Три тисячi смертей

Щоб запустити інтегратор, коло варто було розтягнути хоча б кілометрів до трьох. Дізфайндер, звичайно, не втримався б, і запустив його одразу. Шкоди не було... Але щось не давало йому це зробити, щось невловиме й водночас сильне застерігало його від його використання, вимагало досліджувати плавні ретельно й повільно.

"Мабуть, не так задля ретельності, як задля повільності," — усміхнувся внутрішній голос і Юр здригнувся.

Невже йому тут сподобалося?

Наступного ранку біля нього притишив хід рибінспектор, уважно огледів у бінокль спорядження, і, не знайшовши нічого підозрілого, сплюнув й рушив далі, а Дізфайндер відчув неприємний холодок вздовж спини. Не було потреби пояснювати його лише струменем крижаної води.

Навіть підозрюючи щось, рибінспектор навряд чи зміг би нашкодити йому сам, але цілком міг "дружньо попросити" дільничного міліціонера перевірити, що воно за тип швендяє плавнями?

Документами Юр цього разу себе на обтяжував.

— А тут про тебе сусіди питали, — якось між іншим виклала ввечері жінка. — Хто ти, чим займаєшся й таке інше. А я й сама не знаю...

Хто зна, чи не були це просто примітивні жіночі хитрощі, аби витягнути з "цікавого чоловіка" важливі відомості? Могло бути й правдою. У будь-якому випадку це вже було зайвим. Юр спохмурнів, на подальші запитання відповідав невдало, а кілька разів й взагалі не до речі. Славко вирішив, що вони посварилися й дивився на матір вовком.

Дізфайндер одразу після вечері увімкнув інтегратор.

Звісно, за кілька секунд результату не було. Не було його й за кілька хвилин. Синя смужечка, яка показувала поступ розрахунку, лише ледь-ледь зрушила з місця. Юр накинув куртку і вийшов надвір.

Одинокий ліхтар здаля виблискував у повітрі, над головою палали зірки й виразно майорів Чумацький Шлях. Найманець підвів голову й кілька хвилин просто роздивлявся те марево. Колись давно він спробував у батьківський бінокль розрізнити окремі зірки у тій смузі, але вже й не пам'ятав, чи це йому вдалося. Якось не вірилось, що за ті роки там, серед зірок, абсолютно нічого не змінилося.

А ще, десь далеко, у центрі галактики, в шаленій круговерті вибуху розліталось на друзки ядро (якщо, звичайно, вірити Нівенові)...

Найманець усміхнувся: коли ударна хвиля накриє Сонячну систему, на Землі вже й сліду не залишиться від цього села, жінки, дитини, Юра Дізфайндера та його вигаданих проблем.

Рипнули двері.

— Милуєшся зірками? — жінка тихо підійшла й стала поруч. — Я теж колись любила просто так стояти й дивитись. Розкажи мені про них.

Юр усміхнувся.

— Ото, — вказав рукою. — Це Полярна зірка. Де б ти не була і як би не заблукала, досить лише поглянути на неї, щоб віднайти правильний шлях.

Жінка зітхнула — "якби ж воно все було отак просто". Про правильний шлях вона вже й не мріяла.

— Отам, над бадиллям Марс. Це не зірка, а планета. Планета, яка віщує війну. І хоч рухається вона не по прямій, а досить хитро, але завжди опиняється перед очима — хочеш ти цього, чи ні.

Жінка здригнулася й щільніше притиснулась до коханця.

— Ота велика зірка — це Венера, планета кохання. Подивись, яка вона гарна й яскрава. Ще ніколи я не шукав її навмисне, але вона увесь час потрапляє на очі й заважає спостереженню. Ще ніколи я не бачив її двічі в одному й тому ж місці...

Цього разу вони кохалися мовчки й похапцем, ніби остерігалися чогось; жінка не вигиналась дикою кішкою, а щосили притискалась до чоловіка, не бажаючи відпускати його ані на мить.

Інтегратор видав чотири аномалії, дві з яких були схожі на потоплені човни, і за інших обставин найманець, можливо, зацікавився б ними більше. Ще одна видалась схожою на консервну бляшанку й лежала майже на межі окресленого кола — тобто, наступним заходом Юр пройшовся б точно над нею... лежала у воді, на глибині щонайменше трьох метрів. А от остання...

Остання видалась йому розпливчатою тінню, що лежала за межами кола, доволі далеко. Оскільки детектор засік її здалеку, масу мала досить значну.

Це полегшувало завдання, бо капсула навряд чи заважила б більше, аніж два-три кілограми.

Пірнути на три метри виявилось несподівано важко, але не через глибину, звичайно, а через надзвичайно незручне місце. Яма — а тут була справжня яма — мала круті, майже прямовисні береги, вкриті очеретом; грузкий намул заважав іти й не давав змоги плисти; Юр лаявся крізь загубник й ломився вперед, наче дикий кабан.

Натомість вода була несподівано прозорою.

Звісно, намул вкривав й залізяку, але навряд чи товстим шаром — металодетектор вже відверто попискував, і Юр ризикнув — розвернувся й гребонув ластами.

На дні наче вибухнула невеличка бомба. Хмара намулу здійнялася вгору, миттю затопивши ковбаню. Перед очима потемніло — наче сонце зайшло. На губах заскрипів пісок.

Дізфайндер знову перекинувся догори ногами, обережно спустився вниз й почав обмацувати те, що залишилось від дна.

Під пальці весь час потрапляв якийсь дріб'язок: галузки, водорості, щось хрустке й колюче; повітря закінчувалось і Юр виринув, знову здійнявши бурю ластами. В очі вдарило сонце, Дізфайндер різко, з голосним "паффф!", видихнув повітря, провентилював легені й знову пішов вниз.

Тепер у ковбані було ще темніше, хоч очі заплющуй. Десь на другому метрі Юр зменшив швидкість, щоб не в'їхати головою в дно, витягнув вперед руки, і, майже одразу, наштовхнувся на щось величеньке, кругле й важке; та таке важке, що довелось перевертатись й відштовхуватись ногами від дна, аби хоч якось сплисти.

Звичайно, ні про яку консервну бляшанку не йшлося.

Не йшлося й пізніше, коли Юр мотнув головою, струсивши зі скла маски намул, і втупився в те, що тримав у руках.

Юр заціпенів. Враховуючи характер вантажу, такий стан був цілком закономірним.

Тримав він не що інше, як стодвадцятиміліметровий артилерійський снаряд. Весь іржавий, оброслий дрібними скойками, він мав замість підривача щось безформне, кострубате й дуже хистке. Здавалось, може вибухнути навіть від погляду — і Юр ледве стримався, щоб не відвернутися.

Схаменувшись, він хапнув повітря й повільно, ногами вперед, занурився.

Прилаштувати снаряд підривачем догори на нерівному дні, та ще й наосліп, виявилось важче, аніж його намацати. Коли залізяка завмерла нерухомо, у Дізфайндера вже гупало в скронях й рвало легені. Хотілося кинути все, рвонути вгору; рвонути так, щоб вилетіти з води по коліна, вистрелити застояне у грудях повітря, зірвати маску та трубку — і вдихати, вдихати, вдихати так, щоб луснули ребра...

Піднімався повільно і обережно, на одних руках, намагаючись навіть не рухати ластами, щоб випадкова хвиля не повалила моторошну знахідку.

Видихнув теж повільно — так, наче його подих міг зворушити воду в копанці, і...

Утім, це була не копанка.

Поглядом, ще каламутним від нестачі повітря, Юр обвів ковбаню і, несподівано, зрозумів, що і кругла форма її, і ледь помітний земляний вал пообіч — то не випадковість.

Заглибина мала вигляд воронки від авіабомби кілограмів на сто-стоп'ятдесят, а може й усі двісті. Кидали її або з великої висоти, або, що ймовірніше, з крутого піке, а значить, швидше за все, з Ju-87 на початку Другої світової.

Дізфайндер покрутив головою. "От і маєш — а кажуть, бомба двічі в одну воронку не потрапляє. Щоправда, це була не бомба, а снаряд — але навряд чи мені б було від того легше..."

Найманець обвів поглядом острівець, на якому опинився, і засміявся. Пам'ять послужливо підкинула картини таких самих ям на шляху, у тутешньому лісі, у тих же плавнях — особливо багато у плавнях — і Юр здивувався, як він раніше їх не помітив.

Або ж просто не мав бажання розбиратись, що воно за заглибини.

"Оце воювали предки, — промайнула думка. — Зелені ми пісюни поруч з ними. Бомбили, мабуть, як по мішенях у тирі, не те, що зараз — літаки більше, аніж по парі, й показуватись бояться. Добре, що тоді "Стінгерів" не було..."