Ваш покiрний слуга кiт

— Сенсей, ви сьогодні, мабуть, не одне хокку склали.

— Не тільки сьогодні. Вони завжди переповнюють мою душу. Сам Масаока Сікі [198] аж рота роззявив, коли я читав йому свої вірші.

— Сенсей, невже ви зустрічалися з Сікі-.саном?- простодушно запитав Тофу-кун.

— Ні, не зустрічався, лише підтримував щирі стосунки по бездротовому телеграфу, — бовкнув Мейтей-кун, і знічений Тофу-кун примовк. Посміхаючись, Канґецу-кун тим часом провадив далі:

— Ну от, я знайшов місце для скрипки. Але як же тепер нею користуватися? Звісно, не було б жодної мороки, якби я вийняв її з кошика і потай від людей милувався. Але мене це не задовольняло. Як не гратиму, то навіщо вона мені здалася? Якщо ж поведу смичком, вона забринить. А як забринить, її одразу почують. Як на лихо, за живоплотом сірійської. троянди проживав верховода тих, що в «осад випали».

— Кепська справа, — підладжувався до Канґецу своїм співчуттям Тофу-кун.

— Авжеж, кепська. Факти — вперта річ. Звук видав би тебе, — погодився Мейтей-кун, — як колись куртизанку Коґо [199]. Можна крадькома їсти, робити фальшиві гроші, але крадькома грати на музичному інструменті неможливо.

— Якби вона звуку не подавала, я б ще дав собі раду…

— Стривай. Ти сказав: «Якби вона звуку не подавала»… А от бувають такі речі, що й звуку не подають, а приховати їх не можна. Давно колись, ще як ми мешкали при храмі Коісікава й самі їжу варили, жив з нами такий собі Судзукі Тоо-сан. Той Судзукі страшно полюбляв мірін [200]. Купить, бувало, пляшку того саке й сьорбає собі на втіху. Якось одного дня, коли Тоо-сан вийшов на прогулянку, Кусямі-кун крадькома випив…

— Хіба то я випив мірін того Судзукі? — закричав господар. — Це ж твоя робота!

— Ого, а я думав, ти книжку читаєш! Виходить, усе чув. З тобою треба бути насторожі. Це про таких кажуть: «У нього руки на всі штуки» А втім, правду кажеш: я теж пив. Так, я пив, але на гарячому спіймано тебе. Так от, слухайте, панове. Взагалі кажучи, — Кусямі-сенсей рідко п’є. Але того разу він так надудлився! Адже пив на дурняка! Фізіономія опухла, почервовіла, аж страшно глянути…

— Мовчи! Ні бе ні ме в латині не тямить, а мене повчає, як треба жити!

— Ха-ха-ха!. Ну от, вернувся Тоо-сан, потряс пляшкою, — дивиться — аж половини нема. «Напевне, хтось випив», — сказав й оглянувся. Бачить: наш сенсей .забився у куток, ну чиста тобі лялька з теракоти…

Троє слухачів мимоволі зареготали. 3ахихотів і господар, не відриваючись від книжки. Що ж до Докусен-куна, то, мабуть, виморений завзятою грою, він опустив голову на дошку і давав хропака.

— А от вам ще один приклад, як можна видати себе й без звуху. Якось на гарячих джерелах в Убаґо мені довелося жити разом у кімнаті з одним дідком, здається, колишнім власником мануфактурної крамниці, щопішов на спочинок. Мені було однаково, хто він: власник мануфактурної крамниці чи лахмітник. Адже я мав свій клопіт. Річ у тому, що на третій день перебування в Убаґо в мене вийшли цигарки. Панове, ви, напевне, знаєте, що Убаґо — дуже незручне місце: в горах стоїть самотній будинок, в якому ви можете тілтки наїстися і прийняти ванну. Якщо вам не стане цигарок, то хоч плач не дістанете. Але ж відомо, людині більше хочеться того, чого немає. Я не вважаю себе запеклим курцем, але тоді сама згадка про тютюн виводила мене з рівноваги — так кортіло закурити. Як на зло, той дідок привіз із собою ворок тютюну. Сяде, бувало, передо мною на маті й давай пихкати. А пика його так і промовляє: «Що, кортить закурити?» Ще півбіди, якби він просто пихкав, а то ж пускав дим кільцями, пускав угору, пускав убік, пускав з носа і з рота. Одне слово, хизувався, що курить.

— Як це так — хизувався, що курить?

— Ви знаєте, що одежею хизуються. Taк от, він хизувався тим, що курить.

— Мабуть, краще було б у нього попросити, ніж отак мучитися.

— Е ні, я не просив. Я все-таки мужчина.

— А хіба мужчині не можна просити?

— Мабуть, можна. Але я не просив.

— А що ти зробив?

— Я не просив, а вкрав.

— Ого!

— Одного разу дід узяв рушник і подався у купальню. «Якщо курити, то негайно», — вирішив я і взявся до його тютюну. Але не встиг я відчути насолоди, як сьодзі зненацька відсунулися. Я оглянувся — як з-під землі де не вродився власник тютюну…

— Він, мабуть, не купавсл?

— Він пішов купатися, але в коридорі згадав, що забув гаманець, і вернувся. Так, наче не міг обійтися без того гаманця!

— Що й казати, підвела тебе твоя спритність.

— Ха-х. а-ха! Дідок мав гострий зір. Але залишімо той гаманець у спокої. Отож, коли старий відсунув сьодзі, в кімнаті літали клуби диму — за одним махом я викурив дводенну порцію. Недарма кажуть: добре далеко чути, а ледаче ще далі. Дідок миттю все зрозумів.

- І що він сказав?

— Як людина бувала він мовчки загорнув тютюн, якого вистачило б на п’ятдесят-шістдесят цигарок, у папір і простягнув мені: «Якщо вам до душі такий поганий тютюн, то, будь ласка, куріть», — сказав дідок і рушив до купальні.

— Оце, здається, в дусі едокко!

— Не знаю, чи то в дусі едокко, чи в дусі мануфактурника, але після того ми з дідком заприлзнилися і змістовно прожили разом цілих два тижні.

— І цілих два тижні він частував тебе своїм тютюном?

— Атож.

— А як справи зі скрипкою? Вже залагодили? — нарешті господар підвівся, відклавши книжку. З усього було видно, що він капітулював.

— Ще ні. Зараз починається найцікавіше. Якраз добра нагода послухати. До речі, як звати того сенсея, що спить на дошці?. Ага-а, Докусен-сенсей… Не завадило б і йому послухати. Довге спання шкодить здоров’ю. Розбудіть його, будь ласка.

— Гей, Докусен-кун! Прокинься! Цікава історія! Вставай! Кажуть, таке довге спання тобі зашкодить. Твоя жінка переживатиме.

— Га? — Докусен-кун підвів голову. По його цапиній борідці протяглася довжелезна блискуча нитка слини. Як у равлика.

— Ох, і поспав! «Туга зійшла на мене, як хмари на вершини гір». Приємно трохи задрімати!

- Всі бачать, що задрімав. Може б, ти прокинувся?

- А чому б ні? Щось цікаве розповідаєте?

— Нарешті будемо на скрипці… Що роблять на скрипці, Кусямі-кун?

- І гадки не маю.

— Зараз я гратиму на скрипці.

— Він гратиме на скрипці. Докусен-кун, підходь ближче.

— Знову скрипка! 3дуріти можна.

— Ти не здурієш. Адже ти з тої компанії, що грає на безструнних інструментах. А от Канґецу-кунові є чого переживати. Бо ж як він затерликає, сусіди почують.

— Невже? Канґецу-кун, а ти не вмієш так грати, щоб сусіди не почули?

— Не вмію. Якщо вмієте, то навчіть і мене.

— Можна обійтись і без науки. Тобі досить поглянути на невинну білу корову, і все зрозумієш, — недоладно вставив Докусен-кун.

Канґецу-кун, вирішивши, що той спросоння верзе якісь нісенітниці, не звернув на нього уваги, а провадив далі:

— Нарешті я придумав. Цілісінький наступний день, день народження Імператора, я пробув удома. Місця собі не знаходив. Тільки й робив, що відкривав і закривав кошик. Та коли звечоріло і під кошиком засюрчав цвіркун, я рішуче взяв у руки скрипку і смичок.

— Хвалити Бога! — зрадів Тофу-кун.

- Не квапся грати, диви, щоб у халепу не вскочив, — застеріг Мейтей-кун.

— Спочатку я перевірив смичок — від рукоятки до вістря.

— Ти хто? Поганенький торговець мечами? — поглузував Мейтей-кун.

— Справді, як подумаєш, що в цьому твоя душа, почуваєшся самураєм, котрий вночі при світлі лампи оглядає свій знаменитий меч. Із смичком у руці я затрясся.

— Справжній геній! — вихопилось у Тофу-куна.

— Божевільний! — докинув Мейтей-кун.

— Може б, ти швидше заграв? — порадив господар.

На обличчі Докусен-куна застигла розгубленість.

— На превелике щастя, смичок виявився справним. Тепер настала черга скрипки: я підніс її ближче до світла й оглянув з усіх боків. І уявіть собі, протягом тих п’яти хвилин під кошиком сюрчав цвіркун.