Ваш покiрний слуга кiт

А проте цілий натовп людей, що оце кишів перед моїми очима, поскидав із себе штанці, хаорі й хакама і поскладав їх на полиці. Безцеремонно виставивши на вселюдський огляд своє непривабливе єство, люди спокійнісінько, наче так і треба, дружньо розмовляють одне з одним, сміються. Саме таке видовище я раніше назвав дивовижею. От про це я матиму честь розповісти зараз з усією гречністю вам, цивілізовані панове.

Там панувало таке безладдя, що я, далебі, не знаю, з чого почати. У тому, що робили перевертні, не було жодної логіки, тож дати послідовний опис видовища неможливо. Почну з басейну, чи що? Я, правда, не знаю, чи це басейн, але думаю, що басейн. Басейн, завширшки три сяку, завдовжки півтора кена, поділений навпіл переділкою. В одну половину налито якусь білувату воду. Здається, її тут називають цілющою. Вода така каламутна, наче в ній розчинили вапно. І не просто каламутна, а якась масна і важка. Не дивно, що вона видається протухлою. Адже, як я довідався, її міняють раз на тиждень. У другій половині басейну звичайна гаряча вода. Але я б не міг присягтися, що вона чиста й прозора. Вона кольором скоріше подібна до дощової води в цебрі, коли її добряче збовтають. Тепер я розповім про перевертнів. О, це не легка справа. От коло басейну з протухлою водою стоять два молодики. Вони стоять один навпроти одного і поливають животи гарячою водою. Чудова забава! Обидва такі чорні, що далі нікуди. «Oтi перевертні з біса здорові!» — подумав я, кинувши погляд на парубків. 3ненацька один з них, розтираючи груди рушником, проказав: «Слухай, Кін-сан, щось мені тут болить. Чого б це?» Кін-сан запально відповів: «Не що інше як шлунок. Від шлунка не важко й померти. Отож гляди». — «Але ж у мене зліва болитъ», — і перший парубок тицьнув пальцем у лівий бік грудей. «Ото-ото, саме там лежить шлунок. Зліва шлунок, праворуч легені». — «Ого, — перший парубок поплескав себе по крижах, — а я гадав, що шлунок тут». — «Там про стріл буває», — сказав Кін-сан. У ту хвилину в басейн шубовснув чоловік років двадцяти п’яти з ріденькими вусиками. Прилипле до тіла мило разом з брудом сплило і заблистіло, наче осуга, на поверхні води. Поряд, ухопившись за коротко обстриженого чоловічка, про щось розводився лисий дідок. З води стирчали тільки їхні голови. «Старість — не радість. Як розум ослабне, з молодими не позмагаєшся. А от і тепер якнайгарячіша вода мені подобається». — «Пане, та ви ще молодчага хоч куди. Ви ж такі бадьорі і жваві. Що вам ще треба?» — «Е, жвавості в мене більше нема. Одне тільки добре, що не хворію. Якщо людина злого не вчинила, до ста двадцяти доживе». — «Ого, невже?» — «За сто двадцять ручуся. А от до Реставрації в Усіґоме при дворі Маґарібуті, сьогунового васала, один слуга до ста тридцяти дожив». — Оце чоловік пожив!» — «Еге, так довго жив, що навіть власних літ не пам’ятав. Казав, що до ста пам’ятав, а потім забув. Я його знав тоді, як йому сто тридцять було. Він тоді ще не вмер. Що сталося згодом, не маю жодної гадки. Може, і досі собі живе». І старий виліз з басейну. Чоловік з ріденькими вусиками злегка посміхався, розкидаючи навколо себе клапті піни, схожої на шматочки слюди. Замість дідка у басейн ускочив незвичайний перевертень з витатуйованою на спині картиною. Вона, мабуть, зображала Івамі Дзютаро [153] в ту мить, як він, розмахнувшись мечем, завдає останнього удару велетенському змієві. На превеликий жаль, картину не довершили: не вистачило змія, отже, і вигляд у Дзютаро був розгублений. Занурюючись у воду, перевертень з картиною на спині пробурчав: «От неподобство, охолола!» Незабаром услід за ним у воду поліз ще один перевертень. «Що це таке?… Трохи б гарячішої», — сказав він, а перекривлене обличчя видало, що йому нестерпно жарко. Зустрівшись поглядом з Дзютаро, перевертень привітав вого словами. «О, майстер!» У відповідь Дзютаро буркнув «а!» і спитав: «Що з Тамі-саном?» — «А що з ним може статися? Тішиться брязкотом грошенят, та й усе». — «Не тільки брязкотом…» — «Он як? Він таки темна особа… Чомусь його ніхто не любить, ніхто не довіряє. Майстру не слід бути таким». — «Еге ж, його не назвеш скромним. Дуже заноситься. Тому ніхто не йме йому віри». — «Правду кажете. Він не кмітливіший за інших, а кирпу, бач, гне. Собі тільки на шкоду». — «Старий на вулиці Сіраґане вмер, зостався тільки бондар Мото-сан, власник цегельні Омаса та ви. Ото й усі майстри. Я хоч тутешній, а Тамі-сан бозна звідки привіявся». — «Еге ж. Але все-таки він дечого доскочив». — «Доскочити доскочив, але чомусь він людям не подобається. Ніхто з ним не хоче водитися». Отак перетирали на зубах Тамі-сана.

Залишимо в спокої половину басейну з чистою водою. Я глянув на другу половину з білуватою водою: вона була напхом напхана людьми. Правильніше сказати, не люди входили у воду, а вода проникала в людей. Однак усі були щасливі й задоволені — за той час, поки я дивився, в цілющу воду тільки заходили, а ніхто не вилазив. «Якщо тут купається така сила людей, а воду міняють лише раз на тиждень, то вона, напевне, брудна, як помиї», — зміркував я і, щоб упевнитись у своїх здогадах, іще раз окинув поглядом басейн. Але що це? У лівому кутку я помітив червоного як рак, зіщуленого Кусямі-сенсея. «Бідолаха, — подумав я. — Дайте йому вийти!» Але ніхто й не ворухнувся. Правда, і господар, видно, не думав вибиратися з води. Він тільки дедалі червонішав. «Тяжке життя твоє, господарю. Напевне, ти вирішив червоніти на всі два з половиною сени, що заплатив за вхід до лазні», — подумав я, сидячи на підвіконні, і не на жарт занепокоївся (мені ж небайдуже, що скоїться з моїм господарем): «Якщо він негайно не вилізе, то знепритомніє і втопиться». У цю хвилину другий від господаря чолов’яга, гнівно насупивши брови, заволав, шукаючи співчуття у решти переверетнів: «3дається, перестаралися. За спиною вода наче кипить». — «Та що ви! Вода що треба. Якщо цілюща вода холодна, від неї жодної користі. У наших краях воду подають удвічі гарячішу», — переконували деякі гордовиті голоси. «А від чого ця вода лікує?» — спитав чоловік з рушником на гулястій голові. «Від усяких слабостей, — озвався власник худорлявого обличчя, і кольором, і формою схожого на огірок. — Від чого тільки не лікує! Чудово, правда?» Якщо ця вода така цілюща, то він мав би бути куди здоровішим. «Найкраще брати ванну на третій або четвертий день після того, як у воду запустять ліки. Сьогодні якраз запустили», — запевнив хтось з виглядом знавця. Я пошукав його очима — чоловіка наче роздуло. Напевне, погладшав від бруду. «А як пити, то помагає»? — звідкілясь донісся незнайомий писклявий голосок. «Як перемерзнеш, випий склянку і лягай у ліжко. Навіть на двір не захочеш уставати. Чудовий засіб, спробуй», — відповів хтось інший, але його обличчя я не вгледів.

Та годі з басейном, перейдемо до помосту. Тут і там розташувалися, кому як заманеться, Адами, непридатні для живописання, і мили що хто хотів. Найдужче мене здивували два з них: один лежав горілиць і поглядав у вікно в стелі, другий, лігши плазом, зазирав у риштак. За спиною бонзи, що сидів навпочіпки обличчям до муру, стояв послушник-бонза і побивав старшого по плечах. Очевидно, він був учнем дорослого бонзи і водночас правив йому за лазника. Тут же був і справжній лазник. Мабуть, він застудився, бо навіть у таку духоту одягнув теплу безрукавку. Він обливав плечі якогось пана з довгастого шаплика, великим пальцем правої ноги притискав до помосту сукняну ганчірку. Майже переді мною, жадібно згрібши до себе аж три цебри, мився чоловік, який настирливо пропонував сусідові своє мило і про щось розводився. «Цікаво», — вирішив я і прислухався. І ось що я почув: «Рушниці завезено до нас з-за кордону. Колись давно ми тільки різались мечами. А іноземці підступні, от і видумали таку штукенцію. Здається, не в Китаї, але таки за кордоном. За часів Хе Таннея [154] ще не було рушниць. Адже він — стародавній гepoй. Розповідають, коли Йосіцуне перебрався з Хоккайдо в Маньчжурію, до нього приєднався одии страшио вчений хоккайдець. Так от, син того Йосіцуне напав на великий Мін [155]. Ясна річ, Мін бачить, що йому непереливки, і посилає до третього сьогуна гінця, щоб той прислав три тисячі воїнів, а сьогун узяв та й затримав того гінця… Як же його звали?… Ну, зрештою, це не має значення. Так от, він тримав того гінпя два роки при собі, а потім завів у будинок розпусти в Нагасакі. Одна тамтешня повія привела сина. Ото й був Хе Танней. А коли гонець вернувся додому, великий Мін уже загинув від руки зрадників…» Я ніяк ве міг звести докупи слова, второпати що до чого. Позаду похмурий чоловік років двадцяти п’яти неуважно раз по раз прикладав до стегна припарку з цілющою водою. Здається, його мучив чиряк. Поруч з ним зухвало балакав хлопчина років вісімнадцяти, напевне сьосей з поблизького дому. З-поза хлопця виглядала чудернацька спина. На ній виступав кожен хребець так, наче тому чоловікові ввігнали у зад бамбукову палицю. На спині, зліва і справа від хребта, по чотири в ряд, наче фішки у грі «дзюроку-мусасі», слухняно розмістилися плямки, червоні від запалення, по краях загноєні. Мені не вистачило б часу докладно, одна за одною, описати всі плямки; зрештою, я не n змозі яскраво передати враження навіть від однієї. Поки я розгублений доходив такого висновку, на порозі з’явився сімдесятирічний бонза в кімоно з жовтого ситцю. Він шанобливо вклонився голим перевертням і без передиху випалив: «Дякую вам, панове, за щоденні відвідини. Сьогодні надворі трохи прохолодно, отож не спішіть, будь ласка. Користуйтесь цілющою водою, скільки самі бажаєте. Не спішіть, добре розігрійтеся. Гей, чоловіче! Подивися, чи вода гаряча!» — «Гаразд!» — озвався старший лазник, а Хе Танней розчулено похвалив: «Оце гостинність! Без неї діла не починай». Загледівши раптом такого чудного стариганя, я вирішив усе кинути, а звернути увагу на нього. Побачивши хлопчика років чотирьох, який щойно виліз з води, старигань простяг до нього руки й проказав: «Іди-но сюди, хлопче». Той, зиркнувши на дідyгана, схожого на розчавлене моті з квасолевою начинкою, видно, перелякався і заверещав. Старигань трохи збентежився, а відтак бадьоро докінчив: «Ай-яй, чого ти плачеш? Боїшся дідуся? Охо-хо!» Не було іншої ради, і старий спрямував вістря своєї гостинності на хлопцевого батька. «О, це ви, Ґен-сан? Прохолодно сьогодні. І який дурень той злодій, що пробрався учора вночі в крамницю Омія? Вирізав у дверях пpямокутну діру, і знаєш, що сталося потім? Утік з порожніми руками. Мабуть, побачив поліцейського або нічного сторожа». Злегка покепкувавши з необачного злодія, дідуга причепився до іншого відвідувача лазні: «Так-так-так, холодно сьогодні. Вам молодим ще нічого, а от як мені!» Мабуть-таки старий добряче змерз. Прикипівши очима до дідугана, я не тільки забув про інших перевертнів, але й випустив з уваги затиснутого в кутку господаря. Зненацька на помості хтось закричав. Я глянув — аж це таки він, Кусямі-сенсей. Я не вперше чую гучний голос господаря, але в новій для мене обстановці неабияк злякався. Я вмить зміркував що, безсумнівно, причина дивної поведінки господаря запаморочення від довгого і терпеливого вимокання у гарячій воді. Якби все пояснювалося хворобою, то господареві можна було б не дорікати. Але річ у тому, що господар був у цілковитій притомності. Ви зразу в це повірите, як тільки скажу, чого він так знавісніло крикнув. Він затіяв не гідну дорослого сварку з нікчемним і зухвалим хлопчиськом — служкою. «Геть звідси! Ти на мене бризкаєш!» — верещав, певна річ, господар. По-всякому можна дивитися на речі, а тому не обов’язково вважати той крик тільки наслідком запаморочення. Можливо, декому видасться, ніби це Такаяма Хікокуро ловить розбійника. Може, господар мав на оці цю сцену з п’єси, коли зчепився з хлопчиськом, але ж той не хотів погодитися на роль розбійника, а тому гра не дала бажаного результату. Служка обережно і чемно відповів: «Я тут уже давно миюся». Відповідь була проста, але не залишала надії на те, що служка поступиться місцем. Але ж господар навіть під час запаморочення мав би знати, що відмова робити так, як йому заманулося — недостатня підстава для того, щоб обходитись з людиною, як з розбійником. Треба сказати, однак, що господар упав у гнів не з приводу зайнятого місця — його дратувала зухвала поведінка служок, що вже довгий час надто самовпевнено, як дорослі, балакали собі про се про те. Тому служка лише чемно відповів, а на поміст слухняно перебиратися не думав. «От нахаби! — надсаджувався господар, аж йому в горлі пересохло. — Перестаньте бризкати брудною водою на мене!» Я теж зненавидів цих шибеників і в душі радів, що їх шпетять. «А як йому в школі, мабуть, важко», — поспівчував я господареві. Правда, жаль, що він такий неподатливий. Як жужелиця, та ще й затужавіла. У давнину, коли Ганнібал переходив через Альпи, його війську заступила дорогу велетенська скеля. Ганнібал облив скелю оцтом, розклав навколо багаття і так розм’якшив її, потім наказав розрізати пилами на дрібненькі шматочки і тим самим відкрив собі прохід через гори. Мені видається, що на таких людей, як мій господар, цілюща вода не впливає, скільки б вони в ній не мокли. Лишається одне: облити оцтом і підпалити. А ні, то навіть сотня сьосеїв за десять років не подолає господаревої впертості. Але ж ці люди, що поскидали з себе одяг, цей необхідний атрибут цивілізації, і тепер валяються на помості, мокнуть у кадобах, — збіговисько перевертнів і міряти їх звичайною міркою не годиться. Їм усе дозволено. На місці легенів може опинитися шлунок, Хе Танней може стати родичем імператора Сейва, а Тамі-сан людиною, не гідною довіри. Та досить їм вибратися з купальні, як вони перестають бути перевертнями. Вони виходять у світ, де живе звичайне людство, де носять необхідний для цивілізованої людини одяг. Отже, вони повинні чинити так, як личить людині. Ось зараз господар стоїть на порозі купальні, тобто на межі, з якої лаштується вернутися у світ щирості і втіхи. Якщо він упертий навіть у таку мить, значить його впертість — в’язниця для нього, хвороба, від якої треба лікуватися. Але від хвороби не так легко одужати. Я вважаю, є тільки один спосіб лікування. Ось у чому він полягає: треба попросити директора гімназії звільнити господаря з роботи. Господар, ні на що інше не здатний, опиниться таким чином на вулиці. Як наслідок — голодна смерть під тином. Іншими словами, звільнення з посади для господаря — головна причина смерті. Господар радо хворіє, але вмирати — дзуськи! Він хоче порозкошувати хворобою, але ні в якому разі не доводити себе до смерті. І якщо, йому погрозити: «Будеш отак хворіти — заб'ю!» — він, напевне, затруситься. Гадаю, що від того страху хворобу наче язиком злиже. А як ні, то хай так і буде.