Ваш покiрний слуга кiт

Морські купання доведеться відкласти котам на майбутнє, а от спортом можна захоплюватись хоч зараз. Той, хто в наше двадцяте століття не займається яким-небудь видом спорту, заживає собі поганої слави злидаря. Про нього так кажуть: він не захоплюється спортом не тому, що не хоче, а тому, що не може, в нього нема вільного часу, він мусить заробляти на прожиток. У давнину спортсмена називали «оріске» [144], а тепер того, хто незугарний до спорту, вважають істотою нижчого ґатунку. Залежно від часу й обставин людські по гляди змінюються так само легко, як мої зіниці. Правда, мої зіниці всього-на-всього розширюються і звужуються, а от людські думки часом обертаються на собі протилежні. А людям байдуже. Відомо, що кожну річ можна розглядати з двох боків, з двох кінців, однак тільки люди вміють так спритно орудувати руками, що видають одне й те саме то за біле, то за чорне. Як поміняти місцями ієрогліфи у слові «хосун» (розсуд), то вийде «сумпо» (розмір). Цікаво, правда? Нахиліться і погляньте попід ноги на Аманохасідате [145]. Перед вами буде своєрідне видовище. Адже й Шекспір, такий, як він є, може обриднути. І якби не було людей, що, глянувши на Гамлета попід власні ноги, проказують: «Казна-що!» — напевне, поступ у літературі був би неможливий. Тому-то не дивно, що люди, які ганили спорт, раптом запалали любов’ю до спорту, і навіть жінки прогулюються з ракетками в руках. Було б ще краще, якби люди не глузували з котів, мовляв, спорт не наше діло. Так от, я собі думаю: може, хто поцікавиться, яким видом спорту я захоплююсь, тож намагатимусь дати йому пояснення. Як самі добре знаєте, на превеликий жаль, мої лапи не здатні тримати спортивне знаряддя. Тому-то я не в змозі користуватися м’ячем і бейсбольною битою. Зрештою, мені ні за що їх купити. 3 обох цих причин я вибрав собі такі види спорту, які, можна сказати, не потребують ані грошей, ані спортивного знаряддя. Дехто може подумати, що в такому разі мені залишається тільки або спроквола прогулюватися, або ж вистрибувати надвір з поцупленим шматком тунця у зубах. Але ж топтати землю, механічно переставляючи ноги у згоді з законом всесвітнього тяжіння, надто просто и нецікаво. Гадаю, що і вправи, які іноді робить господар, називати спортом — чисте блюзнірство. Не виключено, що, маючи стимул, такі вправи стали б модними. Добре прислужилося б у цьому розумінні змагання за шматок сушеного тунця або пошуки кети. Але такі вправи можливі, коли наявний стимулятор. Бо коли його забрати, змагання стає беззмістовним і до нього втрачаєш охоту. А як уже немає матеріального стимулу, то я віддаю перевагу вправам, що вимагають уміння і спритності. Я багато над цим думав. Стрибати з дашка кухні на покрівлю, втриматися чотирма лапами за фігурну, схожу на сливовий цвіт, черепицю на гребені даху, пройти по жердині, на якій сушать білизну — тут я зазнав невдачі: бамбук виявився слизьким і кігтям годі було вчепитися. Або ще одна дуже цікава вправа — несподівано ззаду стрибати на маля. Але як занадто часто нею захоплюватися, можна вскочити в халепу. Тому вдаюся до неї щонайбільше три рази на місяць. Напинати на голову паперовий пакет — важко і зовсім нецікаво. Без людської допомоги взагалі не варто і починати. Можна ще дряпати кігтями обкладинки книжок, але, якщо господар побачить, обов’язково відчухрає. До того ж ця вправа тpeнує лише кігті, а м’язи тіла залишаються без діла. Вищезгадані вправи я відношу до так званого старого зразка. А от серед нових є чимало цікавих. По-перше, полювання на богомола. Хоч воно не таке масштабне, як полювання на мишей, зате й набагато безпечніше. Ця прекрасна розвага триває від середини літа до початку осені. Ось у чому вона полягає. Спочатку виходите в сад і шукаєте богомола. Коли добра погода, розшукати: одного-двох — раз плюнути:. Так от, відшукавши богомола, за одним стрибком опиняєтеся коло нього. Той миттю займає оборонну позицію і піднімає голову на довгій шийці. Як для комахи, богомол досить-таки відважний: поки не відчує сили ворога, готовий чинити йому опір. Через це й гра стає цікавою. Правою передньою лапою злегка вдаряєте його по піднятій голові. Шия в богомола слабка і відразу хилиться набік. Тепер у богомола надзвичайно чудернацький вигляд: він ніби чимось заклопотаний. Але ви, не гаючи часу, підскакуєте до нього ззаду й легенько торкаєте його за крильця. Звичайно вони в нього щільно прилягають до тіла, але як тільки ви їх добряче смикнете, вони зімнуться і внизу покажеться тонка, як цигарковий папір, ніжно-блідого кольору білизна. Навіть улітку богомол старанно чепуриться і надягає аж два кімоно. Тим часом його довга шийка повертається назад. Іноді він сміливо кидається у бійку, але здебільшого просто стоїть, задерши голову. Ніби чекає нападу. Він може так стояти скільки завгодно довго. Але ж це вже не спорт, і ви знову його сіпаєте. Якщо богомол трапився кмітливий, він неодмінно втече. Тільки якийсь неотесаний богомол-дикун зважиться відчайдушно стати з вами на двобій. У такому випадку даєте йому добрячого ляпасу, і він, як правило, відлітає на кілька сяку. Але якщо супротивник покірно лізе вперед задки, мене бере жаль і я блискавкою кілька разів облітаю навколо дерева. За той час богомол не встигає проповзти навіть п’ятишісти сунів. Він уже відчув мою силу й не наважується більше чинити спротиву. Він лише розгублено метушиться, намагаючись уникнути зустрічі зі мною. Але я наступаю на п’яти і богомол зі страху розпускає. крильця, силкуючись злетіти. Власне, богомолові крильця до пари його шиї, вузькі та довгі. Наскільки мені відомо, вони йому служать прикрасою. Як і в людей англійська, французька та німецька мови, вони не дають жодної практичної користі. Тому-то, як богомол з усієї сили тріпоче цим непотребом, я й вусом не веду. Це тільки так мовиться — тріпоче, а насправді він їх волочить по землі. Мені навіть трохи шкода богомола, але ж спорт є спорт, і нічим тут не зарадиш: я прошу вибачення і мерщій вибігаю наперед. Він не в змозі повернути вбік і за інерцією повзе на мене. Я ляскаю його в ніс. Цього разу богомол падає, обов’язково розчепіривши крила. Легенько наступаю на нього передньою лапою і трохи перепочиваю. Потім піднімаю лапу і знову притискаю. Нападаю на нього, пускаючи в хід давню самурайську хитрість. Таким робом забавляюся з ним десь з півгодини, а пересвідчившись, що богомол не ворушиться, обережно беру його в рот, трясу і випльовую. Тепер він лежить на землі нерухомо, наче заснув. Я штовхаю його лапою. Від поштовху богомол підскакує, і я знову притискаю його до землі. Коли гра обридне, я вживаю останній захід — пожираю супротивника. До речі, скажу тим, хто не куштував богомолів, що вони не дуже-то смачні. Кажуть, і поживних речовин у них обмаль.

Крім полювання на богомолів, я захоплююсь ще одним видом спорту — полюванням на цикад. Просто «цикади» немає. Як і між людьми ведеться, цикади бувають різні: «череваті», «торохтійки» і «співунки». Цикада «черевата» настирлива і для спорту непридатна. «Торохтійка» чванлива, і з нею краще не заводитися. Найцікавіше ловити цикаду «співунку». Вона з’являється лише наприкінці літа. Коли непрошений гість — осінній вітер — забирається людям під одежу і холодить шкіру викликаючи застуду, ці створіння невгавучо виспівують, задерши хвости. Здається, наче саме небо веліло, щоб вони гарно співали, а їх коти ловили. На початку осені я іду на лови. Ця вправа називається «полюванням на цикад». Я дещо вам про це розкажу. Та коли вже мова зайшла про цикад, то передусім зауважу, що вони не повзають по землі. Якщо цикада лежить на землі, то її неодмінно обсідають мурахи. Я полюю не за тими цикадами, що перебувають у володінні мурашок, а за тими, що всідаються на гілках високого дерева і виводять своє улюблене «осій-цуку-цуку», Доречі, мені хотілося б дізнатися від фахівців, що співають цикади «осій-цуку-цуку» чи «цуку-цуку-осій»? Гадаю, що відповідь на це запитання немалою мірою сприяла б розвитку науки про цикад. У таких справах люди мають перевагу над котами і дуже тим пишаються. Якщо не зможете одразу відповісти, то добре помізкуйте. Правда, для полювання цикад як спорту порядок слів пісні не має жодної ваги. Треба лишень вибратися на дерево, прислухаючись до голосу цикади, що у нестямі виспівує свою пісню. Але ця на перший погляд легка справа вимагає чималих зусиль. У мене чотири лапи і я не згірш від інших тварин бігаю по землі. У всякому разі людині не поступлюся, адже проста математика показує, що чотири більше ніж два. А от що ж до лазіння по деревах, то виявляється: є тварини набагато спритніші за мене. Не кажучи вже про мавпу, є чимало гідних поваги майстрів цієї справи серед її прямих нащадків — людей. Я не вважаю ганьбою для себе, якщо мені не все тут удається. Адже діяти всупереч силі тяжіння — нелегка справа, тим паче в такому виді спорту, як полювання на цикад. На щастя, у мене є таке знаряддя, як кігті. Саме вони й помагають мені лазити по деревах, хоча це не так і легко, як здається. До того ж не забувайте, що цикади вміють літати. На відміну від богомола, зачувши небезпеку, цикада злітає; щойно ти насилу видряпався на дерево, як в останню мить цикада пурх — і нема. Тільки облизня скуштуєш, та й усе. А ще одна прикрість на тебе чигає: часто-густо цикада на тебе напаскудить. До того ж нерідко вона цілиться просто в очі. Зрештою, нехай би собі летіла, аби тільки не паскудила. Невідомо, який психічний стан викликає фізіологічну реакцію, що вона робить це саме перед відльотом. Може, це вияв розпачу. Мабуть, вона хоче приголомшити ворога і виграти час для втечі. Так само каракатиця викидає сепію, нахаба виставляє пазури, а господар пускає в хід латину — усі ці явища можна віднести в одну групу. Цією проблемою теж не слід нехтувати цикадологам. Ретельне її вивчення варте докторської дисертації. Однак повернемося до основної теми. Найчастіше цикади скупчпчуються… як не до вподоби «скупчуються», можна сказати «збираються», але останнє слово заяложене, тому я вибрав «скупчуються… Так от, цикади найчастіше скупчуються на фірміані. Здається, фірміана по-китайському «утун». Листя на фірміані рясне, до того ж кожний лист завбільшки з віяло і за їхнім плетивом анітрохи не видно гілок. Ця обставина ускладнює полювання на цикад. Я навіть подумав, чи, зокрема, не на мою честь складено пісню: «Чую голос твій, тебе не бачу». Нічого не вдієш: доводиться орієнтуватись на голос. Приблизно на висоті одного кена, як на замовлення, стовбур фірміани роздвоюється. На цьому розгалуженні я перепочиваю і, сховавшись за листям, вистежую цикад. А втім, буває, що я не встигаю досягти цієї місцинки, як сторожкі істоти, шурхотячи крильцями, злітають. Погано, як злетить хоч одна. А тим гірше, як почнуть, мов дурні, наслідувати одна одну. Вони-бо в цьому не відстають від людей. Досить полетіти одній, як слідом за нею кинуться інші. Буває, цикада виспівує у цілковитій тиші навіть тоді, коли я досягаю розгалуження. Але хоч скільки я оглядаюсь, хоч як вуха нашорошую, а знайти цикаду ніяк не можу. Починати наново — забарно, і я вирішую перепочити. Зайнявши зручну нозицію, чекаю нової нагоди й тут непомітно для себе потрапляю в обійми сну. Пробудження буває неприємним — падаю стрімголов на кам’яну доріжку саду. Але здебільшого мені щастить упіймати хоч одну цикаду. Прикро тільки, що на дереві цикаду треба обов’язково держати зубами. Тож коли спустишся на землю і виплюєш її з рота, найчастіше вона виявиться мертвою. І скільки б ти не грався з нею, скільки б не дряпав, вона не поворухнеться. Уся принада полювання на цикад у тому, щоб підкрастись і придушити «співунку» передньою лапою саме тоді, як вона насилу заворушить хвостом. Тоді цикада журливо скрекоче й нестримно тріпоче тоненькими прозорими крильцями. Швидкість і краса того руху — нечувана, іншого такого чудового видовища у світі цикад навряд чи можна собі уявити. Щоразу притискаючи «співунку» лапою, я хочу знову побачити цю мистецьку виставу. А як набридне спостерігати це видовище, я прошу вибачення і запихаю цикаду в рот. Трапляються цикади, що і в роті не перестають показувати виставу.