Ваш покiрний слуга кiт

Якось пополудні, як завжди, я задрімав на веранді і побачив уві сні, ніби я перетворився на тигра. Я загадав господареві принести мені курятини. Тремтячи всім тілом, господар приніс. Тим часом надійшов Мейтей. Я сказав йому, що зголоднів, велів роздобути гусятини. Мейтей, своїм звичаєм, почав розводитись, мовляв, маринована ріпа з солоним печивом може замінити гусятину. Я не стерпів, широко розкрив рота і гаркнув. Мейтей аж зблід і лепече: «Як же я роздобуду? Ресторан у Ямасіта вже зачинений». — «Коли так, обійдусь яловичиною, — відповів я. — Біжи до Нісікави і принеси один кін філе. Тільки мерщій. Як ні, то розірву тебе на шматки!» Підтикавши поли кімоно, Мейтей кинувся бігти. Раптом моє тіло побільшало; простягшись майже на цілу веранду, я очікував Мейтеєвого повернення. Коли це в домі пролунав різкий крик, і я прокинувся, не скуштувавши довгожданої яловичини. Господар, який у сні боязко лежав долі переді мною, вискочив з туалету, штурхнув мене в бік і, нашвидку засунувши ноги в ґета, побіг у напрямку «Paкуункану». Мені стало неприємно і дивно, що я нараз змалів — з тигра перетворився на кота. Але штурхан і грізний погляд господаря привели мене до тями. «От потіха! Господар нарешті кинувся у бій!» — подумав я і, пересилюючи біль у животі, охоплений цікавістю, я шмигнув на задвір’я. У ту ж мить я почув, як господар заверещав: «Ґвалт! 3лодій!»- і побачив, як здоровий парубійко років вісімнадцяти у форменому кашкеті перелазив через огорожу. «Встигне чи ні?» — подумав я, а тим часом формений кашкет блискавкою летів на свою базу — видно, господарів лемент його добряче наполохав. Господар ще раз крикнув «злодій!» — і навздогін. Та щоб догнати ворога, господареві довелося б перестрибувати загороду. Вдиратися глибоко на територію супротивника теж не гаразд — тебе самого обізвуть злодієм. Не оглядаючись, господар біг до огорожі — видно, зопалу кинувшись услід за розбишакою, він був на все готовий. І ось у ту хвилину, коли до ворожих володінь залишався один крок, з табору супротивника виступив полководець з ріденькими безбарвними вусиками. Ставши по обидва боки огорожі, сторони почали переговори. Я прислухався і почув ось яку безглузду суперечку.

- Це учень нашої гімназії.

— Якщо він ваш учень, то чого лазить у чужий двір?

- Туди м’яч залетів.

— Чого ж він тоді не попросив дозволу взяти цей м’яч?

— Я йому негайно зроблю зауваження.

— Ну, як так, то гаразд.

Замість прозаїчних переговорів з таким скорим і щасливим кінцем я сподівався побачити величне видовище — герць дракона з тигром. Господар уміє тільки гарячкувати, а як доходить до діла — завжди скисає. Недавня сцена нагадала мені про власне перетворення з тигра у кота. Оце я розказував про малу подію. А тепер з нею покінчив, і порядок вимагає, щоб я перейшов до великої.

Відсунувши сьодзі на веранду, господар лежав долілиць у кімнаті і над чимось думав. Можливо, розробляв план оборони від ворога. В «Ракуункані», видно, йшли уроки, і на спортивному майданчику панувала незвичайна тиша. Було чути, як в одному класі учні слухають урок етики. Я наставив вуха — дзвінкий голос здібного викладача видавав полководця, який учора зголосився вести переговори від імені ворожої сторони.

— …суспільна мораль — надзвичайно важлива річ. Хоч би куди ви поїхали — у Францію, у Німеччину чи в Англію — побачите, що всюди, в кожній країні, суспільна мораль у великій шані. Ніхто, навіть людина з найнижчих верств населення, не зважиться її порушити. А от ми, японці, на превеликий жаль, у цьому відношенні не можемо рівнятися з закордоном. Дехто, може, з моїх слів зробить висновок, ніби ідея загального добра прийшла до нас з-за моря. Тоді він глибоко помиляється. Адже ще в давнину один мудрець писав: «Наставник повинен напучувати тільки на одну дорогу — дорогу щирості та співчутливості» Перефразоване речення з конфуціанського трактату «Луньюй»]. Ота співчутливість і є основою суспільної етики. Я, наприклад, не позбавлений людських слабостей, і мені іноді хочеться дзвінко заспівати. Але в мене такий характер, що я не можу працювати, читати, коли в сусідній кімнаті виспівують. Тому, навіть коли я знаю, що голосна декламація віршів з «Антології Танської поезії» підніме мені настрій, я все-таки утримаюсь від свого бажання, побоюючись, що комусь заважатиму. І ви, панове, теж повинні якомога суворіше дотримуватися суспільної етики, особливо не допускати вчинків, які завдали б шкоди іншим людям…

Господар, уважно прислухаючись до лекції, на останніх словах посміхнувся. Я мушу пояснити зміст цієї посмішки. Цинік прочитав би в ній елемент сарказму. Але господар не така зла людина, щоб насміхатися з подібних речей. Скоріше він людина з недорозвинутим розумом. Чому ж все-таки він сміявся? Повірте, з радості. Йому здалося, що після такої проникливої настанови учні напевне перестануть обстрілювати його кулями «дум-дум» Тепер і голова не лисітиме; як не відразу, то хоч поступово затьмарення розуму теж пройде. Йому не доведеться класти мокрий рушник на голову і грітися біля котацу, не доведеться сидіти на камені під деревом. Ось які думки зродили усмішку. Зовсім не дивно, що господар всерйоз сприйняв лекцію суспільної моралі, адже він щиро вірив, що і в нашому двадцятому столітті обов’язково сплачують борги.

Видно, минула година, і лекція етики скінчилася. В інших класах майже водночас уроки теж дійшли до кінця. І тоді запакований у класах натовп із восьмисот чоловік з войовничими криками сипонув надвір. 3давалося, то бджоли покидають розбитий вулик. 3відусіль — з вікон, з дверей, з усіх отворів — линула наввипередки невгамовна, галаслива учнівська юрба. Отоді й почалася велика подія.

Передусім почну з бойового порядку бджіл. Хто не вірить, що за такої війни буває диспозиція, той помиляється. Коли мова заходить про війну, люди звичайно пригадують битви на ріці Шахе, під Мукденом і Порт-Артуром. А в пам’яті дикунів з поетичним способом мислення спливають тільки казкові події: як Ахіллес дряпався на мури Трої, волочучи за собою труп Гектора або як Чжан Фей [165] з князівства Янь з алебардою в руках під Чанбаньцяо вистояв перед мільйонним військом Цао Цао. Кожен може згадувати, що йому заманеться, але думати, ніби всі битви схожі на ці — не годиться. Можливо, такі дурні війни вибухали в прадавні епохи, але тепер, у мирний час, та ще й у столиці Великої Японської імперії такі варварські побоїща — нездійснене чудо. Хоч би до яких заколотів доходило, а кінчаються вони щонайгірше спаленням поліцейських будок. Якщо подумати, то виходить, що війну між володарем «Лігвища сонного дракона» і вісьмомастами здорових хлопців «Ракуункану» треба віднести до найзвичайнісіньких битв в історії Токіо. В «Цзо-чжуані» [166] розповідь про Яньлінський бій починається описом диспозиції ворога. Споконвіку знамениті літописці, як правило, дотримуються такого стилю. Тож не гріх, якщо почну з диспозиції бджіл. Яка ж вона? По той бік огорожі вишикувався колоною загін піхотинців. Видно, його завдання полягає в тому, щоб господаря заманити у прифронтову смугу. «Не здається?» — «Ні, ні!» — «Куди ж це годиться!»- «Ніяк не виходить». — «Не здається?» — «Mусить здатися!» — «Ану, загавкай!» — «Гав-гав! Гав-гав-гав!» Потім загін дружно гаркнув бойовий клич. Праворуч, трохи віддалік від колони піхотинців, зайнявши вигідну позицію, на спортивному майданчику розмістилася артилерія. Один з офіцерів приготувався до пострілу в «Лігвище сонного дракона». Лице в лице з ним, на відстані п’яти-шести кенів стоїть ще один, позаду інший, обличчям до нашого дому — і так цілий ряд, усі артилеристи. Хтось мені пояснював, що це тренування з бейсболу, а не приготування до війни. Я неосвічений кіт і про бейсбол не маю жодного уявлення. Однак я чув, нібито його завезено з Америки і тепер він став популярним у всіх школах, за винятком хіба що початкової. Америка тільки й вигадує усяку чудасію, тож будьмо їй вдячні за те, що навчила нас, японців, розваги, дошкульної для сусідів і цілковито схожої на артилерійську стрільбу. Цікаво, чи американці справді вважають бейсбол спортивною грою? Сумніваюся. Однак навіть гра в чистому вигляді, якщо вона здатна залякати навколишнє населення, може заступити артилерійський обстріл! На підставі власного досвіду я зробив висновок, що майстерною грою ворог досягає ефективності артилерійського удару. А назвати можна, як хочеш. Якщо одні люди під виглядом благодійництва чинять шахрайства, а інші радіють з потьмарення розуму, назвавши його натхненням, то чому не можна воювати, прикидаючись, що граєш у бейсбол? Мені колись розповідали про нього, але то, напевне, був звичайний бейсбол. А от зараз я розкажу про особливий бейсбол — його грають тоді, коли потрібна артилерія для обстрілу обложеної фортеці. Спочатку, я вас ознайомлю, як стріляють кулями «дум-дум». Один з артилеристів бере кулю у праву руку і жбурляє власникові копистки. Стороннім людям невідомо, з чого роблять кулі. Це круглий і твердий, як камінь, колобок, обтягнений шкірою. Як я вже згадував, куля виривається з руки артилериста і летить, розтинаючи повітря, а чоловік навпроти, змахнувши кописткою, силкується її відбити. Якщо він іноді схибить, куля пролітає мимо, але здебільшого відскакує від копистки з гучним тріском. Удap виходить страшенний. Куля легко могла б розтрощити голову знервованому, хворому нетравленням шлунка господареві. Тієї кількості артилеристів, яка є, вистачає для бою, а ще ж навколо юрмляться роззяви і солдати підкріплення. Як тільки копистка влучає у колобок, розлягається плескіт долонь, крик: «Ура! Уpa!», «Ага, попав!», «Досить з вас чи, може, ще дати?», «Страшно?», «3даєтесь?» Це ще нічого, а тож за кожним третім разом відбита куля влітає в «Лігвище сонного дракона». Якби вона не залітала, мети нападу не було б досягнуто. В наш час кулі «дум-дум» виготовляють повсюди, але коштують вони дopогo. А тому покладатись на безперебійне постачання навіть під час війни не доводиться. В середньому на батарею припадає одна-дві кулі. 3а кожним ударом втрачати дорогоцінну кулю не годиться. Тому створено відділення підбирачів, які розшукують загублені кулі. Легко знайти кулю, якщо вона впала на рівне місце, а як закотилася в траву або на чужий двір, то біда. Отож, уникаючи непотрібної витрати енергії; артилеристи, як правило, закидають кулі туди, де їх легко відшукати. Але цього разу все було навпаки. Метою була не гра, а війна, й артилеристи навмисне шпурляли кулі в наш двір. А коли вже кулі падали на наш двір, то хоч-не-хоч треба переступати кордон. Найпростіше — перескочити через огорожу. Якщо при цьому зчинити шум, то господар неодмінно розлютиться. Бо інакше йому довелося б скинути шолом і підняти руки вгору. І від надмірної тривоги голова його полисіє.