Довго мовчали смереки

- Добрий день, - привіталась люб'язно.

- Доброго здоров'ячка! О! Яка славна дівчинка! Як тебе звати?

- Оксаночка.

- Будеш ходити до нас у садочок?

- Так, у молочну групу.

- Ха-ха-ха! - засміялась медсестра. - Потрібно казати "в молодшу групу", а не "в молочну". Ну, гаразд. А плакати не будеш?

- Ні! Оксаночка не любить плакати .

- Ага, ти вдалась до своєї мами . Вона теж ніколи не плакала. Віро Михайлівно, ви мене не впізнали?

- Щось не пригадую. Вибачте...

- А я вас ніколи не забуду. Я вас обожнюю ще зі школи. Наша сім'я жила бідно. Доводилось доношувати латаний-перелатаний одяг після старших сестер. Одного разу на шкільному дворі обступили мене хлопчиська і, показуючи на величезні латки на ліктях старої сукні, почали прозиватись: "Голова, як диня! Дві латки на спині! Дві латки на ліктях! А коси, як віхті!"Я почувалася вкрай приниженою і голосно плакала. І тут, невідомо звідки, появилася маленька дівчинка з палаючими очима. Відважно розштовхала гурт хлопців, підійшла до головного кривдника і, шарпаючи його за комір, чітко вимовила: "Так, сукня у неї латана, зате чистенька. А в тебе сорочка нова, але брудна, як шмата біля порога!" Дивно, але хлопці почали сміятись уже не з мене, а зі свого товариша.

Вони радили йому випрати сорочку і помити вуха. Відтоді мене ніхто не кривдив, а на вас, Вірочко, я дивилася, мов на янгола­ спасителя і намагалася бути на вас подібною…

* * *

Той день і час, коли відбулася перша зустріч з бабусею Настею, Віра не забуде ніколи. Було їй тоді одинадцять років і навчалася вона в четвертому класі. Напередодні приснився сон. Ніби стоїть вона серед поля і дивиться в небо. Воно голубе і чисте-чисте. Аж раптом десь взялася біла, пухнаста хмаринка і почала опускатися на землю. На тій хмарці сиділа незнайома бабуся з добрими очима і молодим обличчям. "Христос воскрес!" - привіталася весело. "Воістину воскрес!" - відповіла Вірочка, нітрохи не здивувавшись пригоді. "Сідай поруч мене, і ми полетимо далеко, - сказала бабуся. - Бачиш, як гарно світить сонце…"

Справді, того дня яскраво світило сонце, а небо було чистим і голубим . Польовою стежкою поверталася Віра зі школи додому, розгойдуючи портфеликом і мугикаючи пісеньку. На серці було спокійно й радісно. Враз до неї долинув голос:

- Не поспішай, доньцю. Зачекай на мене!

Дівчинка озирнулась і побачила, що її наздоганяє худенька, середнього зросту бабуся з добрими очима, які вона бачила у сні. Присіла навпочіпки, простягла руки і тихо промовила:

- Ходи до мене, Вірусю. Я твоя бабця Настя .

Дівчинка відразу їй повірила. Без зайвих слів обняла за шию, і в цю ж мить між ними встановилися стосунки, які люди називають родинною любов'ю і кровними зв'язками. Тільки тоді, коли бабуся відійшла у вічність, Віра в повній мірі усвідомила, яку роль відіграла вона в її подальшому житті. При ній Віра ніколи не почувалася сиротою. Тоді, після смерті Сталіна, "соратники" по партії розстріляли головного енкаведиста СРСР Лаврентія Берію. Новий "вождь" Микита Хрущов на своїх комуністичних з'їздах засудив "культ особи" і декілька років бавився в демократію. Майже всіх політв'язнів відпустили на волю, а дехто з їхніх родин повернувся з сибірського заслання. Анастасія Король вирішила: "Пора кінчати з мандрами. Пора легалізуватись". Вона найняла в колишньої приятельки Квашихи кут для тимчасового мешкання і енергійно приступила до вирішення нагальних життєвих проблем. В першу чергу виклопотала собі реабілітацію і отримала паспорт. Для цього довелось декілька місяців оббивати пороги чиновників різних рангів і звань. Писала заяви та прохання до самого генпрокурора Шверніка. Реабілітували. Тепер на черзі стало квартирне питання, але райкомівці вчинили такий жорстокий опір, підняли такий лемент, що вона зрозуміла: хати їй не віддадуть.

- Тоді поверніть мені стайню. Я проріжу в стіні вікно, поставлю піч і переїду туди жити.

- Тебе, бандеровка, вообще жить не положено, а ты еще и дом отобрать вздумала. Это не твой дом, а государственный, и живут в нем достойные люди. Лучше иди отсюда по-хорошему, а то хуже будет.

Що залишалося старій Королисі робити? Пішла. Але рук не опустила. Почала добиватися пенсії по старості.

- Не дадуть вам пенсії, жіночко, бо ви не маєте робочого стажу, - сказали їй у райсоцзабезі.

- Як це не маю? Всеньке життя працювала, як віл. Троє дітей виростила, господарство велике доглядала, податки ретельно сплачувала ...

- Це не те. Потрібно відпрацювати на державній роботі не менше двадцяти п'яти років. Закон такий.

А тут ще і Вірочка при кожній зустрічі заглядала їй у вічі й просила!

- Хочу жити з вами, бабцю!

У старої від жалю краялося серце. Вона й сама не мала спокою, мізкуючи, як би забрати Віру до себе. Вирішила сказати правду.

- Ти вже велика, Віро. Гадаю, що зрозумієш. Я вже стара. Не маю ні колу, ні двору, ані гроша за душею. Тулюся по чужих кутках, харчуюся завдяки людській милості. З пенсією і хатою нічого не вийшло. Та не журись, онучко! Порадила мені одна секретарка, щоб я добивалася пенсії в зв'язку з втратою годувальника. Варто спробувати.

З бабусиних слів Вірочка зрозуміла тільки те, що їй нелегко живеться.

- Виджу, що не розумієш мене, - здогадалася Настя.

- Ні.

- Я ж тобі пояснюю. Слухай уважно. Твій покійний дідусь Юліан був моїм чоловіком, тобто, як твердить нинішня влада, - моїм годувальником. Він помер, і мені має держава платити за него пенсію. Тепер зрозуміла?

- Ні.

Ну що візьмеш з неповнолітньої дитини? Зате Настя з усіх сил намагалася компенсувати їй дефіцит уваги та любові. Бувало, напече тістечок на кислому молоці з содою, підстереже Вірочку, коли та повертається зі школи, і пригощає свою любу внучечку.

- Це для мене, бабцю? Які смачні! А ви їли? - запитує з чемності, а в самої слини повен рот. Ніщо й ніколи не смакувало їй так, як це нехитре бабусине печиво.

- Їла, їла! - спішить запевнити Настя. - Тепер поїж ти. Добре поїж! Я знаю, що в такій великій сім'ї, як ваша, страва щезає зі швидкістю вітру. Може, колись тобі щось і дістанеться, а деколи - нічого. А тобі рости треба, Вірусю. Он яка мізерна, аж світишся.

- Їжте і ви зі мною, бабцю, - припрошує Віра.

Вони сідають посеред поля в траву і насолоджуються взаємним пригощанням та спілкуванням.

- Потерпи ще трохи, дитино, - ніби вибачаючись, каже баба Настя, - ось отримаю за Юлька пенсію, найму кімнатку і обов'язково заберу тебе до себе.

Це сталося раніше, як вони планували. Якось Ганна купила нову церату* і перед Зеленими святами застелила нею стіл. Вуйкові дітлахи, прийшовши зі школи, посідали біля столу виконувати домашні завдання і перекинули на церату повну пляшечку чорнила …

- Видиш, що ти наробила! - кричав хлопчик до дівчинки.

- Ага! Тепер ти звалюєш вину на мене? Так? А хто штовхнув мене у спину? Скажи, хто? - боронилась дівчинка.

- Винні обоє, - розсудила середня сестричка, розмазуючи ганчіркою чорнило по всій цераті.

- Тепер і ти винна! - загаласували всі нараз. - Для чого ти розмазала чорнило по столі? Потрібно було його вимакати, була би пляма менша! А тепер що?

Почали гуртом мити церату милом, терти попелом і сіллю, але нічого не допомагало.

- Влетить нам від матусі. Будемо пам'ятати Зелені свята.

- А ми скажемо, що це Вірка зробила! - запропонував якийсь розумник.

- Та ні! Вірки навіть вдома не було!

- Ну й що? А ми все одно скажемо, що це вона. Тільки говорімо всі однаково, бо матуся здогадаються.

На тому й порішили. Коли Ганна прийшла додому, то діти в один голос заявили, що Вірка зіпсувала нову церату. Жінка розсердилась. А тут під гарячу руку, не підозрюючи, яка на неї чекає кара, Віра переступила поріг хати. Ганна схопила її за вухо, підвела до столу i, тикаючи носом в чорнильну пляму, розлючено запитала: