Ваш покiрний слуга кiт

— 3аспокойся, вже уявили. Грай хутчій!

— Ні, ще не граю… На щастя, і на скрипці не було жодної подряпини. «Ну, тепер усе гаразд», — вирішив я і встав…

— Ти кудись збирався йти?

— Мовчіть і слухайте. Я не можу розповідати, коли мене обривають на кожному слові…

— Панове, мовчіть! Цс-с-с!

— Лише ти й балакаєш.

— Ого, невже? Тоді пробачте. Увага! Увага!

— Я взяв скрипку під пахву, нашвидку взувся в дзорі. Вийшов надвір і спинився. Ні, думаю, стривай…

— От і маєш! Я так і думав, що припиниться подача струму!

— Тепер уже не варто повертатися. Однаково сушеної хурми нема…

— Панове, дуже шкода, що ви мене перебиваєте. Доведеться розповідати лише Докусен-кунові… Так от, Докусен-кун, я вернувся у кімнату, закутався у червоне укривало, що купив на батьківщині за три єни двадцять сен, і загасив лампу. 3наєш, одразу так стемніло, що я не бачив, де мої дзорі.

— Власне, куди ти вирядився?

— А ти послухай. Врешті-решт я таки знайшов дзорі та вийшов на вулицю. Ніч була зоряна, землю встеляло опале листя. Закутаний в укривало, я тримав під пахвою скрипку… Коли, завертаючи все праворуч, я добрався до підніжжя гори Коосін, зачув дзвін у храмі Торейдзі. Той звук проник через укривало, заповз у вуха і відбився луною в моїй голові. Як ти думаєш, котра година була?

— Не знаю.

— Дев’ята. Цієї довгої осінньої ночі я вирішив піднятися гірським путівцем на чотири тьо до Одайри. 3а звичайних обставин я б на таке не зважився, адже я зроду лякливий. Та дивна річ: як тільки западе в голову мені якась думка, я геть-чисто забуваю, що таке страх. Того разу душу переповнювало одне бажання: грати на скрипці. Одайра розташована на південному схилі Коосін. Якщо у погідний день туди підніметесь, побачите плато, з якого відкривається чарівний краєвид — крізь віття сосон проглядає містечко… Площа того плато яких сто цубо, посередині скеля, завбільшки з вісім татамі. На північному боці — ставок Унонума, обсаджений грубими, в три обіймища, камфорними деревами. Неподалік хижка — видно, тут жили добувачі камфори. Поблизу ставка і серед білого дня моторошио. На щастя, добиратися туди неважко — під час маневрів сапери проклали дорогу. Так от, я видряпався на ту скелю і сів, підстеливши червоне укривало. Я ще ніколи не вибирався на гору в таку холодну ніч, а тому незабаром відчув, як сумна навколишня пустка гнітить душу. В таких випадках лише страх зроджує в людини сум’яття. Тож як його позбудетесь, дух ваш стане напрочуд ясним. Коли я просидів у задумі хвилин двадцять, мені видалося, ніби я живу сам-один у кришталевому палаці, а тіло моє, - і не лише тіло, а й душа, й серце, — прозорі, наче їх зроблено з агарагару. Тільки от я ніяк не міг збагнути, чи це я перебуваю у кришталевому палаці, чи той палац — у мені…

- От прикрість! — жартома поспівчував Мейтей-кун.

- Цікавий душевний стан, — захоплено промовив Докусен-кун.

— Якби такий стан тривав до сходу сонця, я, можливо, просидів би у задумі, цілком забувши про скрипку…

— А там водяться лисиці? [201] — спитав Тофу-кун.

— Ось у такому стані, злившись воєдино з горою, не знаючи, чи я живий, чи мертвий, я раптом почув, як ззаду, з глибини старого ставка прокричало: «Уа-а!»

— Нарешті!

— Той крик відбився луною у горах, прошумів з вітром у верхів’ї безлистих дерев, і я отямився…

— Ось тепер я спокійний, — Мейтей-кун погладив себе по грудях.

— «У великій смерті земля і небо зазнають обнови»… — Докусеп-кун значущо підморгнув Канґецу-кунові. Однак той нічого не зрозумів.

— Отямившись, я озирнувся довкола. На горі Коосін панувала тиша, ніде ні шелесь. Ой леле, що ж це був за голос?! То не був людський голос — для цього він занадто різкий. І не пташиний — надто гучний. То, може, мавп’ячий? Ні, в цій місцевості, здається, мавпи не водяться. То чий же? Тільки-но я задумався над цим запитанням, як дотеперішній спокій наче лизень злизав: тисячі думок заметушилися в голові, як шалені мешканці столиці під час зустрічі Артура, принца Уельського. Відвага, холоднокровність, здоровий глузд і спокій — ці рідкісні гості моєї душі миттю випарувалися через відкриті пори тіла. Серце застрибало під ребрами в танці «сутетеко». Жижки затряслись, як паперовий змій на вітрі. Я більше не міг терпіти: запхав скрипку під пахву, накинув на себе укривало, зі стрибнув із скелі, щодуху пустився з гори, добіг додому і, забравшись у постіль, заснув. Така моторошна пригода мені ще не траплялася. Повір мені, Тофу-кун.

— А далі?

— Це вже кінець.

— То ти й на скрипці не грав?

— Хіба я міг грати? Навіть якби хотів. Із глибини ставка щось кричало: «Уа-а!» Ти б також не зміг.

— Здається, твоєму оповіданню чогось не вистачає.

— Тобі може здаватися що завгодно. Але я розказав щиру правду. Що ви на те скажете, панове? — Канґецу-кун гордим поглядом обвів усе товариство.

— Ха-ха-ха! Браво! Напевне, тяжко попрацював, щоб довести оповідання до кінця. А я всерйоз думав: «От-от у країні сходу сонця з’явнться Сандра Беллоні». — Мейтей-кун примовк, очікував, що його попросять пояснити, хто ж такий Сандра Беллоні, але не дочекався і провадив далі: — Сандра Беллоні грала на арфі і співала італійських пісень, а ти вибрався із скрипкою нагору Коосін — усе це чудернацька музика з тим самим лейтмотивом. Вона злякала Місяця, а ти перестрашився бобра на старому ставку. Тепер ти бачиш, яка коротка відстань між великим і смішним. Напевне, тобі прикро.

— Я б не сказав, що аж дуже прикро, — на диво спокійним голосом відповів Канґецу-кун.

— Взагалі кажучи, лізти на гору із скрипкою — дурна мода. 3а це тобі й нагнали страху, — дорікнув господар.

— «Хоробра людина навіть у лігвищі злого духа думає про життя», — зітхнув Докусен-кун. Ще ні разу Канґецу-кун не зрозумів того, що казав Докусен. І не лише Канґецу-кун — ніхто не розумів.

— Ну що, Канґецу-кун, ти останнім часом усе ще обточуєш кульки? — через хвилину Мейтей-кун повернув розмову в інше русло.

— Ні. Я недавно їздив на батьківщину, а тому довелось відкласти роботу. Правду казати, кульки теж мені обридли. Я навіть думав кинути це заняття

— Але ж не станеш доктором, якщо перестанеш обточувати кульки, — господар насупився.

— Доктором? Ха-ха-ха! Можна обійтись і без доктора, — несподівано весело заявив Канґецу-кун.

— Тоді одруження доведеться відкласти. А це ж зайва неприємністьь тобі й нареченій.

— Одруження? Чиє?

— Твоє.

— 3 ким це я буду одружуватися?

— 3 Канедовою донькою…

— Ехе-хе…

— Що за «ехе-хе»? Хіба ви не домовилися?

— Яка там домова! Хай собі поширюють усякі небилиці, якщо їм дуже хочеться.

— Куди це годиться? Слухай, Мейтей, ти знаєш, про що йдеться?

— Ти маєш на увазі історію з Носом? Та про неї не лише ти і я, — увесь світ знає. Оце тобі таємниця! Мені все надокучали з «Ранкового вісника»: «Коли, — кажуть, — будемо мати честь опублікувати імена молодят?» Тофу-кун три міслці жде того весілля, вже й довжелезну «Любовну пісню» написав. Мабуть, тепер журиться, що такий шедевр марно пропаде, якщо Канґецу-кун не стане доктором. Правда, Тофу-кун?

— Не стільки журюся, як ви собі гадаєте. Але, ніде правди діти, я б хотів опублікувати свій твір, сповнений щирих дружиіх почуттів.

— Ти ба! Чимало на світі залежить від того, станеш ти доктором чи ні. Тож візьми себе в руки й ще трохи поточи свої кульки.

— Хе-хе-хе!.. Вибачте, що я завдав вам стільки клопоту, але тепер'уже обійдуся без доктора.

— Чому?

— Як це чому? А тому що в мене вже є законна дружина.

— Ого! Коли це ти встиг оженитися? Та ще й крадькома. В такому світі треба брати очі в руки! Кусямі-сан, ви чули? В Канґецу, виявляється, є жінка й діти!

— Які там діти! Ще місяцл не минуло, як я оженився, а ти про дітей… Де це видано?

— Ти скажи, коли ви повінчалися? — тоном слідчого запитав господар.

— Як це коли? Приїхав на батьківщину, а вона мене вже чекає. Сенсей, до речі, тунці, що я сьогодні приніс, — то весільний подарунок родичів.