Ваш покiрний слуга кiт

Нарешті господар мовчки перегорнув першу сторінку й прочитав:

В духмяних пахощах пливе

Твоя душа чи тінь кохання?

Який солодкий поцілунок

В гіркому цьому світі!

— Цього я трохи не розумію, — зітхнув господар і передав рукопис Мейтеєві.

— Перестарався, — зауважив Мейтей і передав Канґецу-кунові.

— Ого, справді,- погодився Канґецу й вернув рукопис Тофу-кунові.

— Цілком природно, що ви, сенсей, не розумієте. Адже за десять років поезія розвинулась, змінилася до невпізнання. Сучасної поезії не зрозумієш, якщо читатимеш її на сон або на станції; часто навіть сам автор безпорадний перед запитаннями читачів. Тепер вірші пишуться з натхнення, і автор ні за що не відповідає. Тлумачити вірш і шукати в ньому мораль — справа вчених, нас це не стосується. Недавно мій приятель Сосекі написав таке невиразне оповідання «Ніч» [143], що жоден читач нічого не второпав. Коли я зустрів автора і попросив роз’яснити що до чого, він не захотів мати зі мною діла, а лише відповів: «А я звідки знаю?» Гадаю, саме така риса характерна для поета.

— Можливо, він і поет, але як людина дивак, — мовив господар, а Мейтей доконав Сосекі-куна просто — назвав дурнем.

Тофу-кун ніяк не міг наговоритися.

— Сосекі нам не компанія, але я б хотів, щоб ви читали мої вірші з такою ж прихильністю, як і його. Особливо хочу звернути вашу увагу на: «В гіркому цьому світі» і «Який солодкий поцілунок». Над цим я добряче попомучився.

— Видно сліди ваших мук.

— Цікаве протиставлення солодкого і гіркого — все одно що принада вірша в стилі «хайку» перемішана з гіркотою перцю. Перед такою притаманною лише Тофу-кунові здібністю низько схиляю голову, — захоплюванся Мейтей, насміхаючись з чесної людини.

Нараз господар схопився і, наче щось пригадавши, побіг у кабінет. 3а мить він вернувся з листком паперу і при здоровому глузді заявив:

— Ви вже мали нагоду познайомитися з твором Тофу-куна, тож, прошу, висловіть тепер свою думку про коротке оповідання, яке я вам прочитаю.

— Якщо це епітафія Теннен Кодзі, то ми вже тричі її слухали.

— Будь ласка, помовчіть. Тофу-сан, звісно, я не можу цим похвалитися, але послухайте хоч би для розваги.

— Авжеж, послухаємо.

— Канґецу-кун, до речі, теж послухай.

— Можна послухати і не до речі. Сподіваюсь, не довгe оповідання?

— Близько шістдесяти знаків, — і Кусямі-сенсей почав читати саморобний шедевр.

— «Японський дух! — вигукнув японець і закашлявся, як сухотний».

— Винятковий початок, правда? — похвалив Канґецу-кун.

— «Японський дух! — кричить газетяр. — Японський дух! — кричить злодійчук. Японський дух за одним стрибком перескочив море. В Англії читають лекції про японсыкий дух. У Німеччині ставлять п’єси про японський дух».

— Ого, куди там епітафії! — Мейтей-сенсей випростав спину.

— «Адмірал Тоґо володіє японським духом. І торго вець рибою Ґін-сан володіє японським духом. І шахрай, і спекулянт, і душогубець володіють японським духом».

— Сенсей, додайте, будь ласка, що й Канґецу теж володіє.

— «Що таке японський дух?» — хтось запитав. «Японський дух — це японський дух», — відповіли йому і пішли, а через п’ять-шість кенів добряче відкашля. лись.

— Чудова фраза. В тебе літературний хист. А далі?

— «Японський дух трикутний? Японський дух чотирикутний? Японський дух, як показує назва, дух. А коли дух, то безперестанку коливається».

— Сенсей, усе це вельми цікаво, але, здається, багато у вас того японського духу, — зауважив Тофу-кун.

— 3годен, — поспішив сказати Мейтей.

— «Усі про нього говорять, але ніхто не бачив. Усі про нього чули, але ніхто не зустрічав. Невже японський дух однієї породи з тенґу?»

Господар випалив останнє речення і замовк, очікуючи на реакцію приятелів. Але шедевр був закороткий і слухачі не вловили суті, а тому ждали, що ж буде далі. Та хоч скільки вони чекали, а господар ні пари з уст. Нарешті Канґецу-кун спитав:

— Оце й усе?

— Ага, — коротко відповів господар. Безтурботнішої відповіді годі було сподіватися.

Дивна річ, цього разу Мейтей не заходив у довгу балачку, а, обернувшись до господаря, лише сказав:

— Може б, і ти зібрав свої оповідання в один том і кому-небудь присвятив? Як гадаєш?

Господар не розгубився:

— Може, тобі?

— Все, тільки не це, — відповів Мейтей і заходився обрізувати нігті ножицями, які недавно показував господині.

Канґецу-кун звернувся до Тофу:

— Ти знайомий з панночкою Канеда?

— Весною я запросив її на заняття нашого гуртка, ми подружилися, і відтоді підтримуємо знайомство. Щоразу, як я її стрічаю, мене охоплює своєрідне почуття: я відразу спішу виливати свою радість у віршах і піснях. Усі любовні вірші в цій збірці — плід натхнення, яке черпаю з дружби з представницею прекрасної статі. Оскільки я повинен був від усього серця подякувати цій дівчині, то користуючись нагодою, вирішив присвятити їй свою збірку. Кажуть, в давнину ні один поет не написав прекррасного вірша, якщо його не живила дружба з жінкою.

— Аякже! — відповів Канґецу-кун, у душі підсміюючись.

Вогонь розмови поступово згасав — навіть зборищу пустомолотів настає кінець. Я теж не зобов’язаний цілий день вислуховувати їхню одноманітну балаканину, тому попросив вибачення і вийшов надвір ловити богомолів. Проміння надвечірнього сонця просотувалося крізь густе листя фірміани, лягаючи на землю яскравими плямами, а на стовбурах аж заливалися співом цикади. Мабуть, увечері збереться на дощ.

Розділ VІІ

Останнім часом я захопився спортом. Якщо люди глузуватимуть, мовляв, нічого кіт у цьому не тямить, відповім: «А чи ж давно ви самі не знали, що воно за штука той спорт і найвищим покликанням у житті вважали — їсти й спати?»

Їм би слід пригадати, як ще недавно вони називали неробство блаженним зреченням від мирської суєти й марнували час, як вельможні пани, згорнувши руки й не відриваючи заду від дзабутона. Тепер, бач, безперестанку доймають одне одного своїми дурними порадами: захоплюйтесь спортом, пийте молоко, обливайтеся холодною водою, купайтеся у морі, а влітку виїжджайте в гори ковтати туман! Але ж це, вважай, не що інше, як модна заразна хвороба, привезена із Заходу в нашу благословенну країну, на взірець моровиці, сухот або неврастенії. Правда, я народився рік тому, тож звісно, не пригадую, щоб хтось заслаб однією з цих хвороб. Але, без сумніву, такі випадки трапляються у цьому нетривкому світі. Можна сказати, що один рік котячого життя рівнозначний десятьом людського. Тривалість нашого життя удвічі або й утричі коротша за тривалість людського, а проте навіть такий короткий час достатній для повного розвитку кожної котячої особини. Було б великою помилкою міряти вік людини й кота одною міркою. От хоч би я. Мені тільки рік сповнився, а я — ви, мабуть, помітили — багато чого навчився. А що можна сказати про наймолодшу господареву доньку? Кажуть, їй уже три роки, але, Господи, яка вона тупоголова! Вона тільки те й знає що плакати, дзюрити в ліжко і ссати молоко. Я роздумую над швидкоплинністю життя, обурююсь несправедливістю. А вона що у порівнянні зі мною? Дурепа, та й годі. Тож не дивно, що в моєму маленькому мозку вмістилася історія спорту, морських купань, поїздок на мінеральні джерела. І тільки люди — оті йолопи без двох передніх ніг — можуть мені не повірити. Люди споконвіку були йолопами. Ось чому лише останнім часом вони почали вихваляти благодатний вплив спорту на людський організм, розводитись про корисність морського купання, вважаючи, мабуть, це своїм найбільшим відкриттям. Усе це я чудово знав ще до народження. От, приміром, чому морська вода лікує? На таке запитання відповість перший-ліпший дурень, що побував на узбережжі моря. Не відаю, скільки риб плаває у морському безмежжі, але достеменно можу сказати, що не було випадку, щоб риба захворіла й звернулася по допомогу до лікаря. Усі вони плавають цілком здорові. Коли ж риба заслабне, її тіло стає безвладне. А коли вмирає, тіло обов’язково спливає на поверхню. Ось чому про рибу, яка переставилась на той світ, кажуть, що вона піднялася, тоді як про мертвого птаха кажуть — упав, а про людину — спочила. Спробуйте запитати людину, яка подорожувала закордон і перетинала Індійський океан: «Слухай, ти часом не бачив, де риби вмирають?» І вона вам напевне відповість: «Hi». Тільки так можна відповісти. Бо хоч би скільки разів ви перетинали океан уздовж і впоперек, не побачите риби, яка спустила дух… Власне, навіть не дух. Через те, що йдеться про рибу, треба казати «спустила солону воду». Отож ви не побачите жодної риби, що спустила солону воду. Якщо зважити, що люди споконвіку і вдень, і вночі нишпорили по малих і великих морях, по безкраїх океанах, спаливши не одну тонну вугілля, але ні разу не помітили, як піднімається риба, то можна дійти висновку: риби таки справді здорові істоти. Постає запитання: чому вони такі здорові? Людям, ясна річ, невтямки чому. Чого ж ще можна від них сподіватися? А пояснення просте простісіньке: риби здорові тому, що п’ють морську воду і повсякчас приймають морські ванни. Користь морського купання для риб очевидна. А якщо для риб очевидна, то для людей і поготів. В 1750 році лікар Річард Рассел роздзвонив на ввесь світ, що морські купання у Брайтоні миттю виліковують від бозна скількох хвороб. 3 такого запізнілого відкриття можна тільки посміятися. Мине якийсь час і навіть ми, коти, будемо їздити на курорт, наприклад, у Камакуру. Однак поки що це неможливо. Всьому свій час. Так само як до Реставрації японці не могли відчути благодатного впливу морського купання на організм, так і сучасним котам не траплялася нагода стрибнути в море голим. Поспіх — людям посміх. Ми не повинні безоглядно кидатися в море доти, поки усі коти, пожбурені в Цукідзі, не вернуться живі й здорові додому. Поки закони еволюції не вироблять у нас здатності чинити опір бурхливим хвилям — іншими словами, поки замість «кіт здох» повсюдно не казатимуть «кіт переставився» — буде нам важко мати користь з морських ванн.