Дiм з вiтражем

На намальованих вручну афішах я прочитала напис: «Андрій Тарковський. Ностальгія». Перед кінотеатром стояла черга на піввулиці.

— Що таке «ностальгія»? — запитала я в Аби.

— Туга за батьківщиною, — відповіла вона і глянула кудись убік. Не знаю, чи їй думалося про Ленінград-Петербург, де народилася і жила до війни, чи про Польщу, про яку завжди мріяла і яка так зненацька усунулася зі Львова.

За кінотеатром був магазин «Галантерея», він пахнув парфумами і потом, я не розуміла, навіщо ми туди заходимо, якщо не збираємося нічого купувати, але слухняно слідувала за Абою, намагаючись не дихати носом. У засклених вітринах стояли подібні до ракет на старті відкриті губні помади, їздили танки пудрениць, наганяли страху пускові установки лаків для нігтів, радари темних парасоль і парашути бюстгальтерів. Стояв галас і гамір, огрядні жінки проштовхувалися до прилавка, не соромлячись виймали із суконь свої персикові груди, приміряли бюстгальтери, а з прилавка трохи виступали чорні чоловічі дерматинові рукавички, і мені здавалося, що вони ось-ось доберуться до брезклої чи ніздрюватої шкіри отих жінок, до їхніх верескливих горлянок, до їхніх розлізлих сосків — і накинуться на них. Воістину, жінки, які ходили по Академічній, викликали відразу: тягнули за собою торби з покупками і вередливих дітей, стікали потом і гарикали одна на одну. Інша справа — чоловіки: ті були чистіші й тихіші; вони ступали важкою ходою, одягнені в ідентичні сірі плащі та капелюхи з вузькими крисами; ці капелюхи вони з гідністю піднімали, коли зустрічали когось знайомого.

На Академічній було кафе «Снігурочка» з двома однаковими залами у двох сусідніх будинках, там працювали дві однояйцеві близнючки з фіолетовим волоссям. У «Снігурочці» подавали морозиво «пломбір» у металевих мисочках, а до пломбіру можна було додати за бажанням джем, какао чи горіхи.

Мені подобався магазин із написом «Хліб» і рум’янощокі продавщиці зі схованим під білими чепчиками волоссям. Вони ніколи не кричали, нагадували мені уважних лікарів і були навіть важливішими за них, бо продавали людям хліб, а ще ж зовсім не так давно люди вмирали з голоду. Ми купували білий батон і півбуханки житнього, купували рогалики по шість копійок і круглі булочки по три, їх можна було наминати по дорозі. У хлібному був також і кондитерський відділ, у якому зазвичай було порожньо, лише вряди-годи в нішах прилавка виростали округлості тортів, після чого швидко утворювалася черга зі спритного жіноцтва — і тоді знову ставало порожньо. Ми не були спритними, я могла хіба тільки мріяти про торт, наприклад, із насипаним какао-порошком через трафарет силуетом ратуші на білому кремовому тлі та з нечітким, ніби притрушеним солодким снігом, написом «Львів».

— Той крем зроблено з маргарину, — казала Аба, щоби мене розрадити. Я знала, що за маргарином не бувало черг, він мав зовсім не їстівний запах, а значить, те, що його додавали до тортів під назвою «Львів», — насправді профанація і саботаж.

За «Хлібом» розташовувався магазин «Ковбаса». Перш ніж зайти в нього, я складала руки на грудях, щоби мене не затовкли в натовпі. Усередині були три черги, чим вони відрізнялися між собою — не знаю, ми займали місця у двох паралельних, бо одна з них могла виявитися швидшою. Натовп хвилювався, пхався і переставляв мене з місця на місце, я принюхувалась до каракулевих шуб і драпових пальт, розглядала зблизька портфелі з кодовими замками, брудні сітки-«авоськи» і песиків на повідках. Продавщиці тут були неприступні і невблаганні, немов королеви, їхні пишні форми не вміщалися під фартухами з оторочками, вони їли забагато ковбаси, вони навіть жерли її, як свині, звісно ж, їм не доводилося поневірятися в чергах, вони обважували, ховали товар під прилавком для знайомих, а решті казали, що «нема і не було»; вони нагадували работорговців із «Хижі дядечка Тома», їм не вистачало тільки батогів. Я мріяла, щоби магазин, який щоразу тріщав по швах, збунтувався проти їхньої влади та щоби розпочав революцію, щоби ми гуртом пішли на них у наступ, скинули їх із престолу, забрали всю ковбасу, поділили її по-братськи і розійшлися по домівках. Одначе замість цього ми терпляче чекали, кожен на своєму місці. Сьогодні як виняток «викинули» ще й масло, тож моя присутність була необхідна, давали по двісті грамів в одні руки, тому люди стояли цілими сім’ями, щоб узяти більше. Моя черга посувалася швидше, ніж Абина, я вже дійшла до прилавка і притислася до нього чолом, побоюючись, що він трісне під моїм тягарем: ззаду чимдуж напирали. Лише впритул коло прилавка я змогла роздивитися емальовані таці зі схожими на кругляки шматками радянської вареної ковбаси різних видів: із великими або маленькими шматочками сала, а також гладеньку на зрізі ковбасу, зовсім без сала. Я була неймовірно близько до мети, та все ж відчувала тривогу, мене непокоїло, чи ті, хто стоїть перед нами, часом не беруть забагато, чи продавщиці не закричать: «Скінчилось!» — жбурляючи останній кавалок на велику металеву вагу… Одначе вдалося — ось і нашу порцію загорнуто в цупкий папір, на якому тут же розпливлися темні плями. Ми пропихалися до виходу: «Обережно, дитина!»; «Обережно!»; «Чи не могли б ви зійти з моєї ноги?»; «Яка невихована особа!»; «Хамка!»…

Я торувала собі шлях, притиснувши кулаки до грудної клітки, і раптом на кінці черги побачила Прабабку. Аба байдуже кинула їй: «Доброго дня!» — і рушила далі, а я застрягла, розхвильована контрастом між її домашнім обличчям і вихідним капелюшком, що прикривав рідке біле волосся, а також ошатним велюровим плащем із пришпиленим до коміра бурштиновим метеликом. Чи справді саме її я зустрічаю щодня на шляху між туалетом і передпокоєм? Чи це дійсно вона вештається в халаті й при мені пісяє в горщик? Тут, поміж чужими людьми, Прабабка здавалася мені елегантною героїнею якогось фільму, а сухе офіційне привітання Аби насправді це враження тільки посилювало.

— Чому Прабабка має вдруге стояти в тій самій черзі? — запитала я, коли ми вийшли надвір.

Аба відповіла не відразу:

— Після їхньої з Мамою сварки ми почали вести господарство нарізно.

В агресивному тоні, яким вона говорила про події, які сталися ще до мого народження, я вловила щось подібне до почуття вини.

Ми посувалися далі, до магазину «Тютюн», нас вела туди таємна Мамина звичка, про яку нікому не можна було казати і про яку Аба говорила, що це позбавить Маму голосу й покладе край її оперній кар’єрі. Стеля і стіни були там усюди вкриті зображеннями козаків, які напівлежали біля коней — у клубах диму від люльок; їхні гарні темні очі були напівзаплющені, ступні, що виступали з-під синіх шароварів, — довгі, нігті — доглянуті, а хвилясті оселедці вростали в кучеряві гриви коней. У магазині «Тютюн» продавщиці так само куняли, а на прилавках не лежало нічого, крім біло-блакитних пачок «Беломорканала». Дешевий «Беломорканал» палили робітники на будовах, а нам для Мами були потрібні сигарети «Орбіта», їх цього разу не «викинули».

Далі знаходилася «Риба», перед магазином стояла мокра вантажівка, а поруч із нею — сумний чоловік у синьому фартуху з очима і вусами, як у козаків із магазину «Тютюн»; він виловлював сіткою живих коропів і подавав їх жінкам у черзі. Колись ми були купили такого коропа, він плавав собі у нашій ванні, рожевий, як жінка з великою долонею з картини Матісса; вистачило витягнути затичку, щоби позбавити його життя.

У магазині «Світоч», в який, попри великі вікна, потрапляло дуже небагато світла, прилавки були завалені цукерками на вагу та псевдошоколадними виробами. Там завжди пахло сигаретами, дим здіймався догори по сходах і сірою ватою обвивав фікуси у вазонах. Ми купували рожеві льодяники «Барбарис», і я навіть не дивилася в бік сходів, мені здавалося, що досить наблизитись туди — і мене затягне у чорторий, наче Качу, героїню чеських народних казок, яка уклала угоду з дияволом. Колись Аба пояснила мені, що в нижній частині крамниці «Світоч» міститься «притон». Трудящі люди не відвідують таких місць, там сидять нероби й алкоголіки, палять і п’ють, серед них є і жінки. Нема на світі нічого гіршого, ніж жінка, яка пустилася берега.