-->

Чотири танкiсти i пес

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Чотири танкiсти i пес, Пшимановський Януш-- . Жанр: Военная проза. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Чотири танкiсти i пес
Название: Чотири танкiсти i пес
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 297
Читать онлайн

Чотири танкiсти i пес читать книгу онлайн

Чотири танкiсти i пес - читать бесплатно онлайн , автор Пшимановський Януш

Повість «Чотири танкісти і собака» розповідає про бойові будні бійців танкової бригади імені героїв Вестерплятте 1-ї армії Війська Польського. Переконливо і правдоподібно описує автор великі і малі події з повсякденного фронтового життя своїх героїв, показує, як зароджувалося і міцніло на важких дорогах війни бойову співдружність і братерство польських і радянських воїнів.

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

1 ... 46 47 48 49 50 51 52 53 54 ... 186 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

Лист ішов десять днів, танкісти одержали його на початку березня. Прочитали його вголос уранці, зараз же після снідання, а потім виривали його один одному в рук, бо кожному хотілося побачити ще раз на власні очі. Шарик думав, що то забава, і, стаючи на задні лапи, теж намагався схопити папір зубами.

Жили вони тепер в іншому місці, у маленькій кімнатці під дахом, їх перевели сюди наприкінці січня, щоб звільнити місце для важкопоранених, які прибували прямо з фронту. Ледве поміщалися в тій кімнатці. Янекове ліжко було коло вікна, а двоє інших стояли одне на одному, у два поверхи, – збоку. На верхньому розмістився Єлень, який доводив, що там йому зручніше і що, крім того, він повинен тренувати ноту, щоб вона діяла так само справно, як і раніше.

Пташки скоро помітили цю зміну ситуації і щодня провідували танкістів. Шарик, спираючись передніми лапами на підвіконня, зацікавлено дивився на них, лякаючи синиць. А дятел не боявся, і тільки іноді, коли Шарик надто близько підсувався носом до шибки, він раптом тріпотів крилами і грізно бив дзьобом у віконну раму, відганяючи собаку.

У той день, коли прийшов лист, небо було ясне, блакитне, сонце добре пригрівало крізь шибки. Весною важко сидіти вдома, отож Єлень перший подався на кухню рубати дрова для зарядки і ще для того, щоб підтримати добрі стосунки з кухарем. Потім Григорій пішов у ліс, щоб на самоті поспівати.

– Ко-оли я співаю, – казав він, – то не заїкаюся.

А втім, заїкався він щораз рідше, тільки тоді, коли хвилювався або хотів щось дуже швидко сказати.

Прийшла Маруся і почала, як це робила щодня, масажувати Янекові ліву руку від плеча до пальців. Шкіра на руці була світла, як у прачок, трохи зморщена. Вся рука схудла, стала тонка – сили поверталися поволі. Маруся робила масаж, а Янек тим часом розповідав їй, як він жив у Гданську, як вчився у школі, про вересневі бої і розшуки батька. Так було у них завжди.

Сьогодні Вогник мала вільний день. Отож, закінчивши масаж, вона принесла Янекові форму, і вони обоє разом із Шариком вирушили на прогулянку. З соснових гілок падали важкі, набряклі сонцем краплі. Стиха шелестіли вологі голки, пахло землею. Трава була ще торішня, руда, але, нахилившись, унизу можна було помітити несміливі, яскраво-зелені стеблинки.

Вони мовчки йшли крутою стежкою понад таючим болотом.

– Де твій шарф? – запитала дівчина.

– Я залишив його, сьогодні тепло.

– Треба носити.

– Не пасує до мундира. Та я й не люблю його. Знову помовчали. Зупинились аж на краю невеликої галявинки. Між соснами стояла чимала калюжа, збрижена посередині березневим вітром. У воді відбивалися крони сосон, а за ними в глибині синіло небо. Дивишся отак у воду, і здається, що калюжа – це вікно, яке веде на другий бік землі. В тіні ще сірів останній сніг.

– А її любиш?

– Кого?

– Ту, що подарувала.

– Ми разом їхали в армію, разом прийшли в бригаду… Мені здавалося, що наше знайомство – це щось дуже важливе. Але потім вийшло інакше.

– Як?

Янек згадав, про що говорили Гжесь і Густлік тоді, коли на лісовій галявині одержували від генерала нагороди, а Ліда прийшла і запросила його в кіно. Помовчавши якусь мить, хлопець пояснив Марусі:

– Я був не потрібен їй, вона воліла інших. А потім наш екіпаж став відомий, бо з нами був Шарик. Нас нагородили орденами, всі про це говорили, і їй почало здаватися, що я їй потрібен…

– Їй почало здаватися… – перебила його Маруся і, струснувши головою, розсипала волосся кольору свіжих, щойно вилущених каштанів. – А ти?

– Що я?

– Тобі вона потрібна, ти любиш її?

Янек сперся рукою на холодну, вологу кору сосни, набрав у легені повітря.

– Я люблю тебе. Більше ніж люблю.

– Правда?

– Щира правда.

Маруся каблуком розбила лід край калюжі, весело, голосно засміялася і, піднявши руки вгору, затанцювала перед Янеком, дрібно притупуючи ногами.

– Марусю, що ти робиш?

– Я ж писала! – вигукнула вона, не припиняючи танцювати.

– Що писала?

Шарик, котрий все нишпорив поміж деревами, тепер побачив, що діється, підбіг до них і почав стрибати на своїх чотирьох лапах, гавкати й танцювати.

– Ні, вже нічого, то мені здавалося, – задихаючись, зупинилася Маруся. – У нас в селі дівчата отак танцюють перед хлопцем, який їм подобається.

– А що має робити хлопець?

– Якщо у нього серце б'ється швидше, то й він танцює.

Янек, сплеснувши руками, почав тупцювати по вологій торішній траві, по просяклих водою соснових голках.

Недалеко з-за стовбура, сміючись, визирнув Григорій і заспівав:

– Эх, загулял, загулял, загулял парень молодой…

– А ти звідки тут узявся? – скрикнула Маруся. – Не витріщай баньки, не заважай.

Саакашвілі одвернувся, але все одно співав і плескав у такт руками:

– В солдатской гимнастерочке, красивенький такой!

Маруся обняла Янека за шию, а Гжесь, почувши, що вони перестали тупотіти, благально заволав:

– Дозвольте о-оглянутися, дозвольте по-одивитися! Можна?

– Ну й дивись собі, – відповіла Маруся і міцно поцілувала Янека в губи.

«Привіт, танкісти! Передайте професорові, що він саме вчасно виписав мене з госпіталю. Я ледве встиг. Ви, напевно, чули, коли ми рушили вперед, бо гуркотіло добряче, а од вас до Вісли не так далеко. Зате тепер нам ближче до Берліна, ніж до Варшави. Але сподіваюся, що й ви незабаром підете вперед.

Розпитував про польську армію. Кажуть, що поблизу її ніде нема. Жаль, бо хто знає, чи зійдуться наші фронтові стежки-доріжки, чи ще побачу вас коли в житті.

Я часто розповідаю молодим солдатам, як ми разом воювали, про наші бойові традиції. Рота воює добре, за останні два тижні нам дали сім орденів, і один із них, як вам відомо, ношу я.

Чоботи мої ще цілі, каша у нас жирна, а війні вже скоро кінець. Ті, що пам'ятають, як ми форсували Віслу, згадують Марусю і чемно просять запитати, чи повернеться вона до нас, бо без Вогника не так весело.

В останніх рядках свого листа повідомляю, що вся наша рота обіцяє бити ворога, як і личить гвардійцям, чого й вам бажаю.

Гвардії сержант Чорноусов».

Нарешті настав день, коли вони востаннє стали перед професором. Той уважно вислухав їхні серця, перевіряв, як діють «відремонтовані» ним руки й ноги. Двох він міг виписати трохи раніше, однак, всупереч суворим правилам, чекав, коли можна буде виписати всіх разом. Адже вони були наче три брати – екіпаж, а це, може, навіть більше, ніж сім'я.

Найдовше, найуважніше лікар перевіряв Янекову руку. Велів йому гратися маленьким м'ячиком, бити ним об підлогу, об стіну й ловити. Хлопець виконував усе справно, роздягнувшись до пояса, згинався, а лікар дивився на його тіло, позначене шрамами, й думав: «Тобі тільки за шкіру треба дати орден». Але вголос цього не сказав, кинув тільки коротко, суворо:

– Гаразд, можеш іти.

– Товаришу професор, ще…

– Що ще? Хочете, щоб я й собаку оглянув? Скажіть йому, що його теж виписали з госпіталю. Вислуховувати вашого Шарика нема потреби. Він сам собі видав найкраще свідоцтво про здоров'я і добре самопочуття, бо вчора на подвір'ї задушив курку. На щастя, нашу госпітальну, хоч не треба перед людьми виправдовуватись. Щасливої дороги.

Коли хлопець виходив, у дверях показалась Маруся.

– А ти куди?

– На фронт.

– Сиди тут. Ти тут потрібна.

– Там я потрібна більше.

– Все одно разом не будете служити. У польську армію тебе не пошлють.

Дівчина зашарілася.

– Я знаю, але залишатися довше вже не хочу.

– Розумію, – професор зітхнув, кивнув лисою головою, додав: – Згода, – і підписав документи.

Дівчина вийшла, за дверима почувся приглушений шепіт, а потім голосний сміх і тупотіння ніг.

Професор зняв окуляри і, затуливши обличчя руками, заплющив очі. Подумав, що вже, мабуть, недовго, що це остання воєнна весна, і тихо всміхнувся сам до себе, а може, до тих, молодих, які, набравши сил, ще сьогодні мали залишити госпіталь.

1 ... 46 47 48 49 50 51 52 53 54 ... 186 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название