Чотири танкiсти i пес

– Ось іще, – сказав Вест, подаючи другий папірець. Це було тимчасове посвідчення про нагородження Хрестом хоробрих, теж підписане генералом. Янек погасив лампочку, віддав документи.

– Хочете з нами?

– Так.

– А воювали в танку?

– Ще ні.

– Ручний кулемет знаєте?

– Трохи знаю.

– А рацію?

– Теж знаю.

– Ну, тоді, все гаразд. Гжесю, Густліку!

Ті підійшли ближче, і Янек познайомив їх.

– Поручик Вест, про якого нам розповідали. Поїде з нами четвертим.

– Чому б ні, – погодився Єлень, – поїдемо.

– Все готово, – сказали радянські воїни. Танкісти на прощання потисли руки механікам. Тягач знову виїхав на шосе і там зупинився.

– В машину! – скомандував Кос.

Хоч про це й не домовлялися, хоч Саакашвілі був старший за званням, а Єлень мав більше бойового досвіду, але вийшло якось так, що командиром став Кос. І так само без ніяких розмов поручик Вест, хоч він і був офіцер, зайняв місце стрільця-радиста.

Заграв мотор, танк рушив з місця, повернув ліворуч, потім праворуч, вийшов на шосе і зупинився. Мотор працював на малих обертах.

Механіки з тягача підійшли ближче, один із них крикнув:

– Як нове серце?

– Добре! – по-російськи відповів Янек.

– Щасливо воювати!

Першим рушив грузовик, за ним тягач. Радянські солдати, привітно махаючи руками, поїхали в напрямі Гдині.

Янек дивився услід і думав, чи екіпаж висловив їм, як належало, свою гарячу вдячність – адже «Рудий» і справді має тепер нове серце.

Зійшовши з башти вниз, Кос присів навпочіпки між Гжесем і Вестом. Глянув крізь відкритий люк.

– Праворуч у канаві розбита автомашина. Блищить трикутний клапоть бляхи. Спробуйте кулемет, – сказав він.

З останнім його словом пролунала коротка черга, кулі зрізали гострий бляшаний кут.

– А як радіо?

– Вже знаю, – відповів Вест. – Ось перемикач на внутрішній телефон, а тут передача й прийом. На якій хвилі працюємо?

– Сімдесят чотири метри.

– Їдемо? – запитав Гжесь. Янек на якусь мить задумався.

– Ви, Вест, будьте тут, а ми зараз прийдемо. Попрощаємося, хлопці, з Василем.

Вони вийшли з танка, в темряві знайшли могилу, зупинилися перед нею, зняли шоломи. Шарик сів поруч.

Янек простиг руку до дерев'яної кобури маузера і спинився – не хотілося давати прощальний салют. Здалося хлопцеві, що не треба будити того, хто спить. Поправив трошки перекошену табличку. Небагато ми можемо зробити для полеглих в бою – тільки пам'ятати їх і жити так, як вони б того прагнули.

Янек тихо поплескав Шарика по голові. Танкісти наділи шоломи й повернули на шосе, де їх ждав «Рудий» і новий, четвертий член екіпажу – Вест.

Розділ XXIII МОРСЬКИЙ БЕРЕГ

Ніч була важка, плутала плани. Оточені на Оксив'ї німці билися з відчайдушністю приречених. Позад них був високий, крутий берег і Пуцька затока. Єдиною надією для них були десантні баржі, які в темряві під прикриттям артилерії військових кораблів прокрадалися до берега. Сподіваючись, що їх евакуюють, гітлерівці намагалися продержатися ще хоч кілька годин.

Вже перед самим вечором вони відкрили сильний артилерійський і мінометний вогонь, несподівано пішли в контратаку й відкинули танки та піхоту, які займали фільварок. Дві години наші в темряві готувалися до нового штурму, потім ударили разом з радянськими важкими танками та артилерією і вдруге захопили фільварок.

Окопалися там і тепер, прикриті рештками стін, прочісували поле кулеметними чергами. Вранці ті війська мають ударити з фільварку і вийти на берег моря. Вдарити мають уранці, а зараз ще ніч, яка поволі йде до світанку. Генералові не подобається ворожий артилерійський вогонь, спрямований на фільварок. Огонь не дуже сильний, але стріляли щоразу з нового місця і з гармат іншого калібру, які належали іншим батареям. Генерал прислухається зі свого командного пункту, він знає, що ворог пристрілюється. Отже, знову піде в контратаку, а в бригаді вже майже немає резервів.

Останній танковий взвод – взвод управління – він послав на передову ще звечора, коли наші війська вдруге атакували фільварок. У командира бригади лишилося тільки два відділення автоматників і рота важких зенітних кулеметів.

Людям, які не знають воєнного ремесла, здається, що при ліквідації оточених угрупувань велику перевагу мають ті, що атакують. Це не так. Кожна дивізія, яку можна було зняти з лінії фронту, негайно відходила і, діставши поповнення, прямувала на захід, до Одеру.

Верховне командування збирало сили для вирішального наступу на Берлін, наступу, до якого лишилися вже лічені дні. Ось чому тут, під Оксив'ям, треба було напружити всі сили, щоб остаточно розбити угрупування оточених гітлерівців.

Генерал думав про це, сидячи в невеликому, викопаному в землі і вкритому балками бункері, раз у раз поглядаючи в стереотрубу. Поки що він бачив тільки темряву та короткі далекі спалахи, але зверху, видно було крізь лінзи, нічна темрява вже змінила свою барву, почала блякнути й сіріти. Хвилин через п'ятнадцять розвидниться, і тоді вирішиться, хто вдарить перший – ми чи вони.

Ліда, чергова радистка, дрімала з навушниками на голові. Рот був у неї трохи відкритий, повіки не зовсім заплющені – дівчина спала, мов чуткий заєць у борозні. Генерал торкнув її за плече. Дівчина підвела голову й сказала:

– Я не сплю. Генерал усміхнувся.

– Тепер ти вже справді не спи. На випадок чого – поклич. Я буду поряд.

Він вийшов із бліндажа в окоп, знайшов начальника штабу й наказав:

– Збери всіх: кухарів, писарів – усіх до одного. Нікого не залишай в тилу. Треба сформувати ще хоча б дві групи, крім автоматників. Командирами всіх чотирьох резервних груп признач штабних офіцерів. Решту зенітних кулеметів, які обороняють штаб, перекинь уперед на край чагаринка, праворуч од нас. Хай приготуються вести вогонь по наземних цілях. Якщо біля фільварку прорвуться німці, зенітники повинні відбити їх. Налагодь мені прямий телефонний зв'язок з кулеметниками.

Генерал повернув до землянки, сів біля столика й почав жувати посипаний цукром чорний хліб, запиваючи вчорашньою кавою. Він же сам послав кухарів на передову, тож знав, що готувати нікому.

Глянувши на годинника, командир бригади визначив, що хвилин з десять ще буде спокійно. Скинув мундир, поголився і вмився над відром, попросивши Ліду, щоб вона злила йому. Потім добре натоптав люльку тютюном і закурив.

Він правильно розрахував час, помилився лише на кілька хвилин.

Німці почали трошки пізніше. Од фільварку тепер чути було швидкі вибухи снарядів. Генерал узяв навушники:

– «Модрина», я – «Вісла». Що там у вас за гармидер?

– Я – «Модрина», – одразу ж почулася відповідь. – Б'ють по нас. Видно вже танки й піхоту – ідуть в атаку.

– «Модрина», запам'ятайте: з фільварку не відступати.

– Я – «Модрина», зрозуміло.

Загорялося світло нового дня, і водночас наростав гуркіт бою. Вже чути було нервове теркотання кулеметів, тріскотняву автоматів, різкі постріли наших танкових гармат.

Генерал зсунув рукою один навушник з вуха, щоб краще було чути звуки бою, але сам не вставав з місця, не підходив до стереотруби. Досвідчений музикант, навіть уперше слухаючи незнайому увертюру, все-таки орієнтується, яка повинна бути черговість окремих її частин, коли можна чекати лагідного адажіо, а коли – форте. Генерал знав, що ось-ось має надійти рапорт від «Модрини».

– «Вісла», «Вісла», я – «Модрина», – почулося в навушниках. – Мене обходять з правого флангу. Проникають у тил, в напрямі чагарника й дороги, що веде з яру. Сили ворога: взвод танків і щось близько роти піхоти.

– Ясно, – відповів генерал. – Не турбуйтеся. Обороняйте фільварок.

Він сказав це впевнено і спокійно. Тим, хто його слухав, мало б здатися, що в резерві в нього щонайменше рота танків. Насправді ж на краю чагарника було тільки дев'ять зенітних кулеметів калібру 12,7 міліметра. Ворожу піхоту вони, можливо, відріжуть, але танки пройдуть, проберуться в тил і застрянуть десь далі перед вогневими позиціями артилерії. Генерал підняв телефонну трубку: