Три тисячi смертей

У дитинстві він бачив ветеранів тієї війни, але просто не вірилось, що ті немічні, скручені дідусі із тремтячими руками та пластмасовими щелепами могли наступати, або тримати оборону тут, під бомбами, у болоті, або ж, навпаки, заганяти в приціл й різати кулеметними чергами тих, хто ховався унизу, в очереті...

Думки крутилися самі по собі, а тіло робило своє, й до вечора Юр збільшив радіус пошуку до кілометра. Але загадкова металева маса, виявлена інтегратором учора, ще й досі залишалася поза колом, а це означало, що вагу мала щонайменше в кількасот кілограмів.

— Юре, — сказала йому увечері господиня. — Я так більше не можу. Я не знаю хто ти, звідки, чим займаєшся, але відчуваю, що не зможу більше без тебе. Розкажи бодай щось, розкажи хоча б, чи є в тебе дружина, діти, чи...

Кінець фрази потонув у риданнях, Юр внутрішньо усміхнувся, притис коханку до себе й з півгодини інтимним шепотом переконував її в тому, що нікого в нього немає, ні дружини, ні дітей, ні постійної коханки, й що вона — тобто господиня — йому дуже подобається, але ніяких планів на майбутнє в нього теж нема, бо треба зробити певну роботу, от коли зробить — тоді з'явиться час думати про щось інше, але, звичайно, вона, тобто господиня, дуже й дуже йому подобається...

— Ти, мабуть, образився, коли я тебе порівняла зі своїм... першим... — з суто жіночою логікою раптом урвала сльози коханка. — Але не треба ревнувати до мертвих. Я любила його, але було це давно...

— Розкажи мені про нього, — стиха прошепотів чоловік і погладив її волосся. — Я не ревнуватиму. Просто, здається мені, він був непоганим хлопцем.

— Так... — жінка вдячно сховала обличчя на його грудях. — Він був хорошим. Працював на заводі, тут, неподалік. Робили якісь машини, випробовували їх у плавнях, і щось там трапилось. Точно не знаю. Здається, навіть тіла не знайшли...

Тут вона помилялась. Тіло й не шукали.

Амфібія з натужним ревінням виповзла з води і завмерла на березі, ледь похитуючись. Водій Микола вважав за особливий шик зупинити важезну машину отак, у хисткій рівновазі, коли достатньо просто відпустити гальма, щоб акуратно сповзти назад у воду, або, навпаки, дати трохи газу — й вистрибнути повністю на берег.

На спині металевого чудовиська здіймався брезентовий виступ, а під ним сховався невеликий, але ненабагато легший тягач на базі танка Т-54, а для посилення ефекту на його вантажній платформі прилаштували десятитонний "контрольний вантаж". Складався він із зварених та скручених дротом вагонних осей й здалеку видавався багатоствольною ракетною установкою, але на те купувались хіба що зелені новачки, та й то здалеку.

Вантаж був завеликим навіть для цієї моделі: із збільшеним обсягом понтонів, з потужним двигуном та посиленою палубою. Але у секретній документації вказували зовсім вже фантастичну цифру — 40 тонн; конструктори кривились і лаялись, але слухняно збільшували корпуси й обліпляли датчиками підозрілі балки — може витримає?

Балки не тримали.

Вже дві машини вигнуло дугою. В однієї зім'яло допоміжну балку, вже придушило одного чоловіка розкладеним понтоном, й задавило другого — під час підіймання ґвинта; вже ніхто не горлав під час розгортання аппарелі "вставляй-пальця!", бо знайшовся розумник, який тицьнув у отвір не шестисантиметровий сталевий стержень, а власного відростка...

"Добре, що цей стержень хріном не називається, — сказав з цього приводу хтось із конструкторів. — Бо вставив би. А може, воно й на краще, щоб дурні не розмножувались".

Цього разу, поки що, все йшло добре.

Ще одна машина — так званий "лин", береговий, більш маневровий варіант, та ще й з "тараном" на носі — виповзла збоку, ревнула дизелем, заглохла і над полігоном запанувала мертва, неймовірна тиша — перелякані жаби й птахи поховались, риби повтікали, вітер стих й від тої тиші дзвеніло у вухах.

Тривало те, звісно, недовго — слюсар Микола хряснув дверима-люком й стрибнув на землю.

— Обід!

Їжу привезли моторним човном, і чоловіки жартували з гарненькою буфетницею, яка, подаючи тарілки з густим борщем, усміхалася й, начебто випадково, демонструвала всім бажаючим повненькі ніжки у вирізі спідниці.

Їли повільно, розтягаючи задоволення, потім довго запивали компотом, потім хтось заліг під кущем, а хтось умовив буфетницю пройтись до о-о-он тих дерев, бо звідти чудовий краєвид і ростуть гарні квіти, а старше покоління забивало "козла" й лаялося, що немає міцної дошки, щоб врізати, "як у цеху..."

Потім начальник подивився на годинника, зітхнув, заліз у "лина" і натис на важіль.

Ревнула сирена, закликаючи всіх на місця.

— Юре, а подивись-но, що воно за дроти висять попід танком? — занепокоївся головний. — Чи то не кріплення позривало?

— Кріплення, — Юр заліз на спину амфібії і кивнув. — Скажіть там Миколі, щоб не заводив, я зараз поправлю. До речі, хто бачив обценьки?

— У танку ліворуч, — кинув Микола. — Але потім поклади на місце, бо дядько Василь душу з мене вимотає.

Хлопець зник у нутрі тягача...

...а амфібія здригнулася і важко просіла, схиляючись на корму.

Таке траплялось. Пісок раз по раз розступався під гусеницями. Тільки не завжди на спині теліпався сорокатонний незакріплений вантаж.

Тягач зрушив з місця й лівим боком посунув до аппарелі.

— Кому там робити нічого? — задудніло з розкритого люка. — Ось я зараз...

З глухим тріском луснуло й друге кріплення, танк розвернуло й амфібія стала сторч.

Все, що було на палубі, із лязгом та скреготом рушило униз, зірвало брезент, прилади, датчики й суцільним переплутаним клубком металу булькнуло у воду.

Випробовувані любили цю протоку, бо не боялися поламати ґвинти. Берег її був крутим і за два метри від краю води обривався семиметровим урвищем. Ще трохи далі глибина сягала десяти метрів.

Кілька секунд на спокійній до того поверхні немовби вивергався вулкан, на всі боки летіли бризки й цілі струмені холодної води, потім все стихло й лише у двох місцях все ще лопались на поверхні бульбашки повітря.

Першим отямився тензометрист Володя.

— Гей, а там же...

На ходу зриваючи з себе одяг, він кинувся до води, але аж присів від вереску головного:

— Стій! Назад!

Це наче пробудило всіх інших випробовувачів — вони з'юрмилися на березі, хтось щось командував, а хтось його посилав; всі кричали, метушились та лаялись, наче від того залежало життя хлопця.

Головний стояв блідий, як смерть, і лічив секунди.

Десь на вісімдесятій він підняв голову й зблід ще дужче.

Коли важелезна машина гойднулася під ним, Юрій не те що не злякався, а навіть не розгубився. Занадто вже це скидалося на досить поширений грубий жарт — загнавши когось у тягач, похитати амфібію понтонами, або зненацька завести дизель у когось під вухом. Тому занепокоївся він лише тоді, коли танк зірвався й посунув назад.

Гойднуло добряче. Юрій вдарився головою до якоїсь залізяки й на мить йому аж в очах потемніло. А наступної секунди, незрозуміло звідки, вдарили струмені обпікаючої, як окріп, води.

Обпікала воно, звісно, холодом.

Найпотужніший струмінь бив через командирський люк. Хлопець рипнувся туди, але вода збила його з ніг й знову швиргонула на дно. Люк водія залишався напіввідчиненим, і Юрій спробував кинутися до нього, але тільки доторкнувся до підпорки, як водяний струмінь швиргонув залізяку назустріч, та ще так, що хлопець ледь встиг прибрати пальці.

Машину знову струсонуло й нахилило.

"На корму, градусів сорок", — машинально віздначив Юрій. Вода вже сягала грудей, він судомно хапнув повітря й притиснувся, аж влип, до стіни до моторного відділення. Рівень піднявся до підборіддя. Стало темно. Струмінь вже не вривався бурхливим потоком, а здавався лише течією — сильною і назустріч.

Юрій вичекав ще з півхвилини, хапнув залишки повітря під самою стелею й знову — цього разу вже цілком наосліп — кинувся до люка. Течія майже не заважала, навпаки — орієнтуючись на неї, Юрій намацав шахту люка й ковзнув угору.