Довго мовчали смереки

Анна знала, що вона - дружина повстанського сотника, але ні його псевдоніма, ні справжнього прізвища їй не сказали. Жінці хотілося розпитати про Віроччиних батьків, та не мала права навіть натякнути, що оце кучеряве дівчатко - також повстанська дитина. Промовчала.

Молодиця простягла пакуночок, перев'язаний мотузочком.

- Це вам за щире серце і за тяжку працю. Простіть, що так мало. Маю передчуття, що ми з вами більше на побачимось, то ж прощавайте, жінко добра. Най Бог пошле вам здоровля на многії і благії літа.

- Куди ви тепер, прошу пані?

- Не знаю. Віддам родичам сина, а сама буду переховуватись, доки не спіймають і не запроторять…

- То залишайте Івася у нас назовсім. Ми до него звикли й полюбили.

- Ні! Що ви! Ви й так доглядали його більше року. Дитині потрібна рідна матір. Он як прилип до мене, не відірвеш! Синочок мій любий!

Один з охоронців взяв хлопчика на руки, і всі вони пішли з хати. Анна плакала.

В пакуночку були rроші, але їх було небагато. Заплатили податок і купили одну вівцю, яка мала після Різдва окотитись.

- Як маємо далі жити? Помремо з голоду. Надумала я продати тоту золоту прикрасу, що залишила Вірусьчина мати, - одного разу сказала Анна своїм дітям.

- Мо, обійдемось? Та й що купиш нині за гроші, коли вони ніц не варті? - заперечив зять.

Спочатку терпіли, але ближче до весни злидні приперли так, що вони змушені були рятуватися.

- Штефку, - якогось дня сказала Анна, - збирайся в дорогу. Підеш на кордон і обміняєш у мадярів на харчі цей медальйон з ланцюжком. А Маруня най заховає тоті знимки. Гляди лишень, абись не забула, де їх покладеш, то є Вірусьчині дзядзьо з бабцею. Загубити їх не мож, бо гріх буде.

Приніс тоді Степан півмішка борошна, півмішка кукурудзяної крупи, трохи гороху й бобу. В пивниці було ще два мішки картоплі, в кутку на печі висіли сушені гриби, так що стало їм харчів до нового врожаю.

- Нічо, весною підемо пастись у гори, - розраджувала Вірочку Ганнуся, наймолодша Аннина донька, яку в сім'ї чомусь називали Анною малою. Їй минуло тринадцять років, і виконувала вона роль головної няньки, та ще й у школі добре вчилась.

Справді, тільки-но розтавав у горах сніг, як на узліссях з'являлися жовті квіточки первоцвіту, витикались із землі листочки черемші, що принадно пахли часником, буяла молода лобода. Потім на галявинах достигали суниці, і діти об'їдалися ними до несхочу, компенсуючи голодну, авітамінозну зиму. Трохи пізніше визрівали ягоди чорниці, малини, а ближче до осені збирали гриби, ліщинові горіхи, терен, калину, горобину, шипшину... Одне слово, влітку голодна смерть нікому не загрожувала.

Вірочка росла. Маленька, жвава, з русявими кучерями і розумними оченятами, вона називала стару Анну мамою, малу Анну - сестричкою, а Слободу Болехівську вважала своїм рідним селом. До нестями любила гори й річку, в якій купалася з весни до осені.

- Віро, вилазь уже з води, бо з дупи верба виросте! - кричали діти.

Мала приблизно чотири роки, коли знайшла у виступі скелі печеру. Принесла сюди жменьку кольорових скелець, з десяток відшліфованих камінчиків, вузлик різнобарвних шматин, старого дитячого коцика* та ясика* і часто ховалася тут від усіх. "Мій штаб", - називала вона свою печеру, коли підросла. Видно, що з батьківськими генами передалася їй у кров тяга до всього таємничого, особливо до підземелля, недарма народилася вона в бункері.

- Вірко! - гукала Анничка, шукаючи її по селу. - Йди додому, бо вечоріє і мама сердяться!

Дівчинка не відзивалась. Приходила додому тільки тоді, коли сама того хотіла. В ляльки бавитись не любила. Поміж дітьми була верховодою.

- Вірко! - кричав сусідський хлопчина, - Якщо скікнеш у річку з кручі, то дам пригорщу вареного бобу!

Хіба могла вона опиратися такій спокусі? Варений біб здавався їй найкращими ласощами в світі.

- Певно, що скікну! Давай біб сюди!

- Еге, яка мудра! Ти спершу скікни, а потому я дам бобу.

- А не обдуриш?

- Та ні! Бігме, що не обдурю! Не віриш?

Назбиралася ціла купа дітей. Усім цікаво було подивитись, як Вірка буде скакати зі скелі. При цих галасливих свідках дітлахи побились об заклад. Тепер дівчинка вже не могла відступити. Навіть не знявши одягу, вона підійшла до краю кручі, простягла вперед руки, глибоко вдихнула повітря і ... полетіла сторч головою вниз, назустріч неминучій смерті. Але Матінка Божа була поруч. Вона захотіла врятувати дитину, аби продовжити славний рід Мельників на землі. Десь напівдорозі зачепилася Віра спідницею за терновий кущ і повисла вниз головою над швидкоплинною гірською річкою.

- Тето Анно! - галасували діти. - Ідіть, подивіться, що ваша Вірка зробила!

Прибігла Анна, зібралися сусіди. Почали думати-гадати, як зняти дитину з кручі.

- Тра закликати хлопів з драбинов. Най сі спустять вниз, припруть драбину до скелі ... Може, якось здоймуть.

Чоловіки мусили зв'язувати дві драбини докупи. Накінець, зняли.

- Боже любий, що маю робити з тим непослухом? - бідкалась Анна, очунявши від страху.

- Відлупцюйте добре, аби більше так зле не жартувала, - радили сусіди.

Бити дитину прутом Анна не наважилась . Вона нарвала пучок кропиви і почала нею шмагати Вірочку по голих ноженятах. Потім кинула кропиву геть і пригорнула "непослуха" до грудей. Цілувала і гірко плакала.

- Заплач і ти, Вірусько, мені легше стане!

Але дівчинка не зронила й сльози. Нестерпно пекли ноги, вкрившись великими червоними пухирями, а вона зціпила зуби і таки одержала ту, тяжко загорьовану, пригорщу бобу.

* * *

Місяць по тому, як у бункері біля гори Яворини загинули Антоніна та Ярослав Мельники, до хати Юліана Короля у Войнилові прийшли чекісти. Господаря дома не було. Настя пекла хліб . Витягла три рум'яні, запашні буханці, поклала на стіл, побризкала водою і прикрила рушником, щоб "відійшов". Потім наповнила тістом ще три форми і поставила їх у духовку. Підклала під плиту кілька березових полін, щоб хліб не осів і не взявся закальцем. Дрова були сухі, горіли добре. Аж тут ні сіло, ні впало:

- Что, старуха, печешь бандеровцам хлеб? Гаси в печке огонь и собирайся! Повезем на белые медведи!

- Хліб ще сирий...

- Замолчи! Даём на сборы ровно десять минут!

Молодий енкаведист набрав у дзбанок води, почав заливати жар під плитою.

- Що ви робите? Най хліб спечеться! Він буде готовий через півгодини. А мене везти на білі ведмеді нема за що.

- Да? Ты не знаешь за что? Не притворяйся! Воспитала дочь врагом народа, изменницей родины, надо и ответ держать! Шевелись!

Про те, що Тося з Славкам самі покінчили з життям , аби не здатися в руки ворогам, Анастасія вже знала. Цю страшну звістку приніс родич Іван Стасів. Він мешкав у селі Слобідці і не один раз водив Настю на зустріч з донькою. А ще однієї ночі розповіла про це повстанська зв'язкова Христина. Не заплакала, не заридала мати. Ніхто з чужих людей ніколи не бачив сліз на очах у старої Королихи.

"Най що хотять, те й говорять люди, а я не вірю. Чула-м, що велика група командирів прорвалася через кордон на захід. Певно, з ними й Тося зі Славкам..." - переконувала сама себе Анастасія.

І ось прийшли червоні посіпаки, скрутили жінці руки, посадили на фіру і повезли до Калуша на збірний пункт.

- Твоего старика тоже отправим в Сибирь, чтобы узнал настоящую цену советской власти. Вместе будет веселее где-нибудь за полярным кругом киркой и ломом долбить вечную мерзлоту до скончания века.

"А не діждетесь! - подумала Настя. - Хоч на край світу завезіть, а я все одно втечу!"

Така нагода трапилася вже тут, на виїзді з селища. Коли проїжджали повз старий цвинтар, почало сутеніти. Дув холодний східний вітер, мело дрібним снігом.

- Пане товаришу, - звернулася Настя до молодого енкаведиста, - пустіть до виходка.

- О чем балакаешь, старуха? Не понимаю.

- Прошуся по нужді.