Ваш покiрний слуга кiт

— Та хіба можуть горобці та ластівки зрозуміти казкового «пина» [208]? — покірно згодився Канґецу-кун. Докусен, виразом обличчя давши зрозуміти, що він такої самої думки, повів розмову далі:

— Колись в Іспанії було місто Кордова…

— А хіба тепер нема?

— Мабуть, є. Не в цьому річ — є чи нема. Там повівся звичай: як тільки ввечері в церкві дзвонив дзвін, усі жінки спішили в річку купатися…

- І зимою також?

— Не скажу, не знаю. В усякому разі, всі жінки — молодиці й дівчата, шляхетні й прості — стрибали в річку. Чоловіків туди не підпускали. Вони могли спостерігати тільки здалека. І вони бачили, як у густій надвечірній сутіні з хвиль виринали білі тіла.

— Як поетично! Можна було б написати вірш у стилі нової поезії. Де це було? — Тофу-кун подався уперед, коли зайшла мова про голих жінок.

— У Кордові. Але тамтешніх юнаків брала досада, що їм не тільки не дозволяють плавати разом із жінками, але й дивитись не дають. От вони й придумали одну штуку…

— Яку штуку? — зацікавився Мейтей-кун.

— Підкупили дзвонаря, і той звістив настання вечора на годину раніше. Недогадливі жінки, почувши дзвін, зібралися на березі і — хто в сорочці, хто в трусах — шубовснули у воду. Стрибнути стрибнули, але ж сонце ще не зайшло!

- А сліпуче осіннє сонце не сяяло?

— Глянули жінки на міст, бачать — аж там стоїть юрба чоловіків і стежить за ними. Жінки не знали, куди дітися від сорому. Почервоніли бідолахи.

— Ну й що?

— А те, що задурманена повсякденними звичками людина забуває найголовніші істини. Щоб не схибити, треба бути пильним.

— Справді, благодатна проповідь! Я теж хочу розповісти, як буденні звички збивають на манівці людський розум. Нещодавно в одному часописі я прочитав роман про шахрая. Припустімо, я відчиняю крамницю старожитностей і виставляю за вітрину картини і мистецькі вироби славетних майстрів. Звісно, не підробку, а справжнісінькі творіння найвищої якості. А значить, і дорогі. Заходить до мене любитель старожитностей і питає: «Скільки візьмете за оцю картину Мотонобу?» — «Вона коштує шістсот єн», — відповідаю. Гість каже, що вона йому до смаку, але він, мовляв, не має при собі шістсот єн, тож, на жаль, змушений відмовитися…

— Невже так і скаже? — як завжди, простодушно, без крихти уяви, спитав господар.

Мейтей поблажливо відказав:

— Слухай, це ж роман! Припустімо, що так сказав. Тоді я його заспокоюю: «Плата мене не хвилює. Якщо вам картина подобається, беріть». Покупець вагається. «Я, — каже, — згоден узяти в кредит». — «Може, віднині станете моїм постійним клієнтом, — відповідаю. — Тож беріть на довгий строк. Внески невеликі. Не соромтеся. Вас влаштує десять єн місячно? Як ні, то, може, п’ять?» Після довгих переговорів я, нарешті, продаю клієнтові картину славетного Мотонобу, засновника мистецької школи Кано, за шістсот єн навиплат по десять єн місячно.

— Геть-чисто як продають енциклопедію «Таймсу».

— На «Таймс» можна покластися. А от на мене ні. Я ж беруся за витончене шахрайство. Уважно слухайте. Канґецу-кун, як ти гадаєш, за скільки років можна виплатити шістсот єн, якщо вносити щомісяця десять єн?

— Зрозуміла річ, за п’ять.

— Правду кажеш, за п’ять. Докусен-кун, а як ти вважаєш, п’ять років — довгий термін?

— «Одна мить — десять тисяч літ, десять тисяч літ — одна мить». І короткий і довгий.

— Що це — дидактичний віршик? Безглузда дидактика. От я й кажу: покупцеві доведеться вносити шістдесят разів по десять єн. Але ж як привикне собака за возом бігти, то побіжить за саньми Якщо шістдесят разів, місяць за місяцем, клієнт повторюватиме те саме, то захоче й шістдесят перший раз платити. За шістдесят першим — шістдесят дрyгий, шістдесят третій, а там гляди, вже не зможе жити, не заплативши чергового внеску. Людина наче й розумна істота, але в неї є дошкульне місце — задурманена звичкою, вона забуває про основне. Я користуюся цією слабістю і щомісяця вигадую десять єн.

— Ха-ха-ха! Навряд чи бувають такі забудькуваті люди, — засміявся Канґецу-кун, а господар цілком серйозно згадав про свій давній гріх:

— Ще й як бувають! От я, приміром, сплачував щомісяця позику, яку мені давали в університеті, доти, доки в бупалтерії не відмовилися приймати грошей.

— А я що казав! Ось перед тобою забудько! Хто глузує з мого пророцтва, вважає його за жарт — той сам ціле життя платитиме щомісячні внески, хоча було б досить шістдесяти разів. Це особливо стосується таких недосвідчених юнаків, як Канґецу-кун і Тофу-кун. Насамперед їм треба слухатись моїх порад, щоб не стати жертвою обману.

— Буде так, як ви звеліли. Ніколи не буду виплачувати більше, ніж шістдесят разів.

— Канґецу-кун, наші слова скидаються на жарт, але насправді, вони можуть у майбутньому стати тобі в пригоді,- звернувся Докусен-кун. — От, наприклад, Кусямі-кун або Мейтей-кун порадять тобі попросити вибачення в якогось там Канеди за те, що ти оженився без попередження — так, мовляв, нечемно. Ти проситимеш вибачення?

— Пощадіть, не треба цього вибачення. От якби Канеда захотів просити вибачення, тоді інша річ. Але щоб я просив… Дзуськи!

— А якщо поліція накаже?

— Тим паче.

— А якщо міністр або титулована особа?

— Тим паче, тим паче.

— От бачите, як сильно відрізняється сучасна людина від своїх пращурів. Колись влада всім розпоряджалася. А в нашу епоху відбуваються події, з якими вона не може собі дати ради. Тепер навіть вельможа попихає людьми тільки до певної міри. Одверто кажучи, чим більший гніт влади, тим запекліший опір людей. Чимало змінилося супроти давніх часів, теперішній світ став свідком таких явищ, з якими уряд не може впоратися. Природно, що з погляду давніх людей такий світ — неймовірна річ. Соціальні умови і приватне життя справді-таки змінилися — і змінилися до невпізнання. Мейтеєве пророцтво, хоч і видається неймовірним жартом, з урахуванням вище наведених міркувань набуває своєрідного присмаку.

— Коли вже серед вас знайшлася така розумна людина, то я з охотою продовжу опис майбутнього. Я згоден з Докусен-куном, що нині можна спокійно поглядати на старомодиих зухвальців, які під прикриттям авторитету влади, пустивши в хід сотні бамбукових списів, силкуються накинути людям свою волю. Спроба тупих верховод, як наш Тьохан-сенсей з лихварсьхою душею, у паланкіні змагатися з поїздом сміхотворна. Однах мій опис майбутнього зачіпає не дрібні клопоти сьогодення. Я торкнувся суспільного явища, що впливає на долю всього людства. Я маю на увазі шлюб. Якщо уважно прослідкувати тенденцію розвитку сучасної цивілізації, то стане ясно, що в далекому майбутньому шлюб буде неможливнй. Не дивуйтесь. Ось у чому річ. Як уже мовилось, наша епоха — епоха індивідуалізму. За давніх часів, коли сім’ю репрезентував чоловік, повіт — намісник, а провінцію — князь, ніхто, крім названих осіб, не були індивідуумами. А якщо й були, то все одно ними не визнавалися. Несподівано все це змінилося, і тепер кожна істота наполягає на своєму праві бути особистістю. Озирніться навколо. Кожна людина своїм виглядом наче промовляє: «Ти — це ти, а я — це я». Двоє людей розминаються на вулиці й кожен у думці лається: «Якщо тахий негідник, як ти, людина, то я тим паче людина». Наскільки індивідууми зміцніли, настільки ж вони ослабли. Людина зміцніла настільки, що захистить своє «я» під чужого зазіхання, але порівняно з минулим ослабла настільки, що не може втручатися у життя інших. Здобута сила втішає людину, а слабкість доводить до розпачу. Тому-то людина намагається будь-що зберегти цю силу, щоб оборонитися і водночас захопити в сусіда хоч клаптик території. Коли так, то людям стає тісно. Кожен роздувається, от-от лусне, мучиться, а не живе. А оскільки людям тісно, то вони за всяку ціну силкуються вибороти собі вільне місце. До краю виснажені (самі винні: що посіяли, те пожали), люди винайшли спосіб полегшити свою долю — діти оселюються окремо від батьків. 3агляньте в гірські райони Японії. Там і досі ціла сім’я, цілий рід спить покотом в одній хатині. В ннх або немає індивідуальності, яку треба відстоювати, або є, але вони її не відстоюють. Їм досить того, що мають. А от у цивілізованих народів вважається невигідним, якщо ні батьки, ні діти не мають змоги робити того, що їм забагнеться, і тому, заради обопільного спокою, діти відокремлюються від батьків. У більш цивілізованій Європі ця система закріпилася раніше, ніж в Японії. Якщо іноді батьки живуть з дітьми під одним дахом, то син позичає у батька гроші під відсотки і платить за утримання. Такий похвальний звичай усталився тому, що батьки поважають у своїх дітях індивідуальність. Цей звичай обов’язково, рано чи пізно, треба запровадити в Японії. Родичі розцуралися вже давно, батьки відокремлюються від дітей на наших очах. Але людина не заживе вільно, поки не відокремиться ще від чогось. Адже її повага до розвитку своєї особистості, розвитку, що його дочасу вдавалося стримувати, зростатиме як на дріжджах. Але ж досі вже розлучилися батьки і діти, брати і сестри. Значить, доведеться подружжю розлучатпся. В наш час подружжям вважають жінку й чоловіка, що живуть разом під одним дахом. Але це — помилкове визначення. Щоб бути подружжям, потрібна гармонія характерів. 3а давніх часів ніхто не скаржився, що такої гармонії немає. Тоді казали: «Два тіла, одна душа». На перший погляд здавалося — ось чоловік і жінка, їх двоє, а насправді був лише один. Тож і по смерті вірна подружня пара оберталася в одного трупа. Ото була дикість! Тепер таке неможливе. Чоловік — це чоловік, а жінка — це жінка. Жінка приходить у дім чоловіка підстрижена по-європейському, в спідничці, загартувавши у школі свою індивідуальність, як крицю. Ясна річ, вона вже не може стати такою, якою хотів би її бачити чоловік. Бо якби вона стала такою, як заманеться чоловікові, люди сказали б, що то не жінка, а лялька. Чим розумніша жінка, тим страхітливіших розмірів досягає її індивідуальність. Чим більше вона розвинута, тим менше відповідає чоловіковому характеру. А коли так, то, природно, між чоловіком і жінкою виникають чвари. Отож, якщо жінку величають розумною, знайте: від світання до смеркання вона не дає чоловікові вільно дихнути. І цього горя було б досить. Але ні, чоловіки одружуються з так званими зразковимиІ жінками, і кількість жертв збільшується. Чоловіка і жінку розділяє така сама межа, як олію і воду. Ще добре, коли лінія розділу залишається горизонтальною. А от коли олія вступає в реакцію э водою, оселя нашого подружжя несамовито здригається, як під час землетрусу. Отоді люди починають розуміти, що спільне життя — неможливе…