Ваш покiрний слуга кiт

Після полювання на цикад іде інша вправа — ковзання по сосні. Нема потреби довго про неї розводитися, розповім коротко. Зачувши «ковзання по сосні», ви, либонь, подумаєте, що я справді ковзаю по сосні. Але це не так. Йдеться про один з видів лазіння по дереву. Під час полювання на цикад видряпуюсь по цикаду, під час же ковзання по сосні вилажу по дереву, аби лазити. В тому й полягає відмінність між тими двома видами спорту. Сосна, — вічнозелене дерево з давніх-давен, ще відтоді, як у храмі Саймьодзі під час церемонії постригу Ходзьо Токійорі [146] в ченці вперше спалювано карликову сосну, — має страшно шорсткий стовбур. Значить, немає на. світі нічого менш слизького за сосновий стовбур, нічого більш зручного для того, шоб чіплятися руками. І лапами. Іншими словами, немає нічого зручнішого для того, щоб чіплятися пазурами. Одним духом видряпуюсь нагору. А видряпавшись, збігаю вниз. Бігти вниз можна двома способами: хвостом угору, головою вниз або хвостом униз, головою вгору, тобто так, як і підніматися. Питаю вас, люди: котрим із цих способів легше спускатися? Ви завжди поверхово думаєте, а тому, напевне, вважаєте, що, коли вже мова йде про спуск, спускатися вниз головою — велика насолода. Та де там. Ви, мабуть, пригадуєте, як Йосіцуне [147] захопив перевал Хійодорі, і, напевне, думаєте, що коли вже Йосіцуне спускався вниз головою, то котам сам Бог велів так робити. Я не заслужив такої зневаги. Як, ви думаєте, ростуть мої кігті? Вони загнуті назад. Наче яструбиний дзьоб, вони можуть підчепити і тягти предмет, але штовхати назад — про це нічого й думати. Нехай я з розгону вибрався на дерево. Природно, мені — сухопутній тварині — не дозволено довго затримуватися на вершині сосни. Як тільки затримаюсь, обов’язково впаду. Падати, відпустивши лапи, — занадто швидко. А тому я повинен ужити якихось заходів, щоб хоч трохи сповільнити природний перебіг подій. Тобто я повинен спуститися. Здається, ніби між падінням і спуском велика різниця, але насправді це не так. Насправді ось що маємо: спуск — сповільнене падіння, падіння — прискорений спуск. Відміна між спуском і падінням зовсім невелика. А тому що мені не подобається падати, я мушу спуститися, сповільнивши падіння. Тобто я повинен якось зменшити швидкість падіння. Як уже мовилось раніше, мої пазурі загнуті назад, а тому, якщо я, з головою вгору, їх випущу, вони не дадуть мені впасти. Таким чином падіння обертається на спуск. Справедливість цього принципу очевидна. А от спробуй спуститися з сосни методом Йосіцуне, вниз головою. Тепер від кігтів немає користі. Лапи ковзають, втримати тягар власного тіла вже неможливо і той, хто мав намір спуститися. падає. Захопити перевал Хійодорі таким способом важко. З усіх котів мистецтвом ковзання, здається, оволодів тільки я один. А тому і назву цьому видові спорту дав саме я.

Наостанку кілька слів про «обхід паркана». Двір мого господаря з чотирьох сторін обгороджений бамбуковим парканом. Сторони, паралельні до веранди, завдовжки з вісім-дев’ять кенів. Довжина правої і лівої сторони разом яких чотири кени. Так от, спортивна вправа «обхід паркана», про яку я щойно згадував, полягає в тому, щоб пройти по верху огорожі, не впавши на землю. Буває, що зазнаю невдачі, але зате, як успішно обійду парканом, відчуваю незрівнянне задоволення. Подекуди в огорожі стирчать стовпці з обгорілим прикоренком. На них дуже зручно трохи відпочити. Сьогодні мені щастило: від ранку до обіду я обійшов парканом тричі. І щоразу виходило краще. А як так, то я чимдалі більше розпалювався і навіть вирішив обійти вчетверте. Але щойно я пройшов, половину кола, як із сусіднього даху прилетіли три ворони і повсідалися рядочком на огорожі на відстані одного кена від мене. «От безсоромні! Тільки заважають робити вправу. Якісь не прописані тут ворони, зайди без роду і плоду, розсілися на чужій огорожі», — подумав я і крикнув: «Гей, ви, ступіться з дороги! Хіба не бачите, що йду?» Найближча ворона глянула на мене й засміялася. Друга позирала на двір господаря. Третя чистила дзьоба бамбуком огорожі. Напевне, щось з’їла. Я стояв на огорожі, давши їм три хвилини на роздум. Кажуть, що ворон прозивають Кандзаемонами. То були справжні Кандзаемони. Хоч скільки я чекав, а вони не привіталися й не відлетіли. Не було ради, і я рушив поволі з місця. У ту мить найближчий Кандзаемон роз простер крила. «Нарешті,- подумав я, — злякався моєї сили і збирається тікати». Але він тільки повернувся на місці справа наліво. От нахаба! Якби на землі, я б йому не попустив. Та, на жаль, тут, на верху огорожі, на додачу до свого хисткого становища наживати собі ворога серед Кандзаемонів було нерозумно. А все-таки ждати, поки ця трійця забереться геть, добряче обридло. Перш за все, ноги не витримували. А мої супротивники, крилаті істоти, добре пристосовані до сидіння на огорожах. Значить, як захочуть, сидітимуть скільки завгодно. Я ж, крім того, втомився трьома обходами попаркані. Тим паче що ця вправа не легша за ходіння по линві. Ніхто не гарантує, що не впадеш, навіть як не буде перепон, а тут тобі дорогу перетяли цих три чорних страшидла. Що й казати, скрутне становище. Я вирішив у крайньому разі припинити вправу і спуститися з огорожі. І чим швидше, тим краще. По-перше, у супротивника була чисельна перевага, а, по-друге, ворог мав незвичний для мене вигляд. У ворон були страшно гострі дзьоби, а самі вони скидалися на маленьких тенґу. «Від таких добра не діждешся. Найрозумніше — відступити. Як заведуся з ними і, крий Боже, впаду, ганьби нe минути», — тільки встиг я подумати, як перша ворона сказала: «Ідіот». Друга повторила: «Ідіот». Третя негідниця, наче того вимагав етикет, прокрякала двічі: «Ідіот! Ідіот!» Незважаючи на свій м’який характер, я не міг пропустити повз вуха таке нахабство. Терпіти образу від зграй ворон у власній резиденції — тільки ганьбити своє чесне ім’я. Як скажете, що вони не могли завдати шкоди мені, бо його, мовляв, у мене немає, уточню — підривати мою гідність. Тепер я вже не міг відступати. Мабуть, ота трійця не така вже й сильна: адже недарма кажуть, що серед ворон немає порядку, що вони — безладна зграя. Вперед, тільки, вперед! І я, набравшись відваги, поволі рушив. Здавалося, наче ворони, не звертаючи на мене уваги, про щось розмовляють. Це мене остаточно роздратувало. Якби огорожа була на п’ять-шість сунів ширша, я б їм показав, де раки зимують, але, на жаль, хоч як мене гнів розпирав, я мусив переступати по огорожі повільно й обережно. Нарешті до ворожого авангарду залишилось кілька сунів. Я тільки встиг подумати: «Ще один ривок і наша взяла», — як Кандзаемони, наче змовившись, раптом залопотали крильми і підлетіли вгору на один-два сяку. Від того лопоту знявся такий вітер, що з несподіванки я ойкнув і, спіткнувшись, полетів додолу. «От не пощастило!» — подумав я і глянув угору на огорожу. Вся трійця сиділа на своїх місцях і, дружно виставивши дзьоби, позирала на мене згори вниз. От нахаби! В моїх очах запалала лють. А їм байдуже. Я вигнув хребет і завив — теж намарно. Як у простолюддя таємничі символічні вірші не збуджують ніяких емоцій, так і зовнішні ознаки гніву, які я демонстрував, не викликали у ворон жодної реакції. Зрештою, у тому є резон. Адже досі я обходився з ними як з котами. І даремно. Якби на їхньому місці був кіт, він би, напевне, якось відповів на мою демонстрацію. Та, на жаль, моїми супротивниками були ворони. Ну що ти вдієш з тими Кандзаемонами? Я почувався безпорадним. Як Канеда, що намагається взяти гору над Кусямі-сенсеєм і допекти йому до живого; як Сайгьо [148], коли Йорітомо під час аудієнції подарував йому вилиту зі срібла статуетку з моїм зображенням; як бронзовий пам'ятник Сайго Такаморі, коли вороння обляпує його своїм послідом. Я швидко можу зметикувати, коли варто ждати, а коли ні, а тому вирішив, що стояти під огорожею — тільки час марнувати, і подався на веранду.

Надходив час вечеряти. Спорт — річ похвальна, але переборщувати теж не годиться. Все тіло розм’якло, я почувався млявим, наче розвареним. До того ж зараз тільки початок осені, й моє хутро, під час вправ досхочу насотавшись проміння надвечірнього сонця, нестерпно пекло. Піт, виділяючись із пор, не стікав, а вмить застигав, як сало, при коренях волосся. Спина свербіла. До речі, я можу чітко розрізнити, коли свербить від поту, а коли від бліх. Якщо свербить там, де можна дістати зубами, кусаю, де лапами — чухаюсь, але як блохи тятимуть посеред хребта — не знаю, як собі зарадити. В такому випадку доводиться або людину шукати й коло неї добряче потертися, або показати мистецтво чухатися об шорсткий стовбур якої-небудь сосни. Якщо не можу скористатися ні з цього, ні з того способу, почуваюся кепсько — спокою не маю. Люди — дурні істоти. Досить улесливо до них заговорити… ні, це тільки люди влесливо розмовляють зі мною, я ж мав сказати «замуркотіти»… Так от, люди — дурні істоти, і досить підійти до їхніх колін, ніжно муркочучи, як вони сприймуть твою поведінку за ознаку любові й візьмуться тебе чухати, а подеколи навіть по голові погладять. Але недавно у моїй шерсті вкинулися якісь паразити, звані блохами, тож тепер, коли необачно наближусь до людей, мене обов’язково схоплять за загривок і вишпурнуть за двері. Я втратив людську прихильність через нікчемних комашок, яких і оком не розгледиш. Колись поет [149] сказав: «Махне рукою — дощ піде, долоню вгору поверне — хмари набіжать». 3вичайно, легко витівати такі штуки для свого задоволення, коли в тебе тисяча або й дві тисячі бліх. Найперша заповідь людська проголошує: «Люби ближнього усією душею доти, поки тобі вигідно». Оскількн ставлення людей до мене раптово змінилося, я не можу шукати в них допомоги, хоч би як меиі свербіло. Тож я не бачу іншої ради як скористатися з другого способу — чухатися об шорсткий стовбур сосни. «Як так, то піду й трохи почухаюся», — подумав я і знову скочив з галереї. Але відразу похопився: «Стривай! Це теж дурний спосіб. Тільки шкоди собі завдам». Та це й не дивно. Адже на сосні є живиця. Та живиця така клейка, що, як прилипне до шерсті, то хай грім гримить, хай иавіть уся Балтійська ескадра вибухне в Цусімській протоці, а вона не відчепиться. Більше того, як прилипне п’ять волосків, живиця відразу притягне десять; а де прилипне десять, там і тридцять. Я — кіт із своєрідними поглядами, люблю простоту і ясність. Ненавиджу цю вперту, липку, невідступну погань. Я не захотів би її навіть тоді, якби мені дали всю красу всесвіту. От клята живиця! Майже нічим не відрізняється від гною, що тече з очей Куро рикші, коли дме північний вітер, і, бач, псує мені сірий кожушок. Хоч скільки разів їй кажи: «Подумай, що ти робиш!» — нічого не вийде. Досить мені спиною притулитися до сосни, як живиця, відразу приклеюється до шерсті. 3 такою несусвітенною дурепою заведешся — не тільки честь, але й шерсть загубиш. Нічого не вдієш, доводиться терпіти, хоч би як свербіло. Але, не в змозі скористатися одним із двох способів, я опиняюся в безпорадному стані. Якщо я зараз чогось не придумаю, то, напевне, захворію від тієї сверблячої, липкої погані. «Що б його придумати?» — міркував я, сівши на задні лапи, і раптом згадав. Іноді мій господар бере рушник і мило й несподівано кудись зникає. А коли через півгодини вертається додому, його похмуре обличчя, здається, трохи свіжіє, яснішає. Якщо така прогулянка благодатно впливає на мого зачухраного господаря, то на мене повинна б і поготів. Я досить вродливий і не маю потреби намагатись стати ще симпатичнішим, але я б тяжко завинив перед природою, якби заслаб і, не доживши й одното року, передчасно вмер. Я дізнався, начебто господар відвідує так звану лазню — заклад, видуманий для того, щоб марнувати час. Оскільки лазня — людська вигадка, чогось доброго від неї годі сподіватися. Але що ж було робити в моєму скрутному. становищі? І я вирішив: спробую туди заглянути. Як переконаюсь, що користі від неї мало, зупинюсь на півдорозі. Але чи вистачить людям великодушності, щоб пустити до купальні, збудованої для себе, істоту іншого виду — кота? Навряд. Певна річ, куди навідується господар і мені не відмовлять зайти. А як, крий Боже, скажуть: вибачай і голоблі завертай, — що тоді? Сором, та й годі. Найкраще спочатку зайти й поглянути, що воно й до чого. Як побачу, що можна, схоплю в зуби рушник і назад притьмом вернуся. Зупинившись на такому задумі, я поплівся до лазні.