Карпатський капкан

За мить з лісу вийшли п’ятеро похмурих дядьків, одягнутих у поношений військовий одяг усіх часів і народів, і стали, збившись у купку, перед офіцерами, як на параді обірванців, поскидавши зморщені сидори та ще якесь своє нехитре майно під ноги.

Крижень з Івченком запитально подивилися на них. Із загорнутого й перев’язаного рядна, що лежало перед дядьками на землі, стирчали дула різнокаліберної зброї. Крижень зітхнув, задумано погладив брову, знову зітхнув і поцікавився:

— Хто у вас тут старший?

Уперед, проштовхавшись ліктями, висунувся з виду інтелігентний дядько.

— Та я… Учитель я. Колишній… З Іванківців. Учитель математики, — розтривожено, тремтячими руками, наче бажаючи підтвердити, що він саме вчитель, дістав із внутрішньої кишені кітеля брудну хустинку, в якій виявилися загорнуті окуляри з круглими скельцями, протер їх і одягнув на носа.

— Документи є?

— Польський паспорт… Довоєнний, — з нагрудної кишені дістав старий, засмальцьований паспорт і подав Крижневі.

Той узяв документ, перегорнув кілька сторінок, звірив старе пожовкле фото з оригіналом і повернув назад.

— Раритет… — зауважив і, повертаючи паспорт, чомусь вирішив сказати банальність: — Уже й тієї Польщі давно немає. Так би мовити, пішла в забуття… А є нова Польща, наша, комуністична! А ви зі старими паспортами носитесь… — запнувся. — Гаразд, добре, хоча б щось збереглося… Давно в лісі?

— Я з тридцять дев’ятого, — повідомив учитель і заховав документи назад.

Крижень з подивом свиснув.

— А що сталося? — криво всміхнувся. — Прийшли освободітєлі і-і-і-і?.. — помахом руки запросив чоловіка продовжити його думку.

— Ну, так, е-е-е, прийшли і-і-і… Вибачте. Як тільки нас звільнила Радянська армія від панської Польщі… Освічених людей, інтелігентів, тих, хто був у «Просвіті» чи там в січових стрільцях, стали забирати. Мені зовсім не хотілося в Сибір… — побачивши, що Крижень без агресії з ним спілкується, чоловік заспокоївся, руки в нього перестали тремтіти, голос став впевненішим.

— А що при німцях?

— Та висунувся зі свого сховку… Тут мене гестапо й узяло. Думали, що я націоналіст — готую проти них теракти, і що в мене ціла армія головорізів. Хтось із села їм таке доніс… Ледь утік.

— А ви не ідейний? Не бандерівець?

— Ні, ми самі по собі, без політики. Виживали, як могли.

— Отже «дикі»… Щось надовго загуляли, бісові діти. Он на календарі сорок шостий рік… Уже й амністію оголошували для таких бовдурів, як ви… Чому не вийшли раніше?

— Страшнувато було. Радянська влада, вона така…

— Ненадійна, хочете сказати?.. Дарма, — ще раз окинув поглядом чоловіків і повернув голову в бік сиротинця, бо звідти долинув якийсь невдоволений гул. Так гудуть, коли улюбленій команді забивають гол. — Дарма… Зате наша влада справедлива. Багато на вас крові?

За всіх знову відповів учитель, інші потупили очі:

— Війна… Було різне. У нас стріляли, ми стріляли. І з німцями, і з партизанами… Було, чого гріха таїти. Коли Ковпак прийшов… Його «ковпаки» грабували села. Ми людей захищали від його орди. Довелося постріляти. Різне було…

— Про це мовчіть, сучі діти! — гаркнув Крижень так, що було незрозуміло, чи погрожує, чи застерігає. — Сидір Артемович — людина високого польоту. Ми не дозволимо оббріхувати його світле ім’я!

— Та ми ж перед вами все по правді, — знову захвилювався вчитель.

— З бандерівцями мали контакт? — поцікавився Івченко.

— Та як не мали, звісно, що мали. Хоч ліс великий, та всі на виду.

— Де їхні бази, схрони, знаєте? — натиснув капітан.

Дядьки насупилися, опустили голови. Крижень його зупинив:

— Не дави на людей, їм зараз і так важко, — і до дядьків: — Чому вирішили саме мені здатися?

— Ну… Скільки можна… Здичавіли вже… — знову за всіх відповів учитель, але на нього з-за спини напер чоловік невизначеного віку з кудлатою бородою й, знявши кашкета, пояснив:

— Синок мій з вами оце говорив…

— А-а-а, ну ось, тепер усе зрозуміло. Маковійчук? Іванко твій син?

Дядько енергійно закивав:

— Усі кажуть, що вам можна вірити.

Крижень зітхнув:

— Я сам собі часом не вірю. А вам — тим більше! З чого б це мені вірити у ваше щиросердечне розкаяння, га? Ану, кажіть правду, чого вирішили здатися, банда?

— Спецзагін МДБ тут… — знову пояснив учитель, — переодягнений у партизанів. Так і так нам кінець. Ці горлорізи нікого не пошкодують.

Крижень від несподіванки зірвався на ноги:

— Спецзагін?.. Який спецзагін? Чому я нічого не знаю? Може, це бандерівське «есбе»?

— Ліс давно нам став рідним — ми чуємо все, хоч нас не бачать, — пояснив Маковійчук.

— Хлопці, котрі говорять з акцентом мешканців Вологди, навряд чи служать в «есбе», — підтвердив учитель.

— Де вони зараз? — заклопотано запитав Крижень, звівся з колоди й став притупувати, розминаючи ноги, що затекли.

— Під кордоном, у районі Дівочих Скель. Їх п’ятнадцятеро, — охоче розповів учитель, потім квапливо зняв окуляри, протер скельця, що запітніли від хвилювання, й знову посадив їх на носа.

— Ось що… — задумано сказав полковник. — Переодягайтеся в цивільне, йдіть поки по домівках… — і до капітана: — Зроби їм посвідки про адміністративний нагляд, — до чоловіків: — Усі мають куди йти?

Ті загуділи басовито:

— Так… Так… Є куди… Так точна…

Крижень вловив останню репліку й здивовано підвів брову:

— Що це за «так точна»? Хто сказав «так точна»?!

Наперед висунувся чоловік і пояснив, з надією зазираючи в очі Крижневі:

— Младший лейтенант Егоров! С сорок первого здесь. Застава наша не отступила. Погибли все мои солдатики. Только я вот… До сих пор в лесу, возле своей заставы… Ребят встретил — так с ними и… живу, — відвів погляд.

Крижень аж крекнув:

— Так наші вже повернулися! Радянська влада повернулася! І німця погнали, й навіть війну виграли. Тобі хіба про це нічого не розповіли?

— Хотел было выйти. Но тут начали расстреливать, вывозить народ…

— Документи якісь є?

Прикордонник дістав загорнуті в полотно свою офіцерську й чотири солдатських книжки, передав їх Крижневі, пояснюючи:

— Вот эта — моя… А эти — солдатиков моих… Погибших…

Крижень узяв документи, переглянув, поклав собі до кишені.

— Хоча б на чотирьох «пропавших без вєсті» менше буде. Матері бодай пайок отримають… Могилки відвідають… Молодець, що зберіг. А мову чому досі не вивчив?

— Вивчив, хотя меня и так понимают…

— І що мені з тобою робити? Куди тебе? — розвів руками, аж присів.

— Делайте, что хотите. Отвоевался я. Хоть в Сибирь, хоть под расстрел. Но… Есть у меня здесь молодуха. Давно с ней… Сынка прижили…

— Ху-у-у, — вкотре здивовано покивав Крижень. — Гаразд, підеш до неї. Поки… Там буде видно, — до капітана: — І йому папірець зробиш.

— Іванович… Я ж… та мене ж… — забубонів капітан.

— Роби, що кажу. Тільки простеж, хто й куди піде… — і до «диких»: — Займатися зараз вами ніколи. А в понеділок, як Бог велів, — до мене на сповідь. Подумаємо, що з вами робити… — до росіянина: — А ти переходь на мову. Тобі ж ліпше.

— Та вже, вже переходжу, — затараторив той. — Який тепер з мене в біса москаль?

— Ну все, пиндючте собі по хатах, — і сказав їм таке напутнє слово: — Тихо мені сидіть, щоб не чути вас було й не видно. Не дай Боже хтось щось утне! Запхаю гранату в дупу й кільце висмикну. А я так цього не люблю…

— Та вже досить з нас, — сказав учитель, — досить з нас гранат.

Чоловіки радісно стали дякувати й втирати скупі чоловічі сльози.

Капітан дивився на все це, не вірячи власним очам.

— Наберуся я з вами біди, товаришу полковник. Уже скільки на мені висить цих… Прощених… Скільки можна?

Крижень скоса зиркнув на капітана, на сиротинець, де щойно продзвенів дзвінок чи то на урок, чи то з уроку, й пояснив:

— Питав апостол Петро в Господа: скільки разів прощати братові моєму? Чи до семи разів? Ісус відповів: до сімдесяти разів по сім… І ми, грішні, ще раз можемо простити. Але зрозумій головне: тепер вони не стріляють, їм того лісового життя вистачить до кінця віку. Побудуть вдома, відігріються… А з понеділка…