Три тисячi смертей
Три тисячi смертей читать книгу онлайн
Ми живемо у жорстокий час чужих ігор на виживання, в яких все вирішують великі гроші, влучний снайперський постріл та військова вправність.
Про усе це — у новозапочаткованій пригодницькій серії "Дізфайндер" відомого українського автора Радія Радутного.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Молоко цього ранку здавалося гарячим, а, може, це просто повітря вже дихало морозом.
Виявилось, що це й справді так — краями спокійних проток та ковбаньок вже біліли крижинки. Ще прозорі, тонесенькі. Юр здригнувся, згадавши, як мороз, хуртовина та сніг полонять цей край, і, щоб дістатися до води, потрібно довбати півметровий шар криги, а в ополонці парує чорна вода...
Знахідка виявилась шуканою капсулою, вкритою товстим шаром якоїсь слизоти. Дізфайндер мало не порізав руки до мертвих скойок. Колись стрімка і обтічна форма ледь вгадувалась під тією кіркою.
Ніж допомагав мало. Юр розлютився і шкрябонув щосили — зненацька у слабкому, вже зимовому світлі зблиснув сірий метал.
"Боже ж мій, — промайнуло у голові найманця. — Десятки років... На самому початку космічної ери ця штука відокремилась від супутника-шпигуна, помилившись на якийсь десяток хвилин!.. Отак завжди — помилишся у дрібниці і впадеш за тисячі кілометрів від мети. Справжня реліквія..."
Дізфайндер потрусив знахідку біля вуха — звісно, всередині булькала вода, й від тендітного шару фотоемульсії не залишилось й сліду, а, можливо, зігнили й самі плівки. На якусь мить Юр завагався: чи не залишити цю штуку собі, як сувенір... покинути цю роботу... оселитися десь в тихому місці, з хорошою, лагідною жінкою...
Він струснув головою і дурні думки зникли.
Вибиратись назад селом було б небезпечно. Найманець покрутив GPS і з подивом виявив досить широку протоку, яка вела просто до Дніпра.
— А я, дурень, все життя думав, що тут шляху нема... — пробурмотів він сам до себе, виплив на середину й нахабно ліг на спину.
"Неси мене, течіє..."
Метрів за сто протока звузилась, обросла очеретом, потім пройшла під густими — аж неба не видно — вербами (чи вільхами?), які добряче маскували воду.
Новий струмінь течії підхопив Дізфайндера й розвернув. Війнуло свіжістю й холодом, вода стала відчутно жорсткішою.
Його несло просто на велику металеву аномалію.
— Тю, — прогув Юр у дихальну трубку, краєм ока поглядаючи на GPS. — Як же ж це...
Протока, виявляється, робила круту петлю й роздвоювалась, а крізь шатро з гілляк та дерев не пробився б навіть Ikonos.
За кілька хвилин Юр опинився над залізякою.
І не втерпів.
Помирати, вибравшись з-під броні, переживши падіння з десяти метрів, вже вбачаючи мерехтіння світла над головою було не те, що важко, а неймовірно образливо.
Вантаж не розчавив Юрію груди, він лише вдавив його у намул, притис і тримав. Маючи акваланг, хлопець спокійнісінько вигрібся б з піску, або дочекався допомоги... але ні того, ні іншого не можна було зробити за той десяток, або два десятки секунд, що йому залишились.
Він мало не завив з відчаю.
Повітряний міхур прорвався поміж зубів й нахабно поплив догори, до світла, до людей, до життя...
Груди рвалися на шматки.
— Не хочу-у-у-у! — Юрій не зміг стримати істеричний крик, і перед очима попливли спочатку різнокольорові плями, потім поле зору звузилось до вузького, наче танковий люк, тунелю, й десь попереду блиснуло сліпуче, але холодне світло.
— Ні-і-і-і!!!
Жіноча постать, вся в білому, піднесла щось над головою.
— Ні-і-і-і!!! Не треба!!! Не мене!!!
"Щось" ворухнулось і повільно рушило назустріч.
— Я принесу замість себе тисячу інших! — спалахнуло десь на межі свідомості.
— Дві тисячі!
"Щось" зупинилось.
— Три! Три тисячі таких, як я!
Жінка зникла разом з косою, свіже, запашне весняне повітря ринуло в груди, сонце вдарило в очі, галас — у вуха...
Галас?
Великий натовп юрмився біля самої води, хтось щось кричав, трохи осторонь стояв головний, втупившись у наручний годинник; з іншого боку обв'язували мотузкою тензометриста Володю, а той опирався й горлав, що на такій течії мотузка його лише втопить, бо неминуче зачепиться чи за коріння, чи за той чортів, траханий у всі дірки танк...
— Хлопці, а що?.. — торкнув Юрій когось за плече. — А чого?..
— Та відчепись, — відмахнувся чоловік і підступив ще на крок до води, вліз ногою й панічно відскочив.
— Миколо, що це вони? — Юрій підійшов до водія. Той мало не стрибав у воду, хапався за голову й теж щось репетував.
— Та йди геть! — огризнувся той, не озираючись, й продовжив своє заняття.
Юр попитав ще кількох — ніхто не звертав на нього уваги: хто посилав, хто просто відгавкувався, аж ось раптом спостеріг на собі уважний погляд головного — й знизав плечима.
Хтось простежив за тим поглядом й втупився теж, за ним — ще один, потім — ще, й за хвилину Юрій відчув себе дуже незручно — наче під прицілом двох десятків стволів.
— Та чи ви показились? — вже злісно рикнув він. — Чи давно не бачили?
— Та ось же він, — неголосно сказав хтось.
Натовп одноголосно зітхнув, вилаявся й ринув назустріч. Вираз облич співробітників не віщував нічого хорошого, Юр сторопіло озирнувся, а тоді й сам кинувся тікати.
Його загнали на мис й мало не натовкли пику.
— Отак налякати... — головний тримався за серце, повторюючи одну й ту ж фразу. — Отак налякати...
Володя таки пірнув, зачепив буксирні троси; амфібії запрягли цугом, заревіли могутні дизелі, все навколо затягнуло сизим смердючим димом — і за кілька хвилин з-під води з'явилися розлючені палаючі очі.
Вода позамикала всі перемикачі, й на танку світилися фари.
Як тільки верхня половина корпусу вийшла з води, ревнула могутня танкова сирена. Хтось засміявся, хтось зітхнув полегшено — "хух... не посадять... з посади не знімуть...", хтось кивнув Юрові — мовляв, ти все одно мокрий, залізь та вимкни.
— Та я до нього тепер й близько не підійду! — сплюнув той, стискаючи кулаки. — А де, до речі, Микола? Маю до його морди нагальну справу...
Микола заліз в амфібію і замкнувся зсередини.
— Контрольний вантаж відірвався, — похитав головою Володя. — Поруч лежить. Як, шефе, піднімемо і його?
— Та ну його до біса, — головний все ще тримався за серце. — Нам у цеху за півгодини десять таких зварять. Поїхали звідси! Бачити більше цього місця не хочу!
Як не дивно, стрімка течія не замулила купу заліза й не вирила під ним ями. Юр обережно зробив коло навкруг — залізо мало вигляд абсолютно мертвої, нерухомої маси... але все ж він не зміг примусити себе наблизитись.
Лише в одному місці, якраз попід іржавою привареною смугою, у піску темнів виямок — завбільшки з тулуб людини.
Дізфайндер здригнувся й махнув ластами так, що вилетів би з води по коліна, якби не вантажі й капсула.
Гідрокостюм запакував у чорний поліетиленовий пакет. Поклав туди ж пару каменюк й втопив у Дніпрі, під крутим берегом, просто під могутньою вербою, яка наче схилилась над річкою, щоб напитись.
При потребі можна буде відшукати, хоча йому цього зовсім не хотілося.
Він вийшов на автобусну зупинку і за півгодини був на залізничному вокзалі, за день — у Львові. Ще за добу — у Німеччині.
Клієнт розрахувався чесно і вчасно — точно за угодою.
10.11.99— 18.11.99 Р.Радутний
Ти мій !
Ніч була темна і довга, й двоє в ліжку виснажили одне одного майже до краю, пробуючи все потроху і все одночасно. Вони були то ніжними, як ранковий туман, то перевтілювались на диких звірів і рвали одне одного кігтями й зубами, перетворюючи муку в насолоду й біль у кохання. Наче востаннє.
Власне кажучи, так воно й було.
— Ти мій! — шепотіла дівчина, не роплющуючи очей. — Ти мій... я нікому тебе не віддам!.. Те, що сталося — то пусте, то дурниці, ми їх переживемо...
— Так, моя кохана, — так само гарячково відповідав чоловік. — Так, моя лагідна... Нікому... І звичайно, переживемо...
Потім настав ранок.
Минуло багато, багато, багато років.
Напружена тиша висіла над бойовищем. Обидві сторони напружено вдивлялись у перехрестя оптики, ворушили ріжками мікрофонів, востаннє звірялися з картами та супутниковими знімками. Один з ворогів збирався наступати, інший — оборонятись, але все було так перекручено в цій війні, що ситуація могла змінитись будь-якої миті, й захисники з переможним ревом могли вихопитись з добре укріплених шанців, а агресори — навпаки, нашвидку заритися в землю й зустріти гостей свинцевим шквалом.