Чотири танкiсти i пес

Танкісти швидко набиралися сил, Янек навіть сам написав листа в Приморський край, до Юхима Семеновича. Їх стали посилено харчувати, тож, маючи вдосталь їжі, танкісти почали ділитися з біднішими від себе. Янек і Чорноусов висипали крихти на підвіконня, чим привабили цілу хмару галасливих горобців. Потім з'явилися синички, барвисті, мов на малюнку, – блакитні й зелені, з яскраво-жовтими животиками й довгими дзьобиками. Але синички були полохливі, їм зрідка вдавалося що-небудь дзьобнути тільки тоді, коли зграя горобців вирушала на обід до кухні.

Янек порадив у кутку на віконній рамі приліпити їм грудочку масла, або прибити цвяшком кусочок сала. Тільки тепер синички могли наїстися. Однак горобці й тут намагалися перешкоджати їм. Махаючи крилами, вони чіплялися кігтиками за дерев'яну раму, впиралися хвостами в шибку, але то одна, то друга лапка сповзала, і горобці, розпачливо цвірінькаючи, з'їжджали вниз. Зате синички, спритно підпираючись хвостиком, дзьобали масло.

Янек і Гжесь просили Марусю поправити їм подушки і, лежачи на боці, цілими годинами дивилися на птахів.

Десь через тиждень з'явився новий гість. Уранці їх розбудило рішуче, владне постукування, схоже на автоматні черги. На вікні сидів дятел з блідо-рожевим черевцем, в акуратній вишневій шапочці. Певно, він був старий і неголений, бо біля самого дзьоба в нього стирчали в різні боки маленькі сиві пір'їнки.

– Він схожий на когось із наших знайомих, – сказав Янек.

– Авжеж! – вигукнув Єлень. – Такий зарослий, як пан Черешняк. Цікаво, чи він уже поставив собі хату?

– Де-е там поставив! – Гжесь махнув у повітрі здоровою рукою. – Адже фронт і тепер стоїть там, де ми його залишили. – На якусь мить він замислився, а тоді попросив Єленя: – Густліку, ти скажи лі-ікареві, щоб наші ліжка зсунули.

– Я просив, але він не захотів.

– Скажи ще раз.

Історія з ліжками була вже давня: Янек мав у гіпсі ліву руку, а Гжесь – праву. Отож хлопці й хотіли, щоб їхні ліжка поставили поруч, тоді обидві діяли б, як одна людина.

– Ма-атимемо дві руки і Ша-арика до послуг. Собака звик до госпітального режиму, кликав, коли треба було, медсестру, гавкаючи, подавав на кухню сигнал, що танкісти просять гарячого чаю, а кілька разів навіть приносив у кошику хліб, цукор і масло, доки лікар категорично цього не заборонив.

Професор заглядав до них щодня, через деякий час перевіряв і хмурив брови, коли йому починали морочити голову одним і тим же: Чорноусов просив направити його на фронт, а Єлень від імені обох своїх друзів – щоб зсунули ліжка. Нічого з того, певна річ, не виходило. Але сьогодні, коли лікар прийшов, то не встиг Єлень ще й слова промовити, як він окинув поглядом палату і наказав санітарам:

– Присуньте одне до одного ліжка. І трете до них. Так, щоб можна було поставити ще два чи навіть три.

Поранені здивовано дивилися на нього, а коли лікар зник за дверима, сержант Чорноусов заявив:

– Ну, братики, сьогодні будемо прощатися.

– Не пустять тебе.

– Побачиш.

Він вийшов, довго його не було, а повернувся веселий, з формою у лівій руці і чобітьми – у правій.

– Виписали на фронт? – здивувалися всі.

– Дали нестройову. Та якщо вже я потраплю до своєї дивізії, то сержанта Чорноусова не поставлять роздавати кашу. Там знають, де моє місце, де я можу дати користь.

– А звідки ти знав, що тебе сьогодні випишуть? Чорноусов відповів не зразу. Одягався ретельно, неквапливо, склав на ліжку свої госпітальні речі, клаптиком зеленого сукна почистив ордени, щоб блищали, пригладив вуса, позираючи на своє відображення в гладеньких кахлях напаленої груби. Потім прочинив вікно, причепив нову порцію масла для синичок, прикурив товсту самокрутку і, пускаючи дим у вікно, щоб у кімнаті не було його чути, сказав:

– Знайте, хлопці: коли в госпіталі звільняють місце, ставлять нові ліжка, то це означає, що фронт незабаром рушить уперед. Тоді старих виписують, щоб було куди приймати нових. Перед наступом госпіталі мають бути вільні.

– Як же це так, ми тут самі залишимось?

– Чому самі? Вас четверо… Ну, мені пора. З кухні саме їдуть по продукти до фронтових складів, і я з ними подамся. Мабуть, до тих складів і наші приїжджають. Дорога може й довша, але певніша. Не мине й три дні, як я буду в своїй дивізії.

Переходячи від ліжка до ліжка, він нахилявся, обіймав кожного і цілував, лоскочучи пухнастими вусами, і Янекові здавалося, що очі в грізного сержанта раптом стали вологі. Але, мабуть, то тільки здавалося так, бо ось гвардієць випростався, став посередині палати, стукнув каблуками і підніс руку до шапки.

– Гвардії сержант Чорноусов готовий у дорогу. До побачення в Берліні.

– Напишеш нам?

– Напишу. І він пішов.

Єлень стояв біля вікна й дивився. Дятел, який уже звик до людей, швидко стукав дзьобом і, тільки зрідка повертаючи голову, позирав чорним, немов намистинка, оком і наче прислухався, що доповідає Густлік.

– Іде через двір. Грузовик уже стоїть… Сів… Поїхав…

Вони чули, як загуркотіла, рушаючи з місця, машина, але не могли її побачити, бо вікна знизу позамерзали.

За півгодини Єлень, лягаючи в ліжко, вилаявся: під простирадлом раптом йому щось почало муляти. Засунувши руку, він витяг звідти маузер в дерев'яній кобурі.

– Видно, забув.

– Дурень, під твоїм простирадлом забув? – розсердився Саакашвілі. – Прочитай, там записка.

На аркушику було написано: «Подарунок чудовому стрільцеві». Ніхто не сумнівався, кому треба віддати зброю, і хоч Янек іще не вставав, засунули пістолет саме йому в сінник – не дуже глибоко, так, щоб, повертаючи голову на подушці, Янек помітив, що там щось сховано.

Через тиждень, якось удосвіта, Шарик несподівано загавкав, потім зубами почав смикати ковдри. Всі прокинулись. І тоді почули, що земля здригається, що десь здалеку, стелячись понад самим снігом, до них котиться низький могутній гуркіт. За хвилину у вікнах задзвеніли шибки.

Надворі почало світлішати.

На конверті було чотири прізвища. Чотири чи три. Щодо трьох -то це річ ясна: Саакашвілі, Єлень, Кос. От тільки хтозна, як вважати слово «Шарик» – ім'я це чи прізвище? А проте лист, без сумніву, було адресовано їм усім.