Мiсто Тисячi Дверей

Володимир Арєнєв. Місто тисячі дверей

(Повість для дітей від 10 до 110 років, великих і малих)

Від оповідача

Не знаю, як ваш, а мій письмовий стіл уже давно потребує добрячого прибирання. Раніше я складав туди зошити з казками, але потім у мене вдома з’явився комп'ютер і під хвацький марш клавіш слова з казок вишикувалися стрункими лавами і рушили у його нутрощі. Там вони тепер і живуть.

А стіл? Його шухляди досі переповнені всілякими важливими речами, які мені, можливо, і не знадобляться, а можливо...

Клаптики аркушів із кумедними мармизками і рядками — чи не перетворяться вони однієї дощової або снігової днини на нову історію? Адже ви знаєте, у такі дні нові історії так і просяться, щоб їх розповіли.

Ще у шухлядах багато малюнків на звичайних альбомних аркушах. Не скажеш, що всі вони вдалі, ці малюнки, але деякі з них дорогі мені з інших причин.

А надто оцей. Ніби нічого особливого: просто паркан (напевно, шкільний), біля таких зазвичай будують гаражі. Навіть видно тінь від гаража, вона лягла з краю малюнка, наче морська хвиля, яка завмерла, не вирішивши остаточно, зупинитися їй чи покотитися далі. Внизу — кущики засохлої трави, самотня, вже посивіла кульбабка, на неї присіла відпочити бджола.

І — Двері. Не гаражні, ні! Та й узагалі вони начебто незвідси: дерев’яні, вгорі напівкруглі, з різьбленою ручкою. Я люблю такі двері, вони випромінюють таємничу музику, самим своїм існуванням вони обіцяють диво, навіть коли зачинені. Особливо коли зачинені.

Але ці двері намальовані прочиненими.

Та придивіться уважніше: в отворі дверей біліє чистий аркуш. Той, хто малював все це, мабуть, так і не вирішив, що повинно бути там, за дверима.

А можливо, він зробив це навмисно?

Я вже не згадаю. Я знаю, що це мій малюнок, проте надто давно це було, надто багато всього сталося за ці роки. А знайшов я його недавно. У місті вже третій день поспіль ллє дощ, а в такі дні — пам’ятаєте? — голоси нерозказаних історій промовляють до нас особливо виразно.

Я знайшов цей малюнок учора, коли вирішив дати лад своєму письмовому столу. Мабуть, дам я йому спокій — інакше історії з його шухляд не облишать мене.

За вікном досі дощить. Але все це — умовності. Подивіться на малюнок — там літо, яке лише почалося, пригоди, які тільки й чекають, щоб трапитися...

Не ввічливо довго примушувати їх чекати, чи не так?

Частина перша.

Один, у чужому міcті

Розділ перший,

у якому Фімка Бусел ховається за гаражами і знаходить Двері

...Узагалі-то, ховатися можна було тільки на території школи — такі правила. Та саме тому їх і порушували. Вважалося найбільшим шиком утекти буквально з-під носа від того, хто водив, причаїтися десь біля паркана, а потім пролізти крізь діру на вулицю — але так, щоб почули! щоб почали шукати!! щоб погналися!!! — і потім сховатися десь на тому боці. З вулиці до самого шкільного паркану підходили гаражі, й саме у їхньому лабіринті ховався утікач. Той, хто водив, мав два варіанти: або гукнути «це не за правилами», або продовжити погоню. Перший варіант ніхто ніколи не використовував.

Фімка Бусел, від учора — вже не якийсь там малюк-чотирикласник, а учень майбутнього 5-Б! — завмер біля заповітної дірки в паркані. Треба було наважуватися.

Фімці ще жодного разу не вдалося сховатися так, щоб його не знайшли. Той випадок, коли водив короткозорий Вітько на прізвисько Акваланг, — не береться до уваги. Вітько тоді взагалі нікого не знайшов.

— Тра-та-та за Емку! — заволав хтось на спортмайданчику, зовсім поруч.

«Отакої, навіть Солдатова знайшли! — Бусел тужливо подивився на безхмарне травневе небо. — Перший день канікул. Ну, давай, товстуне! Зроби їх!»

Він щосили наступив на гілку, аби та хруснула як слід, а потім стрибнув у діру. Вірніше, пропхався крізь неї. Фімка з дитинства був дуже тлустим хлопчиком, і це створювало масу незручностей, що її можна порівняти хіба з вагою самого Фімки.

Позаду радісно тупотів Васько Аверинцев. Цей свого не пропустить!

Давай, товстуне!

Цю місцинку Фіма підшукав заздалегідь. Тут прохід між гаражами вигинався хвацьким ієрогліфом, у якому навіть давньогрецький людинобик Мінотавр заблукав би. Мінотавра вони проходили на позакласному читанні, і зараз, продираючись між гарячими від сонця металевими боками гаражів, Фімка уявляв себе водночас цим чудовиськом і його переможцем. Два в одному, сюрприз для зануди Аверинцева.

Той, до речі, не відставав, чутно було, як він теж гасає десь між гаражів.

«От гад! — з досадою подумав Фімка. — Адже вирахує, точно вирахує».

Бігти далі сил не залишалося, хлопчик зупинився, щоб відсапатися. Тупотіння наближалося.

Тільки тепер Фімка побачив, що опинився в глухому куті. Щоправда, ліворуч між гаражем і шкільним парканом чорнів невеличкий прохід — але в тім-то й річ, що невеличкий!

Проте день сьогодні був незвичайний, і Фімка не збирався так просто здаватися. З сумом згадуючи мультик про Вінні-Пуха, він буквально продерся між гаражем і парканом.

І, звичайно, застряг.

Він повернув голову, щоб подивитися і чи далеко ще до кутка — там щілина була більшою, можна було обійти Аверинцева за гаражем і втекти від нього. Так от: Фімка повернув голову і побачив двері.

Ті, що снилися йому цілий тиждень поспіль!

Невисокі, точно на Фімчин зріст, двері вперше завітали до його снів однієї дощової ночі. Тоді ще градом позбивало на подвір’ї гілки з дерев, і вранці вся вулиця була вкрита зірваним листям. Та хоча тієї ночі гриміло сильно, Фімка жодного разу не прокинувся. Йому снилися двері. Точніше — Двері.

Він давно вже мріяв про те, що колись їх знайде. А знайшовши — потрапить до іншого світу, де не треба робити уроки і рано прокидатися до школи. Не те щоб Фімка так люто ненавидів знання — ні, він ненавидів лише те, яким чином ці знання потрапляли до його голови. От якби ж так: проковтнув спеціальну пігулку — і ти вже спец із фізики. Хоча, звичайно, краще з інгліша, з іноземною у Фімки не дуже.

От після таких мрій він заснув — і побачив уві сні двері. Спершу Фімка навіть трохи розчарувався: ну що це таке?! Двері якісь наснилися! Напевно, все тому, що сьогодні на уроці складали речення про будинок і слова вчили відповідні. І про оці от двері теж — «дур», які насправді вимовляються як «до-о». Просто дур-до-ом! Замучили! Уві сні дістали! І тут уже не сховаєшся!

Розгніваний Фімка штовхнув уві сні двері — і тільки коли вони відчинилися, він змикитив, що ці «до-о» були намальовані на стінці.

Дивуватися? Не дочекаєтесь! Сон усе-таки, тут що завгодно може трапитися.

До того ж виявилося, що за дверима знаходиться дуже симпатична, невеличка і затишна кав’ярня. Щоправда, там було порожньо, зате за шинквасом привітно посміхався Фімці сам господар. І навіть помахав рукою, запрошуючи, мовляв, заходь, гостем будеш.

А чого ж — Фімка увійшов. І лише тоді зрозумів, на кого так схожий господар кав’ярні! Звичайно, на вчителя англійської — і вуса ті ж, і риси обличчя!

— Очі б мої тебе не бачили! — пробурмотів хлопчик стиха.

На його подив, господар не лише почув, але й захоплено відгукнувся на це «вітання» — картинно прикрив очі долонею і вигукнув;

— Очі б мої тебе не бачили!

Тут уже Фімка й зовсім сторопів.

— Ви чого дражнитеся?

— Я не дражнюся, — образився господар. — Просто у нас, у місті Охи, так вітаються одне з одним. Це означає — «мені настільки приємно вас бачити, що, боюся, очі не витримають». Або щось схоже, я не великий фахівець з давніх традицій. Давай-но я краще пригощу тебе мраккою.