

Юр усміхнувся й подумав, що у його випадку це зовсім не обов'язково означає "дуже довго".

У нього залишалось півтори тисячі доларів. Спочатку найманець розділив їх навпіл, потім подумав, відклав собі п'ятсот, а решту поклав під мішечок з борошном у кухні. Його кімнату могли обшукати, або ж навпаки, взагалі не зазирати до неї довгий час, а під борошном гроші знайдуться через день-два опісля його зникнення...

Непомітно спакувати всі речі виявилось чи не найважче: малий прокинувся рано й весь час крутився у кімнаті, розповідаючи щось своє. Юр слухав його неуважно, або й взагалі не слухав, але хлопчина на те не зважав, про щось розпитуючи. Юр відповідав, але мав слушну підозру, що не всі його репліки правильні і доречні.