Ваш покiрний слуга кiт

Господар, дарма що немудрий і хворий, все-таки господар. Якщо навіть поет сказав: «Володареву ласку — чашку рису — повік не забуду», — то й мені слід турбуватися про долю господаря. Груди стиснув жаль до нього, і я мимоволі закинув спостереження за купальнею. Коли це раптом від басейну з білястою цілющою водою долетів галас. «Напевне, б’ються», — подумав я й обернувся. Перед невеличкими дверима в лазню метушилися перевертні, штовхаючи один одного волохатими литками й безволосими стегнами. Осіннє сонце якраз хилилося до обрію: було видно, як у клубах пари, що піднімалася аж до стелі, бовваніли їхні невгамовні, крикливі тіні. «Пече! Пече!» — доносилося звідусіль і, пронизавши вуха, переплутавшись у голові, розбігалося на всі боки. Ті голоси набирали для мене кольору — жовтого, зеленого, червоного, чорного — і, накладаючись один на одного, сповнювали лазню невимовним гамором. Вони виражали тільки сум’яття і розгубленість. Я стояв, заворожений цим видовиськом. Коли шум досяг найвищої межі, нараз із безладної юрби, пускаючи в рух лікті вигулькнув якийсь здоровило. Від решти сенсеїв він був вищий на цілих три суни. 3адерши свою розчервонілу пику (я ніяк не міг збагнути, чи то в ньогo борода росла з обличчя, чи обличчя з бороди), він ревнув як у тріснутого дзвона голосом: «Холодної! Пече! Пече!» Той голос й обличчя здоровила так виділялися у цій веремії, що якусь мить здавалося, наче ціла лазня зайнята одною людиною. Нaдто дикою. Тією самою, що про неї писав Ніцше. Володарем злих духів. Верховодою над перевертнями. Поки я за ним стежив, з-за басейну почулося: «Агов!» Я кинув очима в той бік — у сірому мороці я побачив, як уже знайомий вам лазник у ватяній безрукавці розбив вугляну брилу й уламки кинув у піч. Дверцята грубки зачинилися, вугілля затріщало й обличчя лазника раптом освітилося. Водночас, наче спалахнувши, з пітьми виступила й цегляна стіна позаду лазника. Мені стало трохи моторошно, я зістрибнув з підвіконня і подався додому. Дорогою я міркував: «Вони намагаються досягти рівності, скинувши хаорі, штанці й хакаама. Але і серед голих знайдеться герой, котрий інших, слабосилих, підімне під себе. Роздягайтеся скільки заманеться, однаково рівності вам не бачити, як своїх вух».

Коли я вернувся з лазні, на світі панував мир і спокій, а господар уминав вечерю. Обличчя його вилискувало після купелі. Помітивши, що я піднімаюся на веранду, він буркнув: «Що за безтурботний кіт! І де це він вештається?» Я зиркнув на столик: грошей у нього катма, а закусок он скільки! Серед них і смажена риба. Не знаю, як вона називається, але певен, що її вчора нишком виловили поблизу форту Одайба. Я вже повідомляв, що здоров’ю риб можна позаздрити, але хіба витерпиш, коли тебе варитимуть і смажитимуть? Краще вже слабувати й бути на волосинку від смерті, але хоч дихати. Отак міркуючи, я присів біля столика — сподівався, щось перепаде, — вдаючи, що мене анітрохи не цікавить їжа. Хто не вміє так прикидатися, нехай облишить надію поласувати смачненькою рибою. Господар покопирсався у рибі й відклав хасі — видно, риба йому не сподобалася. Господиня, сидячи мовчки навпроти, пильно слідкувала за рухом хасі та господаревих щелеп.

— Слухай, лясни кота по голові, - несподівано зажадав господар.

— Ляснути? Навіщо?

— Просто дай ляпанця, та й усе.

— Так? — і господиня злегка вдарила мене долонею по голові. Мені й не заболіло.

— Не нявкнув?

— Ні.

— Спробуй ще раз.

— Хоч скільки пробуй, все одно нічого не вийде, — і господиня ще раз мазнула мене рукою по голові. Пусте! Я мовчу. Однак, своїм глибоким розумом ніяк не збагну, навіщо все це. Якби знаття, що господар забрав собі в голову, я б знайшов раду. Але він тільки звелів: «Лясни», — поставивши у скрутний стан і дружину, й мене. Оскільки за трьома разами не вийшло на його, господар трохи роздратовано сказав:

— Удар так, щоб нявкнув.

— А як нявкне, то що? — розгублено спитала господиня і ще раз ляснула мене по голові. Тепер інша річ: я зрозумів, чого від мене вимагають, і зміг сповнити господареве бажання. 3а таку дурість я його не люблю. Сказав би: «Хочу, аби занявкав», — і не доводилося б господині кілька разів ляскати, а мені зайві побої терпіти. Наказ «просто лясни!» дають тоді, коли метою є удар. Бити — їхнє діло, нявкати — наше. Тож нахабство думати, що наказ «удар!» одночасно вимагає від мене нявкання, яким усе-таки я розпоряджаюся. То ж неповага до чужої особистості. Господар виставляє котів на посміх. Можна було б зрозуміти, коли б мова йшла про Канеду, як гадюка ненависного господареві. Але, як для господаря, що вихваляється своєю наготою, то це підло. А втім, правду кажучи, господар не така вже нікчемна людина. Той наказ — не наслідок хитрощів, а, здається, дурного розуму. Як наїсися, шлунок роздувається. Як уріжешся, кров тече. Як уб’ють, помреш. А тому господар вирішив: як ляснути, занявкаю. Але, на жаль, тут логіка шкутильгає. Якщо таким робом міркувати, то виходить: як упав у річку, обов’язково втопишся; як з’їв темпуру [156], захворієш бігункою; якщо одержуєш платню, то обов’язково ходиш на роботу; якщо читаєш книжки, станеш розумним. Не всіх би це влаштувало. Мені особисто не до вподоби теза: коли б’ють — нявкай. Який сенс уродитися котом, якщо з тебе роблять храмовий дзвін? У думці збивши пиху з господаря, я нявкнув на замовлення.

— Скажи, — звернувся господар до дружини, — оце «няв» — що? Вигук чи прислівник?

Запитання заскочило господиню несподівано. Ніде правди діти, я теж подумав, що господар ще не відійшов від запаморочення у лазні. Здавна між сусідами за ним закріпилася слава дивака, дехто навіть вважає його душевнохворим. Але господар надзвичайно самовпевнений. Він уперто повторював: «Не я душевнохворий, а цілий світ з’їхав з розуму». Коли сусіди обзивали його собакою, він їх — заради справедливості — свинями. Здавалось, господар усюди намагається бути справедливим. От біда, та й годі. Можливо, для такого дивака, як господар задати жінці чудне запитання — дрібна справа, але, як збоку подивитися, могло здатися, що йому не далеко до божевілля. Ось чому господиня заціпеніла й не вимовила жодного слова. Звісно, і я не міг нічого відповісти. Раптом господар заверещав:

— Гей!

— Ага, — злякано відповіла господиня.

— Оце твоє «ага» — вигук чи прислівник? Як ти гадаєш?

— От дурне запитання. Хіба тобі не однаково?

— Ні. Це велика проблема, над якою сушать собі голови наші філологи.

— Ти що? Над котячим нявканням? Яке безглуздя! А хіба коти нявкають по-японському?

— В тому-то й сила. В тому вся трудність. Це називається порівняльним мовознавством.

— Так що? — господиня була розумна, такі дурні проблеми її не зачіпали. — З’ясували, що до чого?

— Проблема важка і її одним махом не з’ясуєш, — сказав господар, пережовуючи згадувану раніше смажену рибу. Потім узявся до свинини з картоплею. — Це що, свинина? .

— Taк, свинина.

— Гм… — зневажливо гмикнувши, проковтнув шматок і простягнув жінці чашку. — Вип’ю ще одну.

— Сьогодні ви чогось багато п’єте. Он як почервоніли

— Все одно питиму… А ти знаєш, яке найдовше у світі слово?

— Знаю. Сакі-но кампаку-дадзью-дайдзін.

— Це ім’я. А я питаю, чи знаєш слово.

- Європейське?

— Eгe.

— Не знаю. Годі вам пити. Беріться до їжі.

— Ні, я ще вип’ю. Сказати тобі найдовше слово?

— Скажіть. І їжте.

— Архаїомелесідонофрунікерата [157].

— Якась нісенітниця.

— Не нісенітниця, а грецька мова.

— Що воно означає по-японському?

— Не знаю. Знаю тільки, як пишеться. Як розгонисто написати, розтягнеться на яких шість сунів.

Якась дивовижа: те, що інші люди кажуть напідпитку, господар виголошує у тверезому стані. А втім, сьогодні він таки перепився. Звичайно випиває дві чарки, а цього разу висушив аж чотири. В нього й після двох чарок обличчя пашить, а після чотирьох почервоніло як розжарені щипці для вугілля, і було видно, що йому зле. Але він на цьому не зупинився.