Довго мовчали смереки

- Хто його відає. В Слободі Болехівській люди кажуть, що він з порядної родини. Але відки він знає саме про вас, мамо?

- Як відки? Село гірське, далеке. Колись у ньому була знана в Карпатах повстанська станиця. Ймовірно, що там наша Тося бувала не раз. Може, вони щось про неї знають? Може, переховується моя донька до цего часу в околицях села? Розізнай, Михайле, тільки не говори лишнього.

Михайло дочекався нагоди і повернувся до колись розпочатої розмови:

- Знаєш, Петре, я розпитав односельчан, і вони сказали, що Анастасія Король жива.

- Ви правду кажете? - стрепенувся парубок.

- Жива вона, жива! Можеш не сумніватись.

- То передайте їй, най конче завітає в Слободу Болехівську до моєї стрийни* Бучко Анни.

- Що там таке нагальне?

- Не знаю. Ніц не знаю. Стрийна хочуть мати з тою панею бесіду.

- Я передам. Але відразу кажу, що вона не приїде, бо стара і хвора, а дорога неблизька.

- Не зможе приїхати, кажете? То дайте їй адресу, най напише листа.

- Петре, - рішився Михайло, - можете від мене не критись. Я - син Насті Королихи.

- Неправду кажете! Бігме неправду, видко по очах! Минулого разу казали ...

- То було минулого разу. Не знав тебе дoбpe, чоловіче, і не хотів проговоритись. Присягаюся, що вона моя мати!

- Але ж ви - Юрочко, а вона...

- Бо мій батько, Іван Юрочко, загинув на першій світовій війні, а мати віддалася вдруге за Юліана Короля, завідувача Войнилівською поштою. Зрозумів?

- Зрозумів.

Все ж було видно, що Петро не зовсім йому вірить. Довелося Михайлові декілька разів забожитись і задати відверте питання:

- Бесіда має бути про мою сестру та швагра, так, Петре? Кажи, що про них знаєш?

- Про таких я навіть не чув. Знаю лише одне, що моя стрийна виховує чужу дівчинку, а її бабця, Анастасія Король, живе у Войнилові

- О, Господи! - не на жарт розхвилювався Михайло. - Скільки ж тій дитині років?

- Минуло сім літ. Восени піде до першої кляси.

- Як вона потрапила до твоєї стрийни?

- Про це ви у неї запитаєте, а не в мене.

* * *

- Слава Йсусу Христу!

- Слава навіки!

Анна пильно придивлялася до чоловіка, який щойно переступив поріг їхньої хати.

- Вже-м ся здогадала, хто ви є, можете не казати. Про вас мені оповів небіж Петро. Прошу сідати! - заметушилася господиня, підсовуючи гостеві ослінчика. - Мушу сказати, що ви дуже подібні на ту паню зі знимки.

- Про яку знимку кажете? Не розумію.

Анна витягла з шухляди згорток паперу, потрусила ним над столом, і звідти випало дві маленькі паспортні фотографії.

- Пізнаєте?

- Як не впізнати? То мої мама і вітчим.

Михайло перевернув фотографії зворотньою стороною. Одна з них була чиста, а на іншій Тосиним почерком було написано два слова: "Анастасія Король".

- Відки у вас ці знимки?

- Вони були в золотім медальйоні. На жаль, медальйона нема. Були ми голодні, то й поміняли його на їжу, а знимки берегли, як власні очі.

- Де взяли той медальйон?

- Однієї ночі багато літ тому назад принесла молода жінка на руках у нашу хату семимісячну дівчинку, яка жиє в нас і понині. Просила тота молодичка, якщо зміняться часи, то відшукати паню з медальйону, бо це ніби є Вірусьчина бабця. Я присягнула тоді ... Михайло озирнувся. В просторій кухні, окрім них обох, не було нікого.

- Де та дівчинка?

- Хто її знає. Гасає десь у горах. Вона така непосидюча, що страх! А всі інші - хто де. Зять на тартаку*, Маруня пішла на ріку прати, Анна мала понесла молоко до Касі. Залишилась на ґаздівстві я з онукою. Заколисала дитину та й варю обід.

- Хочу її видіти! Ну... Віру... Мою небогу.

Послали за нею сусідських дітей. Дівчинка прийшла, стала біля порога і втупила погляд в чоловіка, що сидів біля столу.

- Чому ся не вітаєш, Вірцю? Так не файно. Ти ж чемна дитина. Видиш, твій вуйко* приїхав, а ти мовчиш. Подумає, що ти німа, - докоряла Анна.

Дівчинка й слова не промовила, тільки дивилась на Михайла, наче заворожена.

"Так, це Королівська кров! Той самий вираз обличчя, той самий погляд з-під брів. Правда, є щось і від батька, Ярослава Мельника," - подумки аналізував Михайло.

Він схопився з ослінчика, підійшов до небоги, несміло обійняв за плечі.

- Ти мене не знаєш, Вірусю? Це я ... Я! Твій вуйко Місько, - говорив, мов у лихоманці, тремтячи всім тілом.

Дівчинка не відсторонилась, не вирвалась з його обіймів, тільки дивилась і дивилась просто вуйкові у вічі.

- Поїдеш, доньцю, зі мною. У тебе є багато сестричок і братів. Будемо жити всі разом. Хочеш?

- Ні! Хочу з мамою! - відповіла твердо, вислизнула з його рук і заховалася під піч.

- Вилазь відти, дурненька, - лагідно вмовляла Анна, - Я нікому тебе не віддам. Ми любимо тебе, не кривдимо, А вам, пане Михайле, раджу їхати додому. Най жиє дитина в нас, тут їй звично. Аж коли виросте, то я про все їй розповім. Вона мудра, зрозуміє.

Вірочка під піччю світила очима, як вовченя у лігві, і вилізла зі схованки тільки тоді, коли вуйко пішов з хати.

З того дня не міг Михайло ночами спати: "Гріх тяжкий мені буде, коли не заберу дитину від чужих людей і не виховаю, як свою власну. Адже в її жилах плине кров сестри Тосі, кров матері моєї..."

Мучився тиждень, а відтак рішився:

- Завтра поїду в Слободу Болехівську і заберу Вірку до нас. Дивиться вона мені у вічі невідступно.

- Бійся Бога, чоловіче! - запротестувала дружина, - Я догляділа твого вітчима до смерті. Ніц не маю проти твоєї небоги, бо де є шестеро дітей, там і семій місце знайдеться. Знаю, що це тягар на мої плечі та руки, бо мушу наварити на таку челядь, випрати, прибрати. Але не в цім річ. Вивезуть нас на Сибір через тоту дитину, згадаєш мої слова. Нехай заберуть її родичі по батьковій лінії, бо ти один не можеш цілий світ пригорнути й обігріти.

- Не гризи мене, Ганно, і не край мого серця! Знаєш добре, що рід Мельників вирубали під корінь. Я не відречуся від сестриної доньки ніколи!

- Чого ж не привіз її тамтого разу?

- Не хотіла їхати. Вмовляв її, просив, а вона, наче дике кошеня. "Хочу жити з мамою," - каже. Звикла до Анни - і все тут.

- Нічого дивного. Залишилася з пелюшок круглою сиротою, а та гуцулка довгі роки виховувала, доглядала її. Тож нехай там і лишається. Привезеш сюди і що людям скажеш? Відразу всі здогадаються. Приїдуть оті, заберуть і повезуть. Невже тобі не шкода власних дітей, Михайле?

Жалів чоловік дітей своїх і дружину, в Сибір також не мав бажання їхати, але не міг по-зрадницьки відступитися від беззахисної сироти. Якогось дня поїхав у Слободу Болехівську вдруге. Цього разу була Вірочка до вуйка прихильнішою.

- Ну то що, поїдеш зі мною у Войнилів? - влучивши слушну мить, знову запитав Михайло.

- Ні, не поїду! - відповіла твердо, але під піч уже не полізла.

- Їдь, Вірусю, - почала вмовляти її Анна, зрозумівши, що місце дитини з рідними по крові людьми. - У вуйка краще жити. Там гарне містечко. Підеш вчитися в тамтешню школу, виростеш, станеш міською панянкою. А я буду приїздити до тебе в гості...

- Ні! Я буду жити з вами, мамо!

- А я купуватиму тобі гостинці, - підлещувався вуйко. - Що ти хочеш, аби я тобі купив?

Дівчинка пильно подивилась на нього, посміхнулась і сказала:

- Купіть мені гарні мештики, такі, як у нашої вчительки. Восени піду до школи, а боса ...

- Добре. Повезу тебе до Калуша і куплю найкращі мештики, які тільки знайдемо в крамницях. То що? Поїдеш?

- Поїду, але з мамою, і жити хочу з мамою.

Ну що будеш робити? Довелося Анні їхати з ними до Калуша. Поки доїхали, почало смеркати.

- Не куплю я нині мештиків, бо крамниці вже замкнені, - бідкався вуйко.

- Тоді я не поїду до Войнилова, - заявила Віра.

- Мусите завтра купити, бо вона направду не поїде. Вперта, гейби той віслючок. Як щось собі задумає, то воно має так і бути.