Дiм з вiтражем
Дiм з вiтражем читать книгу онлайн
Роман — переможець конкурсу польського видавництва «Знак» Literanova обраний з-поміж більш як тисячі рукописів. Авторка — у минулому львів’янка, нині — мешканка Кракова, українка з польськими коренями. Дім з вітражем і власне вітраж — 1912 року «народження», Львів, чотири покоління жінок (прабабця, бабця, мама і донька), зріз культурного і політичного життя в періоди становлення української державності (Соломія Крушельницька і визвольні змагання, Вячеслав Чорновіл і його соратниця, оперна співачка Маріанна) — елементи захоплюючої, інтригуючої любовної історії: так про Львів не писав ще ніхто.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Шановна громадо! Браття!
У відповідь прозвучало щось голосне і неодностайне.
— Наші хлопці ось-ось вийдуть на волю! Ці чоловіки, що стоять поруч зі мною, дали мені слово, — вигукнула Маріанна. Після паузи вона додала:
— Але нам усім ідеться не тільки про це. Найважливіше, що невдовзі стіни впадуть, а брехні настане кінець.
Пролунали оплески, хтось невпевнено затягнув «Червону калину», людське море захвилювалося, на його поверхні з’явилися двоє затриманих студентів, але тут-таки їх затягнуло знову.
— Слава! Слава! Слава! — пролунало на їхню честь, а небо почало цідити мжичку. Аба зняла вологі окуляри.
— Друзі! — кричав В’ячеслав Чорновіл, який нарешті добрався до міліцейських східців. — Час розійтися! Усі — додому!
Його слова були наказом — море знову почало напирати на береги будинків, у ляльковій кімнаті розігрався шторм, загойдалися підлога, ліжка і столи. Дверцята маленької шафи відчинилися, з неї на підлогу повипадали блузки, спідниці, а насамкінець — невелика сумка з найнеобхіднішими речами, яку кожна радянська людина повинна була мати вдома про всяк випадок.
Я чула голос Мами, вона повернулася, але знову збиралася у дорогу: негайно виїжджала до Києва, хоча сьогодні на вечірній виставі її ніхто не міг замінити. Що ж, однаково вона була би не в змозі сьогодні співати.
Лежачи в ліжку, я чула її слова, одночасно вслухаючись і в гамір під вікнами, який уже почав був стихати.
Ой у лузі калина,
Ой у лузі калина,
Кааалина-калина…
— Ще один твір про калину?
— Його любила Соломія Крушельницька.
Кааалина-калина…
Як гарно вона співає! Невдовзі я знову лежала коло неї на підлозі, обіймаючи її ноги, так ніби ми від самого ранку не зрушали з місця, її стрункі литки були обтягнуті сіткою чорних колготок, трішки вогких від поту, ноги кололися давно не голеними волосками і мали ледь-ледь вловимий запах несвіжого тіла — так часто пахло її ліжко, коли вона вранці вставала і йшла в душ, не знаючи, що тоді в нього залазила я і загорталася в її простирадла; «це так негігієнічно», сказала б Аба, але для мене цей запах містив необхідну для життя речовину, я намагалася перейняти її з пом’ятої тканини і зберегти для себе, щоправда, запах відразу ж розвіювався — і я залишалася сама, з роззявленим ротом і розчепіреними пальцями.
— Не їдь!
— Мушу. Це дуже важливо. У мене справа, яку ніхто, крім мене, не може вирішити.
— У тебе завжди важливі справи. Я їх ненавиджу.
Вона ігнорувала мої слова і тягар мого тіла біля своїх ніг, переглядала якісь папери і частину з них пакувала у валізку.
Ой у лузі…
— Обіцяю, що не буду заважати. Не озвуся ані словом, ніби глухоніма.
Вона перестала співати і з-під від природи чорних брів, вигнутих, наче пруття кутої сецесійної огорожі, подивилася на мене поглядом, який я могла витримати дуже недовго. Наступні слова впали на мою голову тяжкими ударами:
— Там! Куди! Я! їду! Нема! Місця! Для! Дітей!
Я послабила обійми. Нащо мені її тримати, раз вона однаково возноситься на небо, піднімається, загорнута в хмари, такі схожі на пухкі перини, витає у недосяжних висотах.
— Лишися зі мною.
— Зараз же вертайся до уроків! До ляльок! У мене півгодини до приїзду таксі, я мушу зібратися!
Задихаючись пилюкою, я виповзла за двері. Тепер вона не буде співати, аж поки не вийде з дому, а все через мене. На змоченій слізьми оббивці дивану з’явилися меандри плану вулиць міста, по якому все ще їздили однокінні кабріолети, які виконували ту саму роль, що й теперішні таксі, і я собі уявляла, що один із них, з опущеним верхом, так само везе співачку: не Маму, а Соломію, і не на вокзал, а до Опери.
Аба якраз закінчила готувати і засіла у своїй кімнаті. З чорної шкатулки, на кришці якої був вигравіруваний профіль чоловіка з великим орлиним носом, вона витягувала якісь малюнки. На неї я завжди могла розраховувати: Абу боліли ноги, тож вона нікуди не могла піти.
Вона показала мені портрети оперних співачок, які колись, ще в молодості, намалювала пером і аквареллю.
— Ну добре, — сказала я, — у той медінститут ти мусила йти. Але ж ти могла малювати у вільний час.
— Ой, ні, ні, моя дорогенька, аж ніяк не під час навчання в медінституті, до того ж новою мовою, яку я тільки-тільки почала вчити. Щовечора я брала українську книжку і читала її вголос, аж доки не починала хрипнути.
— Ну, тоді після інституту?
— Ти коли-небудь чула слово «распределение»? Після інституту ніхто не отримував роботи у Львові. Я на кілька років потрапила у глухе село під невеликим містечком — під Самбором. Щось там малювала, але мені був потрібен учитель. А позаяк учителя не було, я так і залишилася на любительському рівні.
У цьому селі вона вперше виявила, наскільки їй не вистачає Львова. Розлогого каштана, який ріс на подвір’ї їхнього дому і щовесни застромляв на їхній балкон дедалі грубіші гілки — ніби хотів простягнути їй велетенську руку допомоги і перенести туди, куди сама вона потрапити не могла.
Коли в сорок четвертому вони оселилися у Львові, її життя складалося із запахів і звуків, а про кольори доводилося подбати самій. У кімнаті її матері стояло піаніно, вечорами крізь шпарину під дверми звідти долинав сморід тютюну і дзенькіт посуду, а також гупання військових чобіт і цокання дамських каблучків упереміж із голосним сміхом. Вона зачиняла двері, замотувала голову рушником і малювала портрети оперних дів, портрети знайомих, малювала молодого чоловіка з орлиним профілем.
— Твої фарби смердять. Коли малюєш, не забувай зачиняти двері, — чула вона від матері.
Одного ранку Станіслава стояла в кухні в халаті, міцно підпираючи своє вихудле тіло з обох боків долонями, ніби хотіла запобігти його неминучому руйнуванню. Вона кричала:
— Передай своєму кавалерові, який годинами вистоює під нашими вікнами, хай знайде собі іншу! — а тоді в’їдливо докинула:
— Шопен!
Аба дивилася на неї — і відчувала, як від нестерпно болісного жалю в неї підкошуються коліна: війна закінчилася так багато років тому, а мати й досі виглядала як жертва недоїдання, і вигляд її тіла щоразу викликав у Аби екзальтацію. Тож Аба із запалом сказала:
— Так, мамусю! Буде так, як ти схочеш!
— Ти кохала того Шопена?
— Цссс! — Аба сердилася, махала руками. — Яке це має значення? Я повернулася до Львова, почала працювати в лікарні, часто понаднормово. Потім вийшла заміж, народила доньку. Ти ж знаєш, відразу після пологів я захворіла на ревматоїдний артрит.
Кольори почали переважати тільки через багато років — тоді, коли вона отримала квартиру в будинку з вітражем. Вона записалася на вечірні курси графіки і живопису для студентів, не боялася виглядати смішною. Казала, що «літає» на ці заняття. Розгойдувалася, спираючись на здоровішу ногу, і вистрілювала своє тіло вперед — таки справді літала. Тоді якраз вона і намалювала більшість картин, які висіли у нас на стінах.
— Що ти думаєш про цей букетик? — вона показала мені ескіз на розкладеному мольберті, замкнувши свою дорогоцінну шкатулку з малюнками. Букет соняшників мені подобався, але тон, яким запитала Аба, був дитячим і невпевненим. Тоді я подумала, що так само, як мої ляльки є ніби-співачками, так і Аба є художницею — чи то є ніби, чи то ніби є.
Балкони
Тієї зими, а то був дев’яносто дев’ятий рік, людям на голови почали обвалюватися балкони, і прогулянки попід будинками стали небезпечними.
— Пам’ятай про голову, — говорили кожному, хто виходив із дому.
«Учора на Н-ській вулиці з третього поверху будинку номер шість балконна штукатурка звалилася на голову жінці, яка проходила внизу, — прочитала я в газеті. — Попри невелику вагу цих архітектурних елементів, жінка опинилася в лікарні з серйозною травмою. Працівники районної адміністрації сьогодні усунули всі виступаючі елементи старовинного фасаду, щоб запобігти таким випадкам у майбутньому». Я уявила, як у Миколи від гніву звужуються очі та як він вирушає на пошуки сплюндрованого фасаду. «Ніхто не може порахувати, скільки в нашому місті небезпечних балконів», — заявили депутати міськради, легітимізувавши таким чином подальші балконопади. Іноді балкони обвалювалися разом із людьми, які на них стояли, траплялося, що, падаючи з верхнього поверху, вони по дорозі змітали всі наступні, аж до самого низу.