Чотири танкiсти i пес

– Ти тільки поглянь, – простогнав Густлік, – який звіринець! Може, у них тут і велетень слон є?

– Ви злазите? – рішуче спитав атлет.

– Ми б злізли, пане директор, – сказав Григорій, – але тепер, без шапки, ніяк не можна. Державне, я б сказав, майно.

Дама усміхнулася вдруге.

– Облиш їх, Іване, хай уже їдуть.

– М'яке у тебе серце, Наташо. Якщо на кожному перехресті братимемо нових пасажирів… – по тону чоловіка вже можна було відчути, що бурчить він тільки для годиться. – Куди ви їдете?

– До Колобжега, – хором відповіли танкісти.

– І ми туди.

– Дуже перепрошую за цікавість, – не витримав Саакашвілі, – але ми хотіли б знати, якщо можна…

– А чому б і ні, це ж не військова таємниця, – засміявся силач. – Просто фронтовий цирк. Ну, коли вже Наташа дозволяє вам їхати, то нічого стояти біля порога.

Проходьте.

Коридорчиком вони ввійшли досередини буди, в трохи більше приміщення з двома віконцями, по одному з кожного боку. Далі були ще одні двері, що вели за перегородку.

– Тут салон, а там наші спальні… Всю цю розкіш зробили самі у трофейній машині.

З дальшої розмови з'ясувалося, що Іван – атлет-гімнаст і жонглер, а Наташа виступає з дресированим пуделем Крихіткою та мавпочкою, яку звали Букі. Танкісти розповіли про себе, потім їх почастували гарячим чаєм.

Часто буває, що люди недоброзичливо ставляться одне до одного тільки доти, доки одні перебувають у хаті, а інші – надворі, доки не познайомляться. А скажуть одне одному кілька слів – і вже відчувають взаємну симпатію, адже в кожного є щось приємне й цікаве.

Єлень одразу ж почав змагатися з Іваном – у кого рука дужча. Довгенько боронився, одначе програв, але Іван заспокоїв його, сказав, що він чудово тримався і, якби не госпіталь, то хто знає…

Виявилося, що Наташа ще до війни виступала з своїми тваринами у Тбілісі, й тепер вони з Гжесем згадували красу Грузії, снігові вершини гір і чудове вино. Саакашвілі геть забув, що він син сажотруса з-під Сандомира. Мавпочка Букі, натягнувши Густлікову шапку, яка щохвилини спадала їй з голови, спочатку сиділа осторонь і їла варену картоплю, обчищаючи її, наче банан, а тоді підбігла до Янека, сіла йому на плече й почала щось розповідати. Нарешті, прикрита полою Янекової шинелі, заснула.

Проте найбільша симпатія, без сумніву, виникла між Крихіткою й Шариком, який уже не звертав уваги навіть на накази свого господаря, тільки водив захопленими очима за білою собачкою і час від часу глибоко зітхав. Грузовик мчав по рівному шосе, на мостах і в залюднених містечках – повільніше, на прямій дорозі – швидше. За вікнами мелькали все нові й нові дороговкази. Нарешті, виглянувши, Янек на одному з них прочитав польський напис: «До Вержхова 5 км». Одразу ж після цього в'їхали в ліс. А що вже пора була надвечірня, в буді трохи посутеніло.

Раптом загуркотіло, наче десь рядом вибухнув снаряд. Причеп нахилився і з'їхав на правий бік. Різко заскреготіли гальма. Запищала перелякана мавпочка, загавкали обидва собаки, папуга заверещав:

– На штур-рм! На штур-рм!

Усі кинулися до дверей, повискакували на шосе. Водій уже стояв на дорозі й, розводячи руками, показував на спущене колесо:

– Мабуть, на гострий осколок наїхали. Бо відразу лопнула камера.

Машина стояла на обочині перед поворотом, де дорога піднімалася вгору. Обабіч шосе, за ровами, темнів повитий вечірніми сутінками ліс. Трохи попереду, розкарячившись гусеницями над канавою, чорнів спалений танк.

Вони підійшли ближче, оглядали його. Єлень показав на чорну тінь орла, яка лишилася після вигорілої фарби. З другого боку на башті прочитали номер.

– Не пригадуєте, чий це? – запитав Кос.

Ніхто не пригадав. Гжесь обійшов навколо і сказав:

– Ясно одне: це не «Рудий», бо в нашого тепер на лобі латка. Пам'ятаєте, що Василь писав?

Танкісти повернули до причепа, де порався шофер, марно припасовуючи надто короткий домкрат.

– Якби знайти плоский камінь і підкласти. Інакше не піднімемо.

– Спробуємо? – звернувся Іван до Єленя.

– А чому б і ні, можна спробувати.

Густлік приніс шинель, накинув її на плечі, щоб не так муляло, а потім обидва підлізли під машину вперлися ногами, підняли край.

Тепер же пішло швидко. Янек з Гжесем підкотили і вмить поставили запасне колесо. Водій почав прикручувати його велетенським ключем, Саакашвілі допомагав йому.

Все було майже готове, коли Шарик, що гасав край лісу разом з Крихіткою, зупинився, коротко гавкнув і по-вовчому кинувся вперед.

– Що таке?

– Щось почув, – сказав Янек і швидко рушив за ним.

Усі бачили, як він дійшов до повороту, перестрибнув канаву і, ховаючись за кущами, виглянув із-за горбика. Потім присів, однією рукою відстібуючи кобуру маузера, другою махнув до тих, що були коло автомашини.

– У вас є зброя? – запитав Іван.

– Ні, ми прямо з госпіталю.

– У нас знайдеться.

Наташа миттю скочила в машину, подала їм автомати і, слідом за чоловіками, ладнаючи свій автомат до бою, помчала в напрямі горбика. їй ніколи було переодягтися. З-під солдатської шинелі внизу видніла срібна сукня, заважаючи бігти.

Прискочивши до того місця, де навколішках стояв Янек, вони побачили на протилежному схилі горбка чоловік з п'ятнадцять німців, які перебігали з лісу на другий бік дороги. Командував ними офіцер з ручним кулеметом, перевішеним через шию.

– Хто вміє по-німецьки? – пошепки запитав Іван. Єлень кивнув головою і гукнув:

– Halt! Hande Hoch!

Офіцер здригнувся, щось гукнув і з півобороту, не цілячись, дав довгу чергу туди, звідки почувся голос.

Янек, поставивши маузер на кобуру, як на приклад, уже давно взяв його на мушку, а тепер тільки плавно натиснув спуск, і гітлерівець, зігнувшись, упав на дно канави головою в воду.

Решта німців залягли, припали до землі, але не стріляли. Якусь мить обидві сторони мовчали, а потім Іван могутнім голосом почав вигукувати команди, неначе до бою готувалася ціла рота.

– Перший взвод – цепом ліворуч од шосе, третій – праворуч, підтягнути кулемети.

З кювета підвівся солдат, підняв над головою руки і високим, по-смішному серйозним голосом крикнув:

– Гітлер капут!

Наташа підняла автомат і випустила вгору коротку чергу. Тоді з лівого і правого боків на шосе, немов по сигналу, почали виходити німці. Кидали зброю на мокрий асфальт і самі ставали у дві шеренги. Шарик і Крихітка нишпорили між кущами, гавкаючи, підганяли тих, що зволікали.

Зібралося десятків зо два полонених, і за кілька хвилин дорогою рушила дивна колона: попереду йшли взяті в полон гітлерівці, яких стерегли, біжачи з обох боків, собаки; за ними повільно їхав здоровенний автомобіль, на підніжках якого стояли Саакашвілі та Єлень. Янек сидів у кабіні, виставивши на капот над мотором ручний кулемет, одібраний в убитого офіцера.

Почували себе не дуже впевнено – адже в лісі могли стрітися інші, більш бойові групи фашистів. Але незабаром показалося містечко, і полонених передали в комендатуру.

Якусь хвилину чекали на Івана – він усе оформляв і доповідав про подію. Повернувшись, атлет приніс два папірці-розписки за полонених. Один було видано «особовому складу фронтового цирку», а другий – «польським танкістам».

– Пригодиться, коли приїдете в свою бригаду. Хай знають, що не ловили гав у дорозі.

Вже стемніло, коли вони в'їхали на спалені вулиці Колобжега. Місто здобуто зовсім недавно, в повітрі ще було чути густий, огидний сморід горілого. На невеличкому майданчику тепло попрощалися, обмінялись адресами. Крихітка жалібно вила в машині, Шарик гавкав, і довелося його міцно тримати, щоб не вирвався, коли грузовик рушив у напрямі порту.

Єлень розпитував у зустрічних солдатів, де комендатура. Один із них узявся провести їх.

– Важко тут було?

– Важко. Цілих десять днів ми билися за ці вулиці, майже за кожен будинок, а їм кораблі з моря допомагали.

– Танки теж тут були?

– Аякже, навіть важкі.