Ваш покiрний слуга кiт

- А хіба скляну кульку не можна дістати у скляра.

- Та де там! — Канґецу-сенсей трохи випростав спину. — Споконвіку коло і пряма лінія — геометричні поняття, в реальному світі немає ідеального кола і прямої лінії, які б відповідали математичному визначенню.

— Як так, то подиш це діло, — докинув Мейтей.

— Так от, передусім я надумав виготовити кулю, яку б можна було використати для досліду. Я досить довго над цим працюю.

— Уже виготовив? — спитав господар так, ніби це легко зробити.

— Чому ж бо ні, - сказав Канґецу-кун, але відразу помітив невелику суперечність у відповіді й додав:- Важка це робота. Поволі шліфую, але бачу — в одному місці радіус завеликий, підточив тут трохи — от лихо! — інший бік випирає. Взявся деінде точити — доточився до того, що куля перестала бути круглою. Я давай вирівнювати — знову в діаметрах безлад. Куля завбільшки з яблуко поступово зменшилася і досягла розмірів полyниці. Але я не здався, і куля стала як горошина. Однак і тепер вона не мала правильної сферичної форми. Я точив з таким запалом… Від першого січня сточив яких шість кульок, — чи то правду кажучи, чи то брешучи, розводився Канґецу-кун.

— Де ти їх обточуєш?

— В університетській лабораторії. Починаю зранку, опівдні трохи відпочиваю і знову точу аж до смерку. Не скажу, що це легка робота.

— Ось чим ти зайнятий: щодня, навіть у неділю ходиш до університету виточувати кульки! Правда?

— Еге, тільки те й роблю, що з ранку до вечора обточую кульки.

— Став я доктором виточуваиня кульок і забрався у… [133] Почувши, який ти наполегливий, навіть Ніс сповниться вдячності. Недавно я заходив у бібліотеку, а як вертався, коло брами випадково натрапив на Робай-куна. Мене вразило, що він і по закінченні університету навідується до бібліотеки, і я сказав: «Ви молодець, і далі вчитеся!». На обличчі сенсея застиг подив і він відповів: «Що ви, я заходив не книжки читати, мала нужда сюди привела». Ми від душі посміялися. У новому виданні «Менцю» [134] я обов’язково хочу написати про твої чесноти й показати, як далеко Робай-кунові до тебе, — як завжди, велемовно прокоментував Мейтей-кун.

Господар споважніло запитав:

— Гаразд, ти щодня точиш кульки, але коли ж ти

думаєш скінчити роботу?

— Якщо в такому темпі, як зараз, то, може, за десять років, — відповів Канґецу-кун. Видно, до життя він ставиться ще безтурботніше, ніж господар.

— Десять років!.. Ти б трохи приспішився.

— Десять років — це швидко, побоююсь, що робота забере двадцять. .

— Який жах! Виходить, доктором не легко стати.

— Мені самому кортить якнайшвидше вас заспокоїти, але ж доводиться кульки точити, без них жодного досліду не поставиш…

Канґецу-кун на мить замовк, а тоді провадив далі:

— Але ви не журіться. Канеда теж добре знає, що я оце обточую кульки. Кілька днів тому я до них заходив і розказав про свої справи, — з переможним виглядом докінчив він.

— А хіба Канеда-сан з родиною місяць тому не поїхав на море в Оісо? — недовірливо запитала господиня, що досі тільки прислухалася до розмови, хоч анічогiciнько не розуміла.

— Дивно. Як же це так? — трохи збентежився Канґецу-кун.

У такі хвилини — як розмова обірветься, хтось розгубиться, опиниться у прикрому становищі, або закуняє — Мейтей-кун незамінний, обов’язково зарятує.

— От чудово, справжня містика: минулого місяця вони поїхали на море в Оісо, а кілька днів тому ти зустрічався з ними в Токіо. Так би мовити, спіритична зустріч. Таке буває в пору палкої закоханості. Здається, це сон, але ж і сни бувають реальніші за дійсність. Ви, господине, цілком справедливо засумнівалися — адже відтоді, як ви повінчалися з Кусямі-куном, не зазнали, що таке любов…

— На якій підставі ви так кажете? Як ви смієте…- господиня перебила Мейтея на півслові.

— А ти знаєш, що таке муки кохання? — прийшов на допомогу господині чоловік.

— Чутки про мої любовні пригоди не живуть довше, ніж сімдесят п’ять днів [135], а тому в вашій пам’яті нічого не залишається… Власне, те, що я не одружився — теж наслідок нещасної любові, - і Мейтей, впевнений у справедливості цих слів, обвів присутніх очима.

— Хо-хо-хо, цікаво, — сказала господиня.

— Знову баки забиваєш, — буркнув господар і відвернувся до вікна.

Тільки Канґецу-кун проказав:

— Я б хотів послухати ваші спогади. Собі для науки, — і, як завжди, глузливо посміхнувся.

— У них теж є чимало містичного. Якби розповісти покійному Коідзумі Якумо-сенсею, на нього ця історія справила б незабутнє враження, але, на превеликий жаль, сенсей спить вічннм сном, і в мене нема охоти вдаватися у спогади. Та коли вже так просите, не буду таїтися. А ви, в свою чергу, вислухайте мене уважно до кінця, — перестеріг Мейтей і нарешті почав розповідати:

— Як собі пригадую, це було… Стривайте, коли ж це було?… та грець з ним, припустімо, що приблизно років п’ятнадцять-шістнадцять тому.

— Оце вже бреше, — і господар пхикнув.

— У вас куряча пам’ять, — поглузувала господиня.

Тільки Канґецу-кун, додержуючи обіцянки, не прохопився жодним словом, а виглядом показував, що хоче дізнатися, як було далі.

— В кожному разі, це було взимку. Я тоді подорожував по провінції Етіго — перетяв долину Бамбукової парості в повіті Камбара і добирався до перевалу Спрутова Пастка, а звідти мав намір спуститися в Айдзу.

— І де ти понабирав таких чудернацьких назв? - знову урвав його господар.

— Мовчіть, будь ласка, це ж так цікаво, — перепинила господиня Кусямі-сенсея.

— Сонце зайшло, дорога незнайома, живіт підтягує. Як собі зарадити? Постукав у самітну хатину на перевалі, кажу так і так, таке-то і таке-то зі мною, чи не пустите на ніч. «Будь ласка, заходьте», — почулася відповідь. У світлі піднесеної до мене свічки я побачив обличчя дiвчини й обімлів. Ось тоді я спізнав чари підступниці, званої любов’ю.

- Оце пригода! Невже у глибині гір трапляються красуні?

— І в горах, і на морі… Якби ви, господине, хоч одним оком бачнли, яка то була дівчина! Волосся мала укладене в зачіску такасімада [136].

— Он як! — здивувалася господиня.

— Заходжу, дивлюсь, — посеред кімнати площею вісім татамі велика кабиця. Нас четверо — я, дівчина, дід і баба — посідали навколо вогнища. «Ви, напевне, зголодніли?» — спитала дівчина. «Дайте попоїсти що-небудь, тільки швидше», — попросив я. «Маємо сьогодні дорогого гостя, треба пригостити його зміятиною», — порадив дідусь. Слухайте пильно, я переходжу до історії нещасливого кохання.

— Сенсей, ми слухаємо пильно, як тільки можна, але, здається, навіть в Етіґо зимою не буває змій.

— Ну що ж, цілком справедливе зауваження. Однак, коли мова заходить про поезію, не слід педантично дотримуватися логіки. Хіба в романі Кьока [137] краби не вилазять з-під снігу?

— Таки так, — сказав Канґецу-кун і знову приготувався слухати.

— У той час мене б ніхто не перевершив у поїданні всілякої погані; сарана, равлики і трав’яні жаби добряче мені обридли, а тому зміятина видалась мені чимось вишуканим. «Охоче перекушу», — відповів я дідкові. Той насипав у баняк рису, поставив на вогонь і почав варити. Я глянув на покришку — в ній було з десяток отворів, з яких виривалася пара. Хитро придумано, як для такої закутини зовсім не погано», — захоплено подумав я. Коли це старий встав і кудись пішов, але незабаром вернувся з великим кошиком під пахвою. Я зазирнув у нього… Який жах! Там було-повно змій. Лякаючись холоду, вони сплелися в один великий клубок.

— Годі про таке. Гидко слухати, — мовила господиня, насупивши брови.

— Ніяк не можу перестати — в цьому головна причина нещасливої любові. Незабаром старий лівою рукою зняв покришку, правою легко схопив згадуваний клубок, кинув у баняк і накрив покришкою. Навіть мені в ту мить дух сперло.